Ангели поряд

Неспокійно було над Ворсклою: дощило, вітер згинав найміцніші дерева до землі. «Така буря, така буря!» - зітхали люди. Здавалося б, кому спаде на думку зайвий раз виходити з хати? Аж ні – декому таки спало.

Якби трапився випадковий перехожий, він би здивувався: куди прямує ця молода дівчина? Певно, заблукала, бо рухається простісінько до болота... Та навкруги не було жодної сторонньої живої душі.

Дівчина рухалась, уперто і цілеспрямовано долаючи опір вітру.

Про болото ходила хоч і не голосна, але погана слава. Це було улюблене місце всіх полтавських ворожок, які навідувались туди бозна за чим... Втім, дівчина, що йшла зараз, ворожкою не була, однак добре знала, до кого і по що йде.

Вона підійшла до вербового пня, що стирчав поруч з живим деревом. Це був знак – далі йти не можна. Дівчина набрала в легені повітря і крикнула:

- Господарю, прийди!

Нечистий, що мешкав у болоті, не завжди квапився на поклик. Дівчина знала, що вигукнути потрібні слова можна за три спроби. І вже збиралась використати другу, коли зелена поверхня заворушилась.

Над болотом нависло страховисько – така собі гора з болотяної маси із отворами, що віддалено нагадували очі і рот. Дуже широкий рот.

- А, Галя, - насмішкувато видало чудовисько. – Чого тобі цього разу?

- Я в тій же справі! – нетерпляче вигукнула дівчина.

- Ну так, звичайно. Надзвичайний Гриць і наше нещасливе кохання... То що сталось цього разу?

Тон в чудовиська був насмішкуватий – аж до останнього запитання. Воно навпаки прозвучало дуже серйозно. Отже, час переходити до справи.

- Я не знаю, що ця Маруся робить, - швидко заговорила Галя, - але Гриць... Він вагається. Чи зі мною, чи з нею. Той приворіт...

- Не діє, ти хочеш сказати?! – грізно проревіло страховисько.

Галя затрусилась, коліна підігнулись – але вона не відступала.

- Маруся щось робить, - повторила вперто.

- Просто любить. Настільки віддано, наскільки може любити дівчина. Чари не витримують такої любові.

- То що ж робити?

- Сама вирішуй, - болотяна маса почала опускатись. – Я лише допомагаю, а не приймаю рішення.

- Чекай! – Галя розуміла, що якщо нечистий сховається, то більше сьогодні не вилізе. – Може, якось прибрати її...

Ні, Галя не мала на увазі нічого злочинного. Просто щоб Маруся кудись поділась... Хоча б до одруження її, Галі, з Грицем...

Та нечистий все зрозумів по-своєму:

- Слухай і запам’ятовуй. Вночі, а щонайпізніше на світанні, викопуєш трави: цмин та болиголов...

Що далі Галя слухала, то сильніше жахалась: нечистий розповідав рецепт отруйного зілля. Та відступати було нікуди.

- Даєш випити – і справу зроблено.

- І замість іти під вінець я потраплю за грати? – схлипнула Галя.

- Боягузка!

Нечистий знов почав опускатись під воду. Похнюплена, Галя розвернулась і почвалала геть.

- Використай зілля ввечері! – донеслося вслід. – Воно подіє на ранок! Тобі нічого не буде!

* * *

Весь наступний день Галя готувала трави для зілля. Неохоче, сподіваючись, що не доведеться ними скористатись. Увечері мав прийти Гриць. Хоч би між ними сталось щось таке, що переконало б – він буде саме її чоловіком і нічиїм більше!

І хоч як огидно було на душі, і хоча тремтіли руки від злочинних приготувань – але ввечері Галя зустріла Гриця люб’язно й задоволено. Мусить голубити судженого з усіх спокусливих сил, коли справді хоче заміж.

- Чула? – спитав Гриць після звичайних привітань. – Чураївна влаштовує у себе вечорниці.

Галя спохмурніла. Ні, дива не станеться. У нього все одно сама Маруся в голові!

- І ти підеш?

Хлопець знизав плечима й промовчав. Втім, Галя й так знала відповідь.

- Ясно. Я для тебе ніхто!..

- Ну навіщо ти так кажеш? Ти ж знаєш, що це неправда.

- Тоді чому тебе весь час до неї тягне?

- Я піду туди лише для того, щоб остаточно сказати їй про розірвання заручин.

- Хіба ти ще не казав?

- Казав. Але вона, схоже, не повірила. Тепер переконається остаточно.

- Ну гаразд, - Галя зітхнула. – Іди.

Гриць подивився на неї здивовано.

- Іди, іди! – запевнила вона. – Тільки я теж потім підійду. Подивлюся, чи справді заручини розірвані.

- Гаразд, як хочеш...

