Корона забутого короля

Вранці Софія повільно підвелася з ліжка, відчуваючи втому в кожному м’язі. Вона ледве допленталася до великого дзеркала, що стояло в кутку її кімнати, і поглянула на своє відображення. Блакитні очі, зазвичай сповнені життя, зараз видавали втому, під ними виднілися червоні набряки — результат безсонної ночі та наслідок інциденту з перцевим балончиком. Її каштанове волосся було безладно скуйовджене, кілька пасем впало на обличчя, надаючи їй ще більш виснаженого вигляду.

— Боже мій, — прошепотіла вона і відскочила назад, трохи злякавшись власного відображення. Потім знову підійшла ближче і, втомлено усміхнувшись, пробурмотіла:

— Та я сама кого завгодно налякаю... Ну, принаймні в мене є таємна зброя — погляд, від якого навіть привиди втечуть. Я завжди вважала, що страх — це лише відсутність інформації. Але після того, як побачила своє відображення в старому дзеркалі, я тепер вірю, що це може бути й відсутність адекватного сну.

Проводячи пальцями по обличчю, вона тихо засміялася, відчуваючи, як поступово сходила напруга. Життя у замку виявилось не таким спокійним, як вона уявляла, і, схоже, на неї чекало ще чимало сюрпризів.

Зненацька її роздуми перервало приємне відчуття голоду, і Софія почула запах смачної їжі, що доносився з кухні. Спустившись по старих кам’яних сходах, вона увійшла до просторої кухні, де кухарка вже накривала на стіл.

— Місис Мері, доброго ранку! Ви не бачили тут чоловіка у чорному плащі, того, якого ви замовили, щоб він налякав мене? - порушила вона тишу, — Якщо що, я вимагаю компенсації за проникнення у чужий дім і за псування чужого майна. Я знешкодила його перцевим балончиком вночі, але він кудись зник.

— Я нікого не замовляла. Стоп, що? — здивувалась жінка, повільно повернувшись обличчям до законної власниці замку і розуміючи сенс сказаних нею слів, — Свята корова! Що з вами трапилось? — перелякалась вона не на жарт і заговорила англійським сленгом.

Софія присіла за стіл, помітивши там чашку чаю з ромом, якої так і не торкнувся нічний візитер.

— Розумієте, місис Мері, мене вже в котру ніч переслідують кошмари. Так було і цієї, я пробудилась і вирішила посеред ночі піти на кухню, щось поїсти. Помітила, що двері на вулицю були відчинені, а поруч стояв якийсь незнайомець у чорному плащі. Я подумала, що то ви його підіслали, щоб налякати мене. Я пожартувала над ним, запросила на кухню, зробила для нього чай з ромом за особливим рецептом, — кинула дівчина погляд на ту саму чашку, — Він мене налякав, порушивши мій особистий простір. А далі ви знаєте.

— Бідна дівчинка! Я ж казала вам, що тут живе привид Оскара Ескінга, а ви мені не вірите. Погляньте на себе, до чого він вас довів у першу ніч під цим дахом. Я боюся думати, що буде через місяць.

— То не він мене довів, а моя апатія. Я втомилась від життя, від цього всього. Мені потрібно знайти якийсь стимул жити далі. Тепер це мій замок, а тому я підніму його на ноги й себе теж.

— Я вірю у вас, міс Софія, але будьте обережною!

Після сніданку, кухарка повідомила дівчині, що її не буде декілька днів, бо мусить владнати особисті справи. Попрощавшись з жінкою, Софія продовжила оглядати замок. Несподівано їй у голову прийшла ідея — відреставрувати будівлю і відкрити у ній такий собі “хорор-готель” для тих, хто бажає полоскотати собі нерви.

Дівчина була за освітою — архітекторкою-реставраторкою, а також рік тому проходила курс з ведення готельного бізнесу. Отож, справа лишалась лише за фінансами. Її бабуся передала онуці у спадок і чималий рахунок у банку. Тому і тут проблем не було.

Софія посміхнулася сама собі, відчуваючи, як перед нею відкриваються нові можливості. Ідея відкрити “хорор-готель” здавалася їй не лише цікавою, а й прибутковою. Адже наразі вона була в чужій країні й без роботи поки що. А жити на щось же треба. Відреставрований замок, наповнений таємничістю та легендами про привидів, міг би привабити туристів з усього світу. Аби почати, їй треба було ретельно оглянути усі кімнати й скласти план реставрації.

— Хорор-готель... Це може стати не лише прибутковою справою, але й справжньою сенсацією для любителів містичних пригод, — міркувала вона, проводячи рукою по старих поручнях сходів. — Невже тут дійсно живе привид? — мимоволі подумала Софія, згадавши слова місис Мері.

Дівчина на мить затрималася на сходах, прислухаючись до тиші, що панувала довкола. У пам'яті відразу спливла подія минулої ночі — дивна зустріч із незнайомцем у плащі. Чи справді це був хтось реальний? Чи, може, це був лише витвір її уяви, збудженої безсонням і напругою? Щось у глибині її душі підказувало, що відповідь ще попереду.

Набравшись рішучості, Софія вирішила спочатку оглянути підземелля замку — вони могли стати ідеальним місцем для хорор-готелю. Темні, холодні коридори здавалося ховали в собі безліч таємниць. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні й обережно йшла вперед. Однак замість темряви й вологості, яку вона очікувала, дівчина побачила зовмсім інше. Катакомби були напрочуд просторі й дивно чисті, ніби тут хтось нещодавно побував.

— Хтось дбає про це місце? Чи, може, знову це моя уява грає зі мною жарти? — подумала Софія, наближаючись до старих дверей в кінці довгого коридору, які були приховані якимось мотлохом.

