Закон бумеранга дає збій

За вікном сипався пухнастий сніг. Цього року зима завітала рано. Регіні згадувалося, як рік тому з вікон пологового відділення вона бачила геть не романтичну картину. Все сіре і похмуре. Складалося таке враження, ніби місто старанно підготувалося до зими, але та все ніяк не приходила. Жінка сподівалася, що до народження її сина таки випаде сніг. Та дарма.

Через два тижні Регіна почула перший плач маленького Бориска, а за вікном завивав вітер і не було навіть натяку на сніг. Але молодій матері на те вже було байдуже. Вона вперше тримала на руках сенс свого життя.

Жінка чекала, коли прокинеться Денис. Він любить поспати, якщо випадає така нагода. Регіні подобалося ранками лежати в обіймах чоловіка, слухаючи його спокійне дихання. Та сьогодні вона рано покинула ліжко. Жінка хотіла попросити про дещо Дениса, але боялася його реакції. Регіна розуміла, що знову зробить боляче коханій людині, але вважала, що інакше не можна. Це єдиний варіант.

— Регіно, ти чому не в ліжку?

— Не спиться.

— Ага, а через тебе й мені теж. Я звик відчувати тебе поруч.

— Вибач. Денисе, я на кухню. Приготую чай. Вдягайся і приходь.

— Чекай, чекай, а ранковий поцілунок?

— Сьогодні без нього.

— Як так? Регіно, у нас щось трапилося?

— Трапиться. Вдягайся. Нам треба поговорити. А я йду ставити чайник.

Через певний час Денис зайшов до кухні. Дружина саме розмішувала цукор. Він підійшов і обійняв її ззаду за талію, а лобом притисся до її голови. Вони майже одного зросту. Чоловік вищий на якихось пару-трійку сантиметрів.

— Люба, мене лякає твоя сьогоднішня поведінка, — сказав він напівшепотом. — Розказуй вже, що не так.

Вона обернулася, обвила його шию руками й заплющила очі.

— Через два тижні хрестини нашого Борі.

— І через це ти сама не своя? Ми ж про все домовилися, підготували, що треба. Тобі не варто хвилюватися.

— Не все підготували.

— А що лишилося?

— Хрещені батьки.

— Тобто? Маргарита з Антоном ніби ж погодилися. І мені здалося, що вони зраділи. Чи твоїй подрузі не сподобався мій друг?

— Та ні, вони швидко знайшли спільну мову.

— Тоді я взагалі нічого не розумію.

Жінка повернулася спиною до чоловіка і відійшла в бік столу.

— Регіна?

— Ми маємо підібрати ще одну пару хрещених. Точніше лише хрещену матір. Батько вже є. Ним стане Назар.

Мене почало жахливо нудити буквально щодня. Я усіма силами приховувала це від Дениса. Певний час я думала, що причина в постійному хвилюванні. Але затримка місячних змусила мене розглянути інший варіант. Лікар підтвердив мої підозри. Судячи зі строку, ця дитина однозначно від Назара. Мені навіть смішно стало, коли дізналася. З Денисом ми вже понад два роки були близькі, іноді все ставалося незаплановано і… словом, ризик траплявся не раз. Але нічого. А тут лише одна ніч — і залетіла. Певно, це моя кара за зраду.

Втім, ця дитина допомогла мені прийняти рішення. Я довго не знаходила собі місця. Розуміння того, що я обманюю Дениса не давало заснути до пізньої ночі. Та я ніяк не могла зважитися. Але тепер я твердо вирішила, що все розповім.

Звісно, я могла б його обдурити й в цьому. Достатньо сказати, що він просто переплутав дні, коли в нас щось було, або ж назвати на пару тижнів більший термін, а потім послатися на те, що дитина народилася раніше. Але я не хотіла його обманювати. Денис не заслуговує виховувати чужу дитину, думаючи, що та від нього.

Коли я повернулася з лікарні, він вже чекав на мене.

— О, люба, ти повернулася? Як Маргарита? — Я не говорила, куди йду. Збрехала, що до подруги.

— Сподіваюсь, що добре. Я з нею не бачилася.

— А де ти тоді була?

