Той, хто приходить уночі

Мені здається чи хряпнули вхідні двері?

Перевернувся на спину і відкрив очі. Прислухався. Тихо, аж у вусі дзвенить. Я напружено вслухався в морок, намагаючись вловити сторонній звук. Тихо.

Заплющив очі й відразу почув обережне шкрябання в замку. Серце застукотіло, наче хотіло вирватися з грудей, волосся на руках стало дибки. Я вирячився в темряву і стис ковдру так, що побіліли кісточки. Хтось лізе у квартиру.

Я завмер, часто-часто дихаючи. Шовкова піжама прилипла до мокрої від поту спини. Серце бухкало «тук-тук, тук-тук». Й ось почув звук, якого боявся найбільше — клацнув замок і двері з тихим скрипом відчинилися. Чужі кроки. Хтось обережно, але впевнено зайшов всередину.

Я спробував крикнути, покликати на допомогу, та горло наче стисла невидима рука. Заціпенів на широкому ліжку, чекаючи на неминучу розв'язку. Дорогий ламінат скрипів під важкою ходою. Невідомий йшов коридором не поспішаючи, ретельно обдивляючись навколо. Кроки звучали все ближче. Від бажання вкритися ковдрою з головою втримало лише усвідомлення того, що мені не сім, а тридцять сім років. Червоний ліхтар за вікном кидав у кімнату тремтячі тіні, вихоплюючи з темряви моє перелякане обличчя.

Кроки зупинилися перед дверима в спальню. Хвилина зволікання — і дверна ручка тихо повернулася. Я зіщулився на ліжку, вчепившись у ковдру, як в останній засіб порятунку. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася висока тінь, яка заповнювала весь отвір. Я не витримав і закричав.

За вікном сіріло, сонце лиш почало фарбувати будинок навпроти. Знов мені наснився той самий кошмар, і я прокинувся розбитим та виснаженим. З важкою головою потьопав на кухню, підгинаючи пальці на ногах від холоду підлоги. Засипав подвійну порцію італійської кави в кавоварку й дослухався до її заспокійливого гуркоту. Простора кухня наповнилася дражливими пахощами свіжозвареного напою.

Я стояв біля вікна (сімнадцятий поверх, щоб ніхто не заліз із даху) і спостерігав за народженням дня. Переді мною височіли новобудови, однакові з виду та такі ж нудні. Далеко внизу якийсь невгамовний спортсмен розминався перед пробіжкою, щулячись від вранішньої свіжості. Лиш у кількох квартирах горіло світло, усі інші ще солодко спали.

«Так довго продовжуватися не може, — подумав я, сьорбаючи гарячу каву. — Я зійду з розуму й помру».

Я вже не пам'ятав, коли востаннє добре спав. Коли мені вирізали апендикс, і я після наркозу всю ніч провалявся без тями? Кожен вечір був для мене мукою, я з острахом спостерігав за небом, що поступово темніло. Бо за вечором йшла ніч — час, коли зловмисники тільки й чекають, щоби вдертися до мого житла.

Двоє дверей, одні з яких броньовані, захищали вхід у квартиру. Усі вони мали по три найкращих замки, які тільки можна було придбати. Вікна укріплено решітками та додатковими шпінгалетами. Я став експертом із замків і розбирався в них не згірш за професійного «ведмежатника». Вдома я замикав усі двері, потім їх ще кілька разів перевіряв. Зачиняв вікна, навіть улітку, обмацував решітки (чи не підпиляв їх хтось, поки я був на роботі?). Уже почистивши зуби й одягнувши піжаму, я ще раз переконувався, що все надійно зачинено.

І кожну ніч я боявся. Щоночі мені снився той самий кошмар: шарудіння в замку, брязкіт, скрип дверей, відчуття повного безсилля. Добре, що я начальник, маю окремий офіс і можу подрімати на роботі. Для цього в мене є спеціальний диванчик і заброньований час у календарі, щоби ніхто не турбував. Я намагався й ночувати в кабінеті, та це викликало підозрілі шепітки серед колег, то ж довелося відмовитися від цього плану. Натомість я до останнього сидів у офісі, аж поки мене не виганяв охоронець. Є в цьому і плюс — через це я вважався відповідальним працівником і регулярно отримував підвищення.

— Вам потрібно розслабитися.

Психолог зручно вмостився в кріслі й уважно подивився на мене крізь окуляри в тонкій оправі. Ретельно поголені щоки пашіли здоров'ям. Очі ясні, жодних мішків під ними, як у людини, що добре виспалася. Я ненавидів його.