Лагідно та улесливо випхавши Гриця за двері, Галя пішла варити зілля. Образа так і пекла її всю, і з таємною злочинною роботою посилювалась зловтіха.

«Чекай, розлучнице! – погрожувала суперниці в думках. – Все одно він тобі не дістанеться!»

А погребіння намагалась не уявляти. І не думати про те, що Марусі не тільки Гриць не дістанеться, а й її самої не стане...

* * *

В хаті стояв гамір. На вечорниці прийшло кільканадцять парубків та дівчат, а це багатенько.

Маруся Чурай серед усіх була найсмутнішою, хоча й влаштувала вечорниці за порадою знайомих дівчат - розважитись. Вона майже ні з ким не розмовляла, мовчки пряла собі. Її теж не займали.

Так само похмурим був Гриць Бобренко. Час від часу він кидав важкі погляди в бік Марусі; але здебільшого ховав почуття, жартуючи з друзями.

Випивши трохи, молодь зажадала більше веселощів.

- Марусю, а заспівай-но нам! – гукнула якась із дівчат.

І всі почали вимагати того ж самого. Та й справді: хто створить на вечорницях святковий настрій, як не відома співачка?

- Давай, Марусю! Давай щось веселе! – гомоніли навколо неї.

Дівчина через силу усміхнулась. Співати – настрою не було зовсім. А от дошкулити Грицеві... О, це будь ласка!

Про Марусю ходили чутки, що вона вміє скласти нову пісню просто на ходу. Так, таке траплялось кілька разів – але зараз ніяка пісня не склалася б. Тому Маруся вибрала стару, давно відому.

- Грицю, Грицю, до роботи!

- В Гриця порвані чоботи!..

Цю пісню Маруся склала, ще як уперше почула, що Гриць заручився з Галею Вишняківною. Тоді вона не повірила... мабуть, тому жартівлива пісня так вдалася.

Парубки й дівчата охоче підхопили. Співали, підморгуючи до Бобренка. Маруся не без зловтіхи, хоча й з глибоким сумом спостерігала, як він починає злитись. Наче й віджартовується, але ж вона-то добре розрізняє, коли в ньому вже палахкотить гнів! Недарма ж були нареченими!

Втім, вийшло не так в’їдливо, як очікувалось.

- Грицю, Грицю, кого взяти?

- Краще Галі не зіськати!

На цих словах і стався невеличкий пшик, бо Вишняківни тут не було, а от інша Галя знайшлась.

- Стидкий, бридкий, не люблю

І за тебе не піду! –

голосно проспівала непричетна до Марусиного горя дівчина. Закінчилась пісня під дружній регіт присутніх.

За веселощами вже якось і не помічалось, що Маруся знову стала смутна, а Гриць зачаїв образу й злість.

Людей в хаті поменшало, а хто лишався, був уже добряче напідпитку. Почались розмови, не варті того, щоб їх слухати. Ось тоді Гриць і підійшов до Марусі.

- Ну що? – вона випередила його, ще більше розізливши. – Що ти хочеш мені сказати? Що я – остання паскуда, чи щось таке?

А очі в дівчини зблиснули хижо й нахабно. Потерпаючи від зради, вона відчувала, що мусить принаймні зовні бути сильною. І вже що-що, а слова – її зброя, якою вона володіє найвправніше!

- Навіщо ти це робиш? – спитав Гриць, трохи збитий з пантелику. – Минулого все одно не повернеш. Усе, що було між нами – в минулому.

- І вкотре ти мені це говориш? Я вже давно зрозуміла, а от ти – наче все ніяк.

- Перестань мститись!

- Хіба я мщуся?

Це могла вийти одна з численних розмов ні про що, з п’ятого на десяте. Таких вже було безліч, і всі без жодних висновків. Але цього разу розмову урвала не дуже сподівана обставина.

В загальному гаморі Маруся вчула голос Галі Вишняківни. О, його вона ні з чиїм іншим не переплутає!.. Глянула похапцем на Гриця – той теж повернув голову в той самий бік, що й вона.

Вишняківна намагалась пропхатись до них через п’яну юрбу. Їй перешкоджали: найбільше – з проханням приєднатись до всіх і випити. Зі злим обличчям Галя стримано відмовляла.

- По тебе прийшла твоя вартова, - насмішкувато сказала Маруся.

Вона відвернулась, а потім і взагалі підвелась, бажаючи уникнути зустрічі.

Не встигла.

- Ось ви де, мої дорогенькі!

Галя підійшла до Гриця і дуже нескромно поцілувала його; поцілунок тривав довше, ніж слід було б. Маруся відійшла вбік – ні, вони не виведуть її з рівноваги! Натомість парубки й дівчата засипали пару сороміцькими жартами.