— Вийдемо на терасу? Маю де в чому зізнатися.

— Ходімо, — він відчинив переді мною двері.

— Я не знаю, як правильно говорити про такі речі, — почала я, коли впевнилася, що ми одні. — Тож, скажу як є. Я… я… я тобі зрадила. Місяць тому. І я вагітна від того чоловіка. Лікар підтвердив сьогодні.

— Що?! — його очі були такими… навіть не знаю, ніби одночасно пусті й повні гніву, відчаю і розчарування. — Скажи, що я щось неправильно почув.

— На жаль.

Він якийсь час мовчав. Проходжувався терасою. Думав. Намагався усвідомити.

— Регіно, я не знаю, що тобі сказати. Як так? — розпач плавно перетікав у злість. — Ти спочатку сказала мені «так», а потім скочила в ліжко невідомо до кого? А чому тоді не на самому весіллі, га?! Чекай-но, то ти розповіла, бо залетіла. То може, ти вже давно… Господи!

— Денисе, любий…

— Заткнися! Який я тобі «любий»?

— Дозволь пояснити.

— Я не хочу нічого чути. Як потішно, — його губи розпливлися у вишкірі. — Моя наречена — звичайнісінька повія.

— Не говори так.

— А як? Регіно, як я маю говорити? Як назвати тебе після цього? — він оперся руками на спинку стільчика. — Мовчиш… Та пішло все до біса! — Денис пішов, а за пару хвилин зайшли батьки й знайшли мене у сльозах.

— Ваші крики, мабуть, вся вулиця чула, — став докоряти тато.

— Ти таки розповіла йому? — запитала мама.

— Ти знаєш?

— Батько розказав. Ще місяць тому. Але я й досі не можу змиритися з тим, що ти викинула.

— Мамо, я дуже шкодую.

— Ох, біда ти моя. Ну, йди сюди, — вона розкрила мені свої обійми і я з безмежною вдячністю розчинилася в них. Мабуть, лише матері здатні нас приголубити навіть, коли ми робимо паскудні речі.

— Не плач, Регіночко. Дай йому час. Денис тебе дуже любить. Пробачить.

— Не пробачить, бо є ще дещо. Я вагітна.

Батьки перезирнулися. Говорити, що дитина не від Дениса було непотрібно.

Молоді чоловік і дружина сиділи в різних кінцях кухні. Обоє мовчали. Так тривало майже пів години.

— Скажи, на милість, чому він має хрестити нашу дитину? — таки здався Денис.

— Бо він батько Борі.

— Він мій син. Бориско записаний, як «Денисович». Аж ніяк не «Назарович».

— Написане на папері реального стану речей не змінить.

— Чорт забирай, я маю терпіти якогось козла, який нагнув мою наречену за три місяці до весілля лише тому, що він до всього вирішив забити на контрацепцію? Ну, ясна річ! Чому ж йому про це думати. Ти в нього була розвагою на одну ніч.

— Знаю, я глибоко образила тебе тоді. І зараз роблю це знову. Але так буде правильно. Вони мають зблизитися.

— Ви погляньте, яка вона правильна вродилася. То ти скоро взагалі переселиш його в наш будинок? А що, будемо жити дружною родиною вчотирьох. І це тільки на перших порах. А згодом ми з ним будемо робити тобі дітей по черзі. Ото гарно буде!

— Я не хочу слухати ці дурниці. Охолонь. Пізніше поговоримо, — жінка вже збиралася вийти, коли Денис зупинив її, схопивши за руку.

— Вибач, я перегнув палицю. Але мене виводить все, що пов’язане з тим типом.

— Постарайся зрозуміти. Глибоко в душі, ти знаєш, що я права.

— Він же навіть не знає, що зробив тобі дитину.

— Я розповім.

— А його дружина?

— Було б правильно, аби вона взнала. Їхні доньки — сестри Борі. Але я маю право вирішувати лише за стосунки сина з Назаром. Все інше — не моя справа. Це має вирішити він сам.

— І ти звісно будеш наполягати, щоб чолов’яга «потішив» дружину новиною.

— Не буду. Правильно він вчинить чи ні, але я не втручатимуся.

— А чому він не може просто спілкуватися з сином? Навіщо робити його хрещеним?