— Легко вам казати, — буркнув я.

— Ви приймаєте снодійне, що я прописав?

Я промовчав.

— Зрозуміло, — голос психолога звучав розчаровано. — Ви вимотуєте себе, ви це усвідомлюєте?

Не я себе вимотую, а небезпека, що тільки й чекає, коли я розслаблюся.

«Треба встановити додаткову сигналізацію», — подумав я, дивлячись у вікно.

— Про що ви зараз думаєте?

— Що приготувати на вечерю.

— Ви мусите зробити перший крок до одужання. Без ліків та вправ ви не зможете подолати...

— Мої кошмари?

— Ваш страх. У нас нав'язливий страх небезпеки. Не можна жити та весь час чекати на погане.

Легко тобі казати, дипломований чванько.

— Зрозуміло.

— Це добре. Справді добре. Розуміння — це перший крок до успішного лікування.

Він не розуміє. Лікувати треба не мене, а злодіїв, що чатують за дверима.

— Ми вже дізналися коріння цього страху. Ваш батько був жорстокою людиною, пияком, який вдирався у ваш дім вночі, лякаючи вас із матір'ю. Очевидячки, з часом цей страх не зник, а, навпаки, значно посилився. Ми будемо з цим працювати, з глибинними причинами вашого страху. А поки що я дам вам домашнє завдання.

Психолог простягнув мені папірець, вгорі якого було видруковане його ім'я. Довженко М.К., психолог-терапевт.

— Ми почнемо з малого. Скільки разів на день ви перевіряєте двері та вікна?

— Кілька.

— Для початку, зменшимо цю кількість до одного.

Я глипнув на нього, як на ненормального.

— Так, саме одного. Якщо ви й надалі коритиметеся нав'язливим діям, їх ставатиме все більше і вони забиратимуть усе більше вашого часу. Треба поставити межу. Не дати цьому взяти гору. Вам буде страшно й незвично, але найголовніше для вас — це фізично контролювати страх. Тоді він буде контролюватися й мозком.

— У мене ненормальний мозок? Ви це хочете сказати?

— Зовсім ні, — засміявся психолог, закладаючи руки за голову. — Мозок кожної людини надзвичайна штука. Він допомагає нам запускати ракети на Марс. Він же може стати заручником певних думок та страхів. Але цим можна управляти та жити повноцінно. І ми з вами цього навчимося, ви згодні?

Я похмуро кивнув.

— Обов'язково зробіть цю вправу й почніть саме сьогодні.

Я поклав аркуш до кишені піджака й рушив до дверей.

— І не забувайте, будь ласка, приймати снодійне. Воно допоможе. Сон лікує багато всього і, Бог свідок, він вам потрібен.

Цей клятий аркуш не давав мені спокою. Випиваючи сьому каву за день, я з ненавистю дивився на акуратний почерк психолога, що наче насміхався наді мною своєю нормальністю. Легко йому казати: «Зменште до одного разу», він-бо ніколи з таким не стикався. Я уявив, як через цю вправу не помітив, що двері справді незачинені, і мені мороз пішов поза шкірою. Зіжмакав аркуш і викинув у кошик для сміття. Там йому й місце.

Цієї ночі я знов бачив кошмар. І наступної теж. І ще кілька ночей підряд. Снодійне я й не думав приймати, я ж бо буду зовсім беззахисним. Одного разу я спробував взагалі не спати, через що вдень потрапив у аварію. Я просто відключився від недосипання й ледве встиг загальмувати. Стукнувся об стовп, трохи погнув бампер, але могло бути гірше. Набагато гірше. Це я ясно усвідомив, коли вчепився в кермо тремтячими руками, втупившись в об'яви, якими було обліплено стовп. «Зручні матраци на всі смаки. Здоровий сон — запорука щасливого життя». І погано видрукуване фото сім'ї, яка шкіриться від щастя та гарного сну. Секунда зволікання — і я б собі розбив голову об цей стовп. Клятий психолог переміг — я мушу навчитися контролювати свій страх, бо інакше загину.

Прийшовши додому пізно ввечері, я першим ділом позамикав і перевірив усі двері.

«Обмежте перевірку одним разом, це дуже важливо», — лунали в голові поради психолога.

«Добре тобі казати», — з ненавистю подумав я.

Сил готувати не було, тому доїв те, що знайшов у холодильнику. Решту вечора я провів у інтернеті, переглядаючи безглузді ютуб шоу та прислухаючись до дверей. Коли вже не стало сил позіхати й очі самі заплющувалися, я здався. Я йшов у ванну кімнату повз вхідні двері, і ноги самі направили мене до них. Довелося докласти зусиль, щоби пройти мимо.