- Ой, ледь не забула! – Галя як ні в чому не бувало витягнула з кишені маленький глечик. – Я теж принесла випити. Це – особливе, для господарки хати. Де вона, покличте її, - попросила присутніх.

Марусю ледь не силоміць притягли знов до столу, біля якого вона сиділа весь вечір.

- Це тобі, - кивнула Галя на подарунок.

- З якої такої нагоди?

- Ну, не годиться ж іти на гостини з порожніми руками.

Хтось почав умовляти Марусю спробувати, що там, і вона відволіклась від Галі й Гриця. Дуже доречно – от тільки набридливо.

- Дякую, я не питиму, - терпляче повторювала кожному. – Принаймні, зараз. Хай я потім, де воно подінеться?

Скінчилось тим, що до Марусі з тією самою вимогою підійшла Галя:

- Чого ж ти не п’єш, дорогенька? Скуштуй, тобі сподобається!

- Іди геть! – Маруся відчула, що починає закипати.

- А казали, ти гостинна господиня!..

Маруся глибоко вдихнула, щоб опанувати себе.

- Тільки не для злодіїв! – видихнула.

Кілька осіб звернуло на сварку увагу, а це вже було погано. Навколо Марусі й Галі з Грицем стало тихо; добре, що тільки поряд з ними.

- Як це розуміти? – образилась Галя. – Кого ти називаєш злодієм?

- Того, хто краде чуже, звісно. Чужих наречених, наприклад...

І знову загальний п’яний регіт.

- Зараз дівки поб’ються! – гукнув хтось із юнаків.

Цього зауваження вже не стерпів Гриць. Він відвів розумника убік, так що Маруся з Галею вже не могли їх почути; на щастя, між ними відбувалась розмова, а не бійка.

- То ти не хочеш забратися геть? – першою напала Маруся, озброївшись підкресленою ввічливістю. – Я тебе не кликала й не чекала...

- І дарма, - Галя вказала поглядом на свій глек. – Втім, я приходила за Грицем. Грицю! Ходімо звідси, вже час!

Вона на ходу схопила парубка під руку й потягла за собою.

Однак він відчув, що не може просто так піти.

- Чекай! Я ще не доказав їй одну дрібницю...

Гриць рішуче вирвався з-під Галиної руки, і вона його не затримувала.

- Тільки швидко! – кинула вслід, та чи він взагалі почув?

Хлопець швидко підійшов до Марусі.

- Між нами – все! – випалив він. – Змирися з цим нарешті!

- Та ти сам змирися! Може, оце допоможе?

Маруся тицьнула йому до рук принесений Галею подаруночок і пішла геть сама. Досить вже порожніх розмов!

Гриць, навіщось роззирнувшись, потай сховав глечик до кишені.

* * *

Погода під Полтавою знову ридма ридала. І Галя Вишняківна заливалась слізьми, стоячи над нечистим болотом.

- Горе!.. – схлипувала вона. – Яке горе!.. Це Гриць... Це він випив зілля... Це Гриць помер!..

Ритмічне чавкання, яке, слухаючи, видавав нечистий, до обурення нагадувало сміх.

- Що, що мені тепер робити?.. Мене засудять! Мене стратять тепер! О горе, що ж мені робити? Допоможи!

- От так би відразу. Півдня тільки плачеш і нічого не просиш.

Галя вмить замовкла, тільки стримувані схлипування час від часу проривались назовні.

Нечистий мовчав. І це було звично: він наче думав, а насправді насолоджувався людськими бідами. Втім, поки що не ховався, а значить, розмова ще буде.

Галя вже почала злитись на це безплідне стирчання під сильним дощем, коли нечистий нарешті заговорив:

- Повторюй за мною слова, які я промовлятиму. Ой не ходи Грицю та й на вечорниці...

- Що?.. – хотіла спитати Галя, але злякано схопила себе за рота.

Вона говорила голосом Марусі Чурай.

- Повторюй за мною всі слова. Ой не ходи Грицю та й на вечорниці. Бо на вечорницях – дівки-чарівниці...

Хоч як була Галя налякана зміною голосу, все ж зрозуміла, що нечистий вчить її новій пісні. Жахливій пісні, де дівчина крок за кроком готується до отруєння зрадливого хлопця... З кожним повторюваним рядком пісня міцно карбувалась в пам’яті, так що Галя знала – вже не забуде жодного слова.

Але ж пісню треба співати, а не промовляти...

- А тепер повторюй, як це співається, - прочитав нечистий думки дівчини.

Чути, як якимось чоловічим голосом співає власник болота, було настільки дивно, що до кінця пісні Галі почало здаватись, ніби все відбувається уві сні, а не насправді.

- Прокрадешся на подвір’я Марусі Чурай і там проспіваєш цю пісню, - наостанок сказав нечистий і почав занурюватись під воду.

- А якщо спіймають?

- Її мати вже глухувата. А сама вона засне, щойно ти ступиш в її двір, і нічого не почує.