— Мені здається, що так буде правильніше. Назар зможе стати по-справжньому близьким Борі. І дитині буде краще. Подумай лише, як він почуватиметься, коли зрозуміє, що чоловік, який його виховує, живе з його мамою насправді не тато. А тато десь далеко, має свою сім’ю, а його навідує чи забирає лише час від часу. Поки не підросте, знатиме Назара, лише як хрещеного батька. Та коли Бориско буде готовий, ми розкажемо йому правду.

— Гаразд. Мені дуже не подобається перспектива наближення Назара до нашої сім’ї, але ти таки права. То кого ми підберемо йому у пару?

— Маєш варіанти?

— Хм, зараз гляну у своєму записнику і скажу, хто з моїх колишніх підійде.

Як би Денис не старався змиритися, йому досі боліла зрада Регіни. Тому, коли мова заходила про Назара, він не міг втримати у собі їдкі саркастичні думки.

— Та йди ти.

— Це жарт. Але я, чесно кажучи, навіть не знаю. Цій людині доведеться розповісти про всі підводні камені. Тому вона має бути надійною. Не хотілося б стати героєм місцевих байок. До слова, ти довіряєш Маргариті?

— Так, я в ній впевнена. Вона зайвого не говоритиме. А ти Антону?

— Звісно. Він мене жодного разу не підвів, навіть у такі часи, коли від мене всі повідверталися. Регіно, я тут згадав, у тебе ніби була тут ще одна подруга.

— Катя? Ні, однозначно не варіант. Коли я їй розповіла про те, що сталося між мною і Назаром, виявилося, що з нею він теж якось переспав.

— Бабій.

— Що є — те є.

— Шкода, що в нас немає братів і сестер.

— Є в мене одна ідея. Ліза.

— Це хто?

— Денисе Миколайовичу, як можна не пам’ятати своїх студентів?

— Та то через тебе. Я ж тільки тебе й бачив на парах у вашій групі. Але я згадав її. Тільки ти не говорила, що ви близько спілкуєтеся.

— Бо ми подругами не були ніколи. Але спілкувалися доволі добре.

— І чому вона?

— Бо я ніколи не помічала за нею навіть наймізернішої пакості. До того ж Ліза — сирота. Мені завжди дуже хотілося допомогти та я не знала як. Вона якось розповідала, як їй жилося в дитячому будинку. Сім’я завжди була її заповітною мрією. Мені чомусь здається, ця дівчина з радістю приєднається до нашої й не зважатиме на, як ти це назвав, підводні камені. І вже точно не зробить нічого поганого.

— Справді, хороша ідея. А ти давно з нею спілкувалася? Вона, можливо, вже й заміж вийшла.

— Не вийшла. Був один хлопець рік тому, але не склалося. З того часу вона з головою поринула у викладання в танцювальній студії в її рідному місті.

— Що ж, тоді зв’яжися з нею. Буде добре, якщо погодиться.

— Спершу я поговорю з Назаром.

— Я піду з тобою.

— Не ображайся, але я сама. Якщо він не відмовиться, тоді вже зустрінемося всі разом.

— Добре, як знаєш.

Мені нещодавно виповнилося двадцять, коли я дізнався, що не можу мати дітей. Ми з Лілею два роки намагалися, перш ніж зважилися перевіритись. Виявилося, я не мав жодних шансів стати батьком…

Ліля була моїм сонечком. Ми пішли до РАЦСу буквально зійшовши зі шкільного порогу, чим наробили купу пліток. Пам’ятаю, перший рік як зустрічали нас десь знайомі, то дивилися як на дивину якусь. Та коли впевнилися, що живота у Лілі не росте і живемо ми мирно, то звикли. Вчитися ми вступили хоч і на різні спеціальності, але в один місцевий університет. Сварки в нас траплялися вкрай рідко — пройшли цей етап ще в школі, адже, зустрічалися з дев’ятого класу. Все почало руйнуватися, коли ми вирішили завести дитину. Хтось скаже, що занадто поспішали, але насправді ми в душі були старшими від наших однолітків і почували себе сім’єю, готовою до поповнення. Та от не виходило.