Вони були з масивного дерева, і здавалося, їх ніхто не відкривав століттями. Її серце почало битися швидше.

— Ну ж бо, Соф, це просто двері, — прошепотіла вона сама до себе, підходячи ближче.

Потягнувши за ручку, вона з подивом виявила, що ті відчинилися доволі легко. За ними відкрилася невелика кімната, навідміну від коридору, там було повно пилу і павутини. Але найбільше її увагу привернула величезна старовинна скриня, що стояла в центрі. На кришці були вирізьблені дивні символи, які Софія ніколи раніше не бачила.

— Що ж тут може бути? — промовила вона вголос і обережно підняла кришку, наганяючи павука. Усередині лежала велика старовинна книга, палітурка якої була зроблена зі шкіри, на якій виднівся напис латиною: “Rex pro futuro — Oscar Esking”.

— “Для майбутнього короля — Оскара Ескінга”? — здивувалася Софія, перечитуючи назву. Вона не була фахівцем у латині, але цей напис здавався їй зрозумілим.

Тепер у дівчини з’явилося ще більше питань, ніж відповідей. Щось підказувало їй, що знайдена книга стане ключем до багатьох таємниць замку. Вона з нетерпінням відкрила першу сторінку, але її відразу ж накрила хвиля дивного відчуття — відчуття холодного подиху на своїй шиї.

— Хто тут? — вигукнула дівчина, різко озираючись, але кімната була порожня.

Софія відчула, як її серце прискорено калатає, але цікавість пересилила страх. Вона відклала книгу, схопила телефон і записала собі у нотатки: “Кімната в підвалі. Таємна скриня. Велика книга”. Це була лише перша частина загадки, яку їй належало розгадати.

Залишивши книгу на місці, дівчина вирішила, що завтра повернеться сюди з новими силами вже підготовленою. Виходячи з кімнати, вона кинула погляд на стіну, на якій висіло кілька портретів людей у середньовічних костюмах. Один із них привернув її увагу особливо.

На портреті був чоловік у чорному плащі, якого вона бачила вночі. Він мав такі ж проникливі очі і загадковий вираз обличчя. Софія зробила крок назад, відчуваючи, як по шкірі пробігли мурашки.

— Це неможливо... — пробурмотіла вона, оглядаючи навколо.

Зненацька в сусідній кімнаті підземелля почулися приглушені звуки гри на піаніно, які поволі наповнювали тьмяний простір. Софія завмерла, відчуваючи, як холодний вітер пробігає по її шкірі. Похмурі кам'яні стіни навколо неї здавалися ще темнішими, а вологе повітря підземелля важко осідало в легенях. Серце її закалатало швидше. Крокуючи вперед, вона чула, як кожен її рух, кожен дотик до каменю відгукується у глибоких коридорах, що, здавалося, дихали в ритмі з музикою.

Дівчина зупинилася біля дверей, що вели до кімнати, де стояв старовинний рояль. У примарному світлі свічок, які тремтіли від невидимого вітру, та сама постать в чорному плащі сиділа за інструментом, витягаючи з нього трагічні мелодії. Привид нахиляв голову, зосереджуючи погляд на клавішах, його пальці ковзали по них майже невидимо, але так майстерно, що звуки здавалися живими. Він грав з безмежною тугою, кожна нота бриніла болем і самотністю, що розбивали тишу.

Привид почав співати. Його голос був глибоким, злегка хрипким, сповненим темряви й відчаю:

I am the king of ghosts, this is my castle tall,

Where shadows dance, and whispers crawl.

Through endless halls of cold and gloom,

I reign in silence, beyond the tomb.

Його слова відбивалися від кам'яних стін, резонуючи в підземеллі, як відлуння минулого, що не може знайти спокою. Кожен рядок був пройнятий відчуттям втрати, наче привид був приречений на вічну самотність. Його рухи були повільними, плавними, але водночас гострими, як лезо. Інколи його пальці зупинялися на кілька секунд, ніби він замислювався, згадуючи щось давно забуте, перш ніж знову занурюватися у свою пісню.

Beware the night, when the full moon shines,

I’ll call your name, I’ll steal your mind.

In haunted dreams, I’ll make my mark,

For I’m the king, the ruler of the dark.

My crown is forged from fear and dread,

I walk with souls, long cold and dead.

The winds they howl, they scream my name,

In every echo, you'll feel my claim.

Емоції, що наповнювали його голос, відчувалися навіть на відстані. Це був крик душі, що давно втратила надію, але досі трималася за свій похмурий трон у темних залах замку.

Beware the night, when the full moon shines,

I’ll call your name, I’ll steal your mind.

In haunted dreams, I’ll make my mark,

For I’m the king, the ruler of the dark.

You’ll hear the creak of steps unseen,

A flicker of light, where none has been.

Your heart will race, your breath will freeze,

But there's no escape from the ghostly breeze.

Beware the night, when the full moon shines,

I’ll call your name, I’ll steal your mind.

In haunted dreams, I’ll make my mark,

For I’m the king, the ruler of the dark.

I am the king of ghosts, and here you'll stay,

In shadows deep, you'll fade away.

Його голос затих, як тільки останні ноти застигли в повітрі. Підземелля знову занурилось в глибоку тишу, і лише ледь чутна луна, що відбивалась від кам’яних стін, нагадувала про минулу мелодію. Софія вдивлялася в цю постать, намагаючись зрозуміти, що саме вона відчуває: страх чи співчуття.

Коли пісня закінчилася, привид різко встав, змахнувши плащем, як король, що завершив свій виступ на своїй коронації. Його обличчя, якого вона так і не побачила повністю, було повернуто в її сторону, ніби він знав, що вона спостерігає. Привид зупинився на мить, а потім зник у темряві підземелля, залишивши після себе лише легкий подих холоду і відчуття незавершеності.