Азотне сп'яніння

Вони розбудили мене, кидаючи камінці у вікно.

— Джо!

І чому я вирішив орендувати одноповерховий будинок із вікнами спальні, що виходять на вулицю?!

— Джо!

Чорт, та заткнешся ти нарешті?!

Я перевернувся на бік, стиснув подушку в руках і натягнув її на вуха.

— Джо!

Роздратовано схопився й різко розчинив вікно.

— Що тобі треба в понеділок о 10 ранку?!

— Поїхали на море?

Це був мій друг Майк. Ми обидва колись були спортсменами, але в якийсь момент він вирішив, що спортом багато не заробиш, і став офісним клерком, щоб утримувати свого хлопця, який теж крутився під моїм вікном.

— Навіть я хочу на море. — Це Вероніка, моя найкраща подруга. Вона теж пішла зі спорту одразу після закінчення академії, щоб грати в групі свого хлопця, який поїхав до Мехіко й помер від наркотиків, залишивши їй у спадок лише барабани.

— Кого я вибрав собі в друзі? — простогнав я й уже через пару годин летів у бік моря.

У літаку я роздумував про своє життя. Після академії кілька років виступав на спортивних змаганнях — жив цим. Здавалося, жодного дня без тренувань, а потім отримав травму й довічну заборону.

— Тобі навіть тренером не рекомендується бути, — сухо повідомив хірург, переводячи мене до реабілітаційного відділення.

Я не знайшов кращого застосування, як стати інструктором із йоги. Принаймні це не забороняли лікарі, і мені це більш-менш подобалося. Мене мали б приваблювати красиві відвідувачки в спортивному одязі, але магії не сталося, тож я навіть зітхнув із полегшенням і просто виконував свою роботу. Ніколи не був ловеласом і навіть не знав, як би впорався, якби відчув таке тяжіння.

Роздумуючи про свою не надто вдало складену кар’єру, я почав розуміти, чому мої друзі — це Майк, Вероніка й Робін. Четверо невдах із квитками по три сотні пом’ятих доларів готівкою.

Ми не шикарно жили, жили звичайно. І перестали подавати надії. Нам було зручно варитися в цьому супі. Ми навіть застрягли в деякому дні бабака: працюємо, п’ємо, сваримося, плачемо, спимо і знову. Дім — робота, робота — дім. Але ми все ще помічали, що починаємо старіти. Уже 27, майже тридцять. Старі. І нам це подобалося. Ніхто не змінював своє життя, ніяких різких рухів, просто життя. Це наше просте життя, коли всі мрії позаду, а майбутнє завтра виглядає, так само як і сьогодні. Ми знайшли спокій, і нам було весело.

— Поїхали на море?

Я знав, що мої друзі трохи божевільні, але щоб захотіти на море, треба зійти з розуму.

Я взяв у залі коротку відпустку, подзвонивши адміністратору. Чорт, я працював три роки без відпустки — зразковий співробітник. Однозначно заслуговую на відпочинок.

Ми змінювали часові пояси, тому зранку я не мав сил піднятися і зробити звичну для себе пробіжку. Дивлячись на Майка, я почав боятися відростити пивне пузце, тому зосередився на ранкових пробіжках, адже робота тренером йоги для мене була не надто енерговитратною. Я взагалі почувався дуже пасивним. І точно не знав, що могло б мене розворушити, стрясти й змусити обрати інший спосіб життя. Я вже перебував у своєму умиротвореному раю — не дивився новини. Так, багато хто заздрив мені, особливо Майк. Його Робін — божевільний, ковтаючий кожну газетну статтю і політичні чвари.

— А ви знаєте, що в сусідньому місті орудує серійник? — Одного разу за вечерею запитав він, і я кинув у нього куряче крильце з місцевої забігайлівки.

— Джо!

— Не розповідай мені цього. — Ледве потягуючи пиво прямо з банки, сказав я.

— Чорт, я змушений слухати цю дурню кожен божий день. — Простогнав Майк. — Заздрю, Джо, ти просто вимкнув телевізор, а коли я одного разу не заплатив, думав, що він мене задушить!