Відколи прийшли результати тих злощасних аналізів, наші стосунки почали стрімко скочуватися у прірву. Сльози, крики, сварки на рівному місці. Кілька разів я навіть напився. Одного ранку мене привела додому сусідка. Сказала, що я п’яний до неї приволочився зі зрозуміло якими намірами, та алкоголь взяв своє і я заснув. Взагалі не пам’ятаю нічого з того вечора. Та після того певний час у нашій родині було затишшя. Ліля не показувала, але я відчував, що вона винить себе, а ще, що їй дуже погано. Назбиралося боргів з навчання. В Лілі ще трохи краще було, а я опинився на межі вильоту. Не знаю, яке диво змусило мене тоді зібратися. Можливо, бесіда з деканатом мала свої плоди, а може, я таки згадав, що з дитинства мріяв викладати.

Коли з сесією було покінчено, мені раптом прийшла на думку одна ідея і я, не задумуючись, випалив її Лілі:

— Пташечко моя, давай трішки потерпимо, закінчимо університет, зможемо перейти на повну зайнятість, а тоді візьмемо дитинку з дитячого будинку.

— Що це ти надумав?

— А чому ні? Візьмемо немовля. Виросте з нами від самого маленького.

— Дурниці.

— Лілечко, лише подумай. Якщо ми не можемо народити свою дитину, то чому б нам не стати сім’єю для тої, яка її не має?

— Це ти не можеш. А я можу. Тобі ясно? — я не розумів, коли вона встигла стати такою жорстокою.

— Ясно, ти, виявляється, вмієш зачепити за живе.

— Я не буду виховувати чужу дитину. Не хочу. Нізащо! Більше ніколи не пропонуй мені подібного.

— Не рубай з плеча. Подумай ще раз.

— Денисе, якщо я сказала, що мені не потрібен чужий вилупок, значить не потрібен. Нема тут про що думати.

— Як скажеш.

Того дня я вперше вжахнувся з її слів. В них було скільки цинізму і холодної жорстокості, що вони відбили в мене будь-яке бажання повертатися до цієї теми.

Наш шлюб проіснував ще певний час. Та все ж, той момент настав. Момент коли вона сказала, що хоче розлучитися. Я не намагався її втримати. В мене не було на це сил. Та й бажання теж. Єдине тільки мене мучило. Як кохання могло перетворитися у подібне?

Таким чином, в один день я став вільним чоловіком і отримав звістку, що мене прийнято на роботу. Парадокс. Найнебажаніша і найбажаніша події сталися одна за одною, з проміжком всього у півтори години.

Я почувався пустим флаконом від парфумів. Робота стала моїм єдиним порятунком, підтримала в мені мізерне бажання жити. Вона ж одного дня «познайомила» мене з Регіною. Мені було двадцять три, їй — сімнадцять. Студентка першого курсу. Я, людина, яка не вірить в кохання з першого погляду, закохався з перших секунд як школяр. Хоча, вірніше буде сказати, з першої лекції. Та тоді я тривалий час не хотів визнавати того. Ми зрідка зустрічалися за межами аудиторії за чашечкою чаю чи кави, називаючи це додатковими заняттями. Та насправді теми розмов майже завжди зіскакували з наукових горизонтів. Тоді я вже знав, що вона теж має симпатію, хоча й тримала дистанцію. Мене це влаштовувало. Я боявся ув’язуватися в нові стосунки. А дарма.

Якими ж яскравими барвами заграло моє життя, коли ми стали парою! Регіна абсолютна протилежність Лілі. Моя колишня дружина була запальною дівчиною, всі її почуття й емоції випліскувалися на поверхню, точніше, на все і всіх. Я довго вчився спілкуванню з нею. Та вона в душі була слабкою, потребувала захисту, підтримки й людини, яка прийматиме рішення. А Регіна стримана зовні. Її душа грає мільйонами відтінків почуттів, яким вона у більшості випадків дає раду самостійно. У чоловікові вона шукала не покровителя, який розв'язуватиме проблеми за неї, а опору, захисника, який сприйматиме її як рівну, але проявлятиме доброту і ласку, коли це необхідно.