Я почистив зуби, одягнув піжаму. У голові невідступно стукотіла думка: «А раптом я забув зачинити двері, коли прийшов? Треба перевірити».

«Ви маєте боротися».

«А якщо я саме сьогодні забув зачинити двері й будь-хто може зайти у квартиру?»

Ви маєте фізично контролювати бажання».

Та як їх контролювати? Серце застукотіло швидко-швидко, долоні зволожилися, легені ледве могли вдихнути. Я вчепився в раковину, нагнувся і спробував глибоко дихати, як казав психолог. Перед очима кружляв отвір зливу та волосина, що в ньому застрягла. Мене ледь не знудило, та за хвилину чи дві стало краще. Я підняв голову і з огидою поглянув на себе в дзеркало. Бліде, аж сіре, обличчя, червоні очі глибоко запали та блищать, як у ненормального.

Йдучи назад, я майже пробіг повз вхідні двері.

«Вони не замкнені. Це ясно, як день».

«Ви маєте боротися. Контролювати ваші бажання».

Я стояв перед спальнею й не міг зайти. Ноги самі несли назад, руки тяглися до знайомих і надійних замків, щоби переконатися та заспокоїти мене. Я зачудовано глянув на правицю, яка тремтіла і смикалася, наче хотіла повести за собою.

«Годі, ти зможеш це контролювати».

Я вхопив праву руку лівою, зціпив зуби і вкинув себе в спальню. Але заснути я не міг. Крізь товсті вікна (за спецзамовленням) не долинало ані звуку з вулиці. У кімнаті панувала лунка тиша, я чув лише власне серце. Тук-тук. Тук-тук. Щось зашаруділо. Я миттю відкрив очі. Тиша. Я перевернувся на спину. Тиша. Мені фізично свербіло в руках, так хотілося піти та перевірити двері й вікна.

«Хіба це погано? Я лише раз переконаюся і все».

«Ви маєте навчитися контролю. Це перший крок до лікування».

Руки нишпорили по ковдрі, не знаходячи спокою. Мені стало жарко.

«Якщо ви й надалі підкорятиметесь нав'язливим діям, їх ставатиме все більше і вони забиратимуть усе більше вашого часу».

Клятий психолог, придумав тортури й радий, мабуть. Зараз спить собі спокійно, безтурботно. А я страждаю.

Цього разу мені не здалося — я таки не зачинив броньовані двері. Важкий скрип, потім зашаруділо в замках наступних дверей. Брязкіт і рипіння. Зловмисник легко долав усі мої перепони. Я завмер на ліжку, вдивляючись у темряву. Важкі кроки наближалися до мене. Невгамовно, невблаганно. Хтось навалився на двері в спальню. Поворот ручки — й остання перешкода подолана. Довга тінь падає на простирадло поряд зі мною. Чужинець стоїть у дверях, заповнюючи собою отвір. Зайшов у кімнату, товстий килим глушив кроки. Він простягнув до мене темні руки, і я закричав.

І прокинувся. Ніч, ковдра зіжмакана, подушка валяється долі. Голова розколювалася, я був весь мокрий від поту й часто дихав, наче пробіг крос. Я не витримав і прожогом кинувся обмацувати замки, вікна, скрізь, де тільки можливо. Усе надійно зачинено, нікого у квартирі немає. Як мені добре! Застогнавши від задоволення й перенапруження, я розтягнувся просто на підлозі біля дверей.

Клятий психолог! Я ледь не помер після його вправ. Сьогоднішній кошмар був удвічі сильніший, ніж завжди. Більше я до цього ошуканця не звернуся. Можливо, він змовився зі зловмисниками і спеціально доводить мене до межі? Я можу довіряти тільки собі та сам маю знайти вихід. Поставити ще одні двері? Під'єднати сигналізацію? Найняти охоронця? І тут мене осяяла рятівна думка.

Хто не боїться бути обкраденим? Злодій. Хто не боїться бути ошуканим? Шахрай. Хто не боїться, що до нього влізуть вночі? Той, хто сам влазить вночі до інших. Як там — не можеш перемогти, очоль? Я стану невразливим. Го-го, це мені подобається. Весь цей час я боявся інших. Тепер настав час боятися їм. Замки для мене не перепона, я справжній майстер щодо них. І я знаю, до кого навідаюся першим, Довженко М.К., психолог-терапевт. Я йду до тебе.

Решту ночі я вперше спав спокійно.