Рейки життя

Козельська Тетяна

Рейки життя

Зінаїда Михайлівна вже десять років працювала прибиральницею на автовокзалі. Робота була проста: там ганчірку по підлозі потягай, там по вікну. Та часом, особливо, коли на вулиці йшов дощ чи сніг, Зіні було важко. Все-таки пенсійний вік. Боліла спина й ноги були геть важкі.

Всю свою молодість вона працювала провідницею. Їздила від Львова до Дніпра та Одеси. Від Запоріжжя до Києва та Харкова. Ну й найулюбленіший маршрут до Криму, де потяг стояв майже день і можна було встигнути купатися в морі. За весь цей час бачила багато людей, була свідком стількох історій, що легко можна було написати роман. Можна було б, якби їй писалося.

Колись давно зовсім юною дівчинкою Зіна мріяла, як її статті друкуватимуть на перших шпальтах газет. Та Радянський Союз разом з батьками схилив її до більш приземленої професії — залізно дорожника. Дорослішаючи у вагонах плацкарта юна дівчина перетворилася на жінку. Каштанове волосся, що було зібране у хвостики та кіски, перетекло в модну стрижку з темно червоним відливом фарби. Регулярні записи у товстих блокнотах, яких Зіна так потребувала, спочатку почали втрачати свою постійність, аж поки зовсім залишилися вдома. Десь років з двадцяти п'яти Зіна більше не писала, навіть не намагалася й не пробувала.

Але зараз, коли діти підросли, а у неї їх було двоє: хлопчик Микола й дівчинка Ліза, й вона пішла на пенсію, часу стало так багато, що жінка спочатку знайшла собі підробіток, а пізніше знову дістала товстий зошит з потертою персиковою обкладинкою та ручку.

Відродилося бажання писати, довгими зимовими вечорами, поки чоловік дивився телевізор Зінаїда нишком діставала свій колишній рукопис сідала з чашкою чаю на кухні й на цьому все закінчувалось. Вона просто сиділа та дивилася на чисті аркуші. Брала до рук ручку, вертіла її, але нічого не могла написати. В її голові вертілося стільки спогадів, ідей та думок, що вона просто не могла сконцентруватися. Так минуло два тижні. Жінка була в розпачі, йти вчитися писати вона не могла. Куди? Їй вже буде шістдесят. Порадитись немає з ким. Повний ступор.

Якось безсонної морозної ночі Зінаїда Михайлівна взяла й просто написала у зошиті по центру чистої сторінки — Роман.

Нижче — Рейки життя.

І застигла, від хвилювання серце гупотіло у скронях, так сильно, що доводилося розтирати їх руками. Долоні спітніли. Вона встала налила собі холодної води. Випила склянку одним махом. Знову сіла й почула за спиною тихий ніжний жіночий голос:

— Пиши… в тебе вийде.

Жінка різко оглянулася та нікого не побачила. Перехрестилася. Взяла ручку.

— Давай, обери першу історію про яку розкажеш.

Зіна задумалася, так важко з поміж усього виокремити одну варту уваги думку.

— Може про дитину, яка загубилася серед вагонів? — Знову залунав шепіт.

— Та ні це занадто сумно. — Неочікувано для себе відповіла жінка й махнула рукою. Невидимий радник її не лякав, навпаки він вселяв їй спокій та віру в себе.

— Тоді про Новий Рік в дорозі? — Продовжував голос.

— Не знаю навіть, стільки пʼяних людей і сміху було. — Посмішка ковзнула по вустах Зіни.

Голос затих.

— Може, про той раз, коли дружина застала чоловіка в купе з коханкою? — Запропонувала сама Зіна.

— Давай! — Радісно погодився радник.

Жінка писала дві години не відриваючись, аж поки її руку не скував пронизливий біль. Вона охнула й відклала ручку. Списано було понад десять сторінок. Жінка заплющила очі, потерла їх та відкрила знову. Текст нікуди не дівся. Щаслива до сліз вона пішла спати.

Наступного дня, коли Зінаїда Михайлівна сіла писати, вона прошепотіла:

— Ти тут?

— Тут. — Відповів голос і захихотів.

— Ой, як добре. Скажи, хто ти? Чому з тобою мені так легко пишеться? — стурбовано прошепотіла жіночка.

— Я Коронація. Я прийшла до тебе, бо відчула твою потребу писати. Ти дуже талановита! — швидко й захоплено говорила помічниця.

— Але…але…що ти таке? Ти янгол? — Спантеличено запитала Зіна

— Нехай я буду твоєю музою.