Я не думав, що колись зважуся одружитися ще раз. Та минуле забулося й одного дня я раптом зрозумів, що хочу кожного ранку прокидатися з Регіною в одному ліжку. І я зробив їй пропозицію.

Ми вирішили разом розповісти радісну новину її батькам. В останній момент у мене з’явилися невідкладні справи, тому вона поїхала додому сама, а я мав підтягнутися через два дні. Регіна дала обіцянку, що нічого не скаже сім’ї без мене.

Коли мені вдалося впоратися значно швидше, я вирішив не говорити про це нареченій і зробити маленький сюрприз. Та виявилося, що з цим вона мене випередила. Її не було вдома. Мобільний — поза зоною. Я встиг передумати всі найжахливіші варіанти. Тоді Регіна сказала, що ночувала у подруги. І я повірив, хоча й відчував, що щось не так. Боячись знову обпектися, я просто не захотів знати правди.

Та мені таки довелося її взнати. Наречена зрадила мені й чекала на дитину. Здавалося, світ розсипався перед моїми очима, а всі шматочки полетіли в мене. Я опинився на дні прірви, з якої не міг вибратися кілька днів. Все думав, чому так сталося. Спочатку ненавидів і звинувачував її, потім картав себе. А тоді була стадія абсолютної байдужості. Вона дзвонила мені з ранку до ночі, писала смс, обдзвонила всіх рідних і знайомих.

Я повернувся до життя так само раптово, як і випав з нього після її зізнання. Коли нарешті зміг мислити раціонально, почав все обдумувати із самого початку.

Вона шкодувала. Це було помітно. Протягом того місяця я бачив, що щось гризло її зсередини. Регіна стала нервовою, поводилася дуже дивно, уникала дивитися в очі. До того ж вона вчинила зі мною чесно, коли все розповіла. Адже, цілком можна було сказати, що дитина від мене. Регіна не могла знати, що в цьому мене не обдурити. Ще я раптом зрозумів, що також маю перед нею вину. Я так і не наважився сказати їй, що не можу мати дітей. Бо боявся, що історія повториться, що все закінчиться як з Лілею. Регіна часто заводила розмову про наше сімейне майбутнє. Я, дивлячись їй в очі, планував з нею народження наших майбутніх дітей, вигадував їм імена, розповідав, як читатиму казки на ніч…

Так, вона зрадила мені, і це ніколи не забудеться, але це таки не змогло вбити моїх почуттів до неї. І я зрозумів, що маю сили пробачити.

Я приїхав до неї наступного дня вранці. Регіна ще спала, тому була в піжамі, коли відчинила двері. Вона хотіла кинутись мені на шию, але зупинила себе. Ми стояли одне навпроти одного й мовчали. Зі своєї кімнати вийшли її батьки. Вони теж мовчки чекали.

— Вибачте, що розбудив вас так рано.

— Що ти, ми раді бачити тебе, — Ольга Романівна підійшла до доньки.

— Заходь вже, коли приїхав, — приєднався Сергій Михайлович.

Регіна відступила трохи вбік. Я зайшов і зачинив за собою двері.

— Ми можемо поговорити на одинці? — запитав я у своєї нареченої.

— Моя кімната згодиться, чи ти хочеш вийти в місто?

— Згодиться.

— Ти приїхав, щоб сказати, що все скінчено? — запитала вона, коли зачиняла двері.

— Ні.

— Ні?

Я помітив книгу на долівці біля ліжка. Певно впала, коли вона заснула.

— Знову читала до ранку? Ти геть не бережеш себе, — я підняв якийсь черговий роман без обтяжливого сюжету і віддав їй.

— Я не могла заснути, — вона поклала книгу на шафку біля ліжка.

— Ти зараз маєш думати про дитину, яку носиш.

— Денисе, ти прийшов перевірити, чи дотримуюсь я режиму дня?

— Ні. Я довго думав. Мені здається, ми могли б спробувати продовжити з того, на чому зупинилися.

— Що ти маєш на увазі?

— Пропоную забути те, що сталося і готуватися до весілля, — вона хвилю дивилася на мене одночасно з надією і подивом.

— Але ж… — Регіна обхопила руками свій живіт. — Вже не може бути, як раніше.