Після приготування отрути прокрадатись на чуже подвір’я і співати жорстоку пісню видалось сущою дрібницею. Головне, щоб почули випадкові люди...

* * *

Хоч Маруся й злягла, дізнавшись про смерть Гриця, її все одно взяли під варту. Знайшлися свідки, що й на вечорницях були, де Маруся з Грицем нібито сварились, і що чули згодом пісню, яку вона співала на своєму подвір’ї.

Звісно, більшість городян не вірила. Хто добре знав Чураїв, запевняли, що пісня надто зла як для Марусі, вона такої не склала б. Та хіба це достатній доказ в судовій справі?

Власне, до страти вже йшлося через одну важливу обставину: Маруся Чурай після звинувачення у вбивстві не заперечувала свою провину.

Хто ж думав про те, що без Гриця самій Марусі не хотілось жити? В душі від туги настала чорна ніч; дівчині все було байдуже, навіть власне життя.

На останньому суді все ж оголосили вирок: страта через повішання на міській площі. Маруся і це сприйняла байдуже.

Справа Марусі Чурай вже наближалась до завершення, коли до неї пустили відвідувача. Івана Іскру. Маруся зустріла його скам’янілим поглядом. Мала б принаймні пожаліти цього хлопця, марно закоханого в неї, однак у серці не лишилось вже навіть таких почуттів.

- Марусю, як ти?

Але дівчина мовчала, і Іван вірно витлумачив це тугою та відреченістю від життя. Втім, рішення він прийняв ще до того, як прийти сюди.

- Будь ласка, я тебе благаю, скажи мені тільки одне!..

- І тоді ти залишиш мене? – спитала дівчина зненацька.

Їй настільки не хотілось нікого бачити, що на мить це бажання – щоб Іван пішов – пересилило навіть тугу. Щоправда, лише на мить.

- Так. Залишу, - пообіцяв Іван. – Скажи мені тільки, чи це справді ти зробила, чи ні?.. Я розумію, тебе вже питали сотні разів. Скажи тільки так або ні – більшого мені не треба. Будь ласка!..

Коротка мовчанка видалась нескінченною.

- Ні, - сказала нарешті Маруся. – Я не вбивала. – І додала з натиском: - Тепер іди. Будь ласка.

Іван вийшов з в’язниці, сповнений рішучості.

* * *

Марусю Чурай, доньку відомого полтавського сотника, вели на страту.

Повільною була її хода. Хоч вона й прийняла вже неминучу смерть, але до шибениці ступала важко, ніби ноги були закуті в важкі кайдани.

Мабуть, це через натовп. Ах, якби все пройшло тихо й наодинці!.. Навіщо тут стільки тих, кому байдуже до неї, хто явився сюди, щоб розважити себе рідкісним видовищем?..

Натомість з нечуваною швидкістю верхи мчав до Полтави Іван Іскра.

«Хоч би встигнути!.. Господи, хоч би встигнути!..» - тільки й билась в голові думка.

Ось і Полтава. Блискавично промайнули вулиці... Ось і площа – переповнена людьми...

Здається, він встиг когось збити конем, поки натовп з обуренням відсахнувся... Байдуже.

- Спиніться! – лунав його крик над площею. – Наказ гетьмана! Спиніться!

Він майже встиг, Маруся була ще жива, хоч і стояла вже під шибеницею! Тепер головне – докричатись до катів, не зірвавши голос.

Його все ж пропускали. Натовпом поперед коня полинув схвильований гомін: щось важливе.

Іван, відштовхнувши ката, став так, щоб його добре бачили й чули. І підніс догори папір:

- Універсал від гетьмана!

На велетенському майдані відразу стало тихо. І Іван зачитав гетьманський наказ: помилувати засуджену Марусю Чурай.

Кат облишив дівчину, яка навіть не зрозуміла, що відбулось. Судді, що теж були присутні, вирішували, як це записати в судових паперах.

Тільки Іван підійшов до Марусі і, взявши її за руку, відвів від місця кари. Натовп з площі теж розходився; в людському гомоні вчувалось розчарування. Іван просив, щоб долю дівчини вирішили просто зараз. Та суддя був надто втомленим.

- Та хай іде, - махнув рукою, машинально роззирнувшись, чи хто не дорікне. – Тільки більше хай не попадається!

А вона ще й досі не розуміла, що відбулось. Що це? Як це? Вона не помре просто зараз? Життя не скінчилось?..

Іван провів її додому і владнав усі справи, пов’язані з відміною вироку.

А за кілька днів Маруся зникла. Втім, не зовсім безслідно – люди звідкілясь знали, що пішла на прощу. Але багато хто здогадувався, що просто залишила Полтаву.

Марно сподівався Іван Іскра, що тепер зможе бути поруч з нею...