Жінка задоволено всміхнулася й почала писати. Вона писала кожен день хоч би годину. До літа вона вже мала написаний готовий роман, що переплітав у собі безліч неймовірних історій з вагонів потягів. Написавши останню сторінку Зінаїда Михайлівна змахнула солону сльозу з щоки й вже відкрила ящичок столу, щоб сховати рукопис, як почула:

— Твій роман має побачити світ, або хоча б Україну. Відправ його на конкурс Коронація слова. — прошепотіла муза.

— Ой, та ні. Я соромлюся та й боюся. Ні-ні-ні.

— Даремно, я знаю твій твір чудовий.

* * *

Зіна все-таки відправила свій рукопис на конкурс, повагавшись пару тижнів, перечитавши його разів зо пʼять. Відправила й завмерла в очікуванні. Потяглися вʼязкі, як невироблене тісто дні, сповнені переживань. Чого чекати жінка не знала та приємний вогник тривоги жеврів у ній постійно.

Одного серпневого ранку Зінаїда Михайлівна збиралася на роботу, вона одягла довгу чорну сукню в білий горошок, причесала коротке сиве волосся й вже відкрила вхідні двері квартири, як побачила на підлозі конверт. Жінка з важкістю нахилилася та підняла його, але без окулярів геть нічого не змогла прочитати. Зіна зайшла назад, відкрила сумочку, дістала окуляри, відкрила конверт. Це було запрошення до «Мистецького арсеналу» на урочисту частину до річниці конкурсу Коронація Слова.

— Ой… — вражено прошепотіла вона й перечитала ще раз. Потім стрепенулася, поглянула на годинник.

— Вже час йти, — майнуло в її голові. Вона поклала лист на тумбочку в коридорі й поспіхом пішла на працю. Цілий день жінка поверталася думками до прочитаних рядків. Спочатку в її голові звучало однозначне — «Ні! Не поїду!». До обіду в думках вже витало — «Можливо й можна було б». А по дорозі додому Зінаїда вже перебирала подумки свій пенсійний гардероб в пошуках відповідного вбрання. Зупинилася на костюмі кольору Шампань, який купувала колись на весілля дочки.

Тепер вона не могла дочекатися вказаної дати. Зіна мʼяко сповістила чоловіку, що їй треба до Києва на особливу подію. Вона приготувала смачний борщ зі свіжо вичавленим томатом та солодким перчиком, нарізала тоненько сала з проріззю та навіть пампушки з часником купила по дорозі з роботи. На фоні такого столу, Євген Степанович особливо той не звернув уваги на її слова.

— Треба, то їдь звісно. — з посмішкою мовив він сьорбаючи борщик.

* * *

Жінка мчала до Києва цілу ніч з Дніпра в до болю знайомому купе. Потім гуляла Хрещатиком та проїхалася на фунікулері. Вже ввечері їдучи в таксі на свято її пройняв страх, а що як її запросили помилково? А вона оце навіть до салону зайшла зробила макіяж і зачіску. Старече серце несамовито калатало. Їй навіть довелося дістати з сумочки валідол.

Ось він «Мистецький арсенал» — гомінкий, людний, величний. Зіна приїхала якраз вчасно, гості вже розсідалися по місцях. Декілька разів з нею привітно поздоровались, а вона лише розгублено кивнула головою. Зінаїда вдивлялася в десятки лиць навколо, і не могла збагнути, чому їй здається, що вона майже всіх знає. Попивши води та трішки заспокоївшись, Зінаїда Михайлівна обрала місце й стала уважно слухати, що буде далі. Коли ведуча у блискучій сукні, з дуже знайомим та вже рідним для Зіни голосом, мовила:

— Хто має бажання виступати першим? — звернувшись до присутніх. Жінка відчула той самий прилив сміливості та впевненості в собі, як і тоді коли писала роман.

Зінаїда Михайлівна вийшла на сцену десятою зі спітнілими долонями та водяними очима. Вона трішки нахилилася до мікрофона й сказала піднесеним голосом:

— Маю честь бути присутньою серед вас, автори! Колись я супроводжувала потяги, я возила людей від заходу до сходу, але своєї зупинки так і не відчула. Лише сьогодні, опинившись тут, я збагнула, що пів року тому, коли я почала писати свій роман, я зробила правильний вибір. Зійшла на своїй станції. Її назва — Я письменниця! І я хочу сказати й побажати всім одного — пишіть попри все й всіх, навіть якщо у вас сиве волосся.

* * *

Через рік Зінаїда Михайлівна тримала в руках надруковану книжку з назвою — Рейки життя.