— Якщо ти захочеш, це буде моя дитина, — я поклав долоню на її живіт. — Але чекай. Не відповідай поки нічого. Я маю де в чому зізнатися. Я також завинив перед тобою.

— Нехай твоя вина лишиться при тобі, — певно вона подумала, що я також зрадив.

— Це не те що ти подумала. В моєму ліжку не було іншої жінки, — з виразу її обличчя було ясно, що моє припущення вірне. — Ти знаєш, що я був одруженим. Але ти не знаєш, чому мій шлюб розпався.

— Але це було до мене.

— Так, але причина стосується й тебе. Ліля дуже хотіла дітей. Своїх дітей. А я не міг їй цього дати. І тобі не зможу.

— Я не розумію.

— Регіно, я не можу мати дітей.

— Як же це? Ми ж планували…

— Вибач. Я мав зізнатися ще тоді, коли ти вперше заговорила про це. Але я боявся, що ти теж підеш від мене.

Вона присіла на край ліжка і запустила руку у волосся. Нависла тиша.

— Регіно, я люблю тебе. А ця дитина може ощасливити мене роллю батька. Я не можу зачати власну, але мене дуже радує думка, що вона твоя. Я щодня відкриватиму в ній риси людини, яка для мене найдорожча у світі. Твої риси. Я дуже любитиму цю дитину. Обіцяю.

Регіна мовчала. Я присів навпроти неї, взяв її долоні у свої та помітив, що вона не знімала обручку.

— Мила, ми обоє помилилися, зробили боляче одне одному. Але даймо нам шанс.

Регіна дивилася мені в очі. Здавалося, що її мовчання тривало цілу вічність. Та раптом вона поцілувала мене. І тоді я остаточно впевнився, що пробачив їй.

— Я вже думала, що втратила тебе, — вона плакала. — Пробач. Пробач. Пробач. Я так бридко вчинила з тобою.

— Не треба плакати, — я колихав її у своїх обіймах. — Хіба лише від щастя. Ми ж скоро одружуємося. Ми станемо родиною. А все погане забудеться.

— Але я хотіла, щоб сталося те, що сталося. Хоч і шкодую, але все одно хотіла. Хіба це мислимо? Хотіти подібного нареченій?

— Не думай про це. В кожної людини є слабкості.

— Хіба це слабкість?! Та я просто ненормальна. І я не заслуговую на тебе.

— Заслуговуєш.

— Ні.

— Значить так тому і бути. Бо я вже все вирішив. Заслуговуєш чи ні, але ти станеш моєю дружиною.

Регіна ще певний час проплакала у мене на колінах. Коли вона заснула, я обережно вклав її у ліжко, вкрив ковдрою і пішов до її батьків. Час було серйозно братися за підготовку до весілля.

У кімнаті зібралося чимало людей. Сьогодні Борі виповнювалося чотири роки. Навколо святкового столу сиділи Денис з Регіною, їхні батьки, маленький іменинник, хрещені Борі — Антон, Маргарита, Ліза і Назар з доньками. Всі з радістю спілкувалися між собою, їли смачні страви й проголошували тости винуватцю свята. Хоча Регіні й досі складно було повірити, що все це насправді. Останні три роки видалися надзвичайно складними. Це була пора відвертостей, здивувань, скандалів і примирень. Хто б міг подумати, що одна ніч уплететься у життя стількох людей, а декому з них навіть кардинально змінить його.

Регіна довго йшла проти вітру, щоб дійти до того, що вона бачила зараз — велику щасливу родину. Жінці довелося постати всією наготою своєї душі перед кожним із нині присутніх. Зізнатися у своїй помилці й за кожного разу стерпіти падіння у пустоту. Бо всьому причиною була її зрада — помилка, яка змушувала людей дивитися на тебе косо, часто підривала довіру на багато років, а іноді й назавжди. Навіть через майже п’ять років Регіна дуже шкодувала, але все ще знала, що аби можна було переграти, то зробила б все до останнього кроку так само, все за проміжок часу від тої ночі й аж до сьогоднішнього дня. До того ж зараз вона бачила, що із поганого вчинку якимось незрозумілим чином з’явилися позитивні наслідки.