— Пари... Як важко. — Зітхнула Вероніка, яка також розчарувалася в стосунках.

Ми з нею цокнули бляшанками й зробили ковток.

А тепер я, сонний, випав зі своєї кімнати на маленькій приватній віллі, орендованій у якоїсь літньої бабусі, бозна-скільки кілометрів від моря.

— Ми бідні!

На моє обурення після першого враження закричав Майк із сусідньої кімнати.

Це була південна країна на перетині Європи та Азії. Поки я не знайшов на карті її назву, навіть не знав, що така країна існує. Справді, мої знання обмежувалися спортом і тим, як працює моє тіло відповідно до виконуваних завдань. Я був обмеженим і мене це не турбувало. Я просто не намагався вести глибокі розмови. Не заводив стосунків. І заробляв гроші, щоб жити нормально. Як усі?

І мене не хвилювало, чи жили так усі.

— У нас сьогодні запланована екскурсія, — сказав Майк, похитуючись від недосипу.

Я встав першим і, походивши взад-вперед по дому, виглянув на вулицю, зрозумів, що надто спекотно для пробіжки — дві години дня за місцевим часом!

— Екскурсія в перший день? Як давно ти готувався до цього? — Бурчав я, перевертаючи яєчний млинець, що шкварчав на сковороді.

— Я вирішив, що нам з Робіном потрібно більше різноманітності в особистому житті, — він плеснув його по сідниці.

Робін випустив газету незнайомою мовою, залишену бабусею-господинею:

— Я тут переклав дещо, виявляється...

— Робін! — Простогнав я. — Нічого не хочу знати!

— Та це не страшно, — хихикнув він. — Знаю, ти не любиш жахи та детективи, Джо, це швидше фентезі. Тут написано, що є легенда...

— Пахне смачно, — клубок волосся вийшов до нас з останньої, третьої спальні. Це Вероніка, ще не встигла розчесатися. У дівчат такі довге волосся... мене б це дратувало щодня їх прибирати з подушки. Я здригнувся. На щастя, я жив один.

Легенду Робіна ми так і не дослухали.

Швидко поснідавши, ми намагалися зловити таксі, але простояли під парканом нашого орендованого будинку пів години, перш ніж розчаруватися в місцевому сервісі.

— Тоді автобус? — Майк вказав на зупинку, на якій палило сонце і не було жодного автобуса.

Я закотив очі. Навіщо ці двоє вирішили втягнути нас із Веронікою у зміну їхнього життя? Усе йшло чудово...

Раптом я почув шурхіт коліс і повернувся:

— Автобус! — З-за рогу з'явився громадський автобус.

Ми кинулися бігти до зупинки, розмахуючи руками та вигукуючи слова, намагаючись вмовити водія зупинитися. Тільки доїхавши до зупинки, він чхнув і завмер, відкриваючи двері. Тяжко дихаючи та витираючи піт із чола, ми втиснулися у вузький прохід. Я нахилився до віконця водія:

— Можна оплатити карткою?!

Він мене не зрозумів, але вказав пальцем на табличку з місцевою валютою. Тоді я витягнув телефон і, помахавши ним у повітрі, удав, що прикладаю до чогось.

Водій примружився і похитав головою, потім постукав пальцем по іншій табличці. Я увімкнув мобільний інтернет і навів сканер для перекладу: "Штраф за проїзд без оплати 1000 лір."

— Виходимо, — скомандувала Вероніка.

Нас було всього четверо в автобусі, але водій нас вигнав. Ха!

Я поправив волосся. Видно, йому цікавіше отримати зарплату, ніж возитися з нами.

— Майк, скажи, як ти планував дістатися до моря? — Я клацнув язиком.

Він знизав плечима та усміхнувся як благословенний:

— Це ж пригода.

— Пригода?! — Робін випучив очі. — Дорогий, здається, це не повинно виглядати як невдала пригода! — Безсило, плескаючи його по плечу.

— Ей! Я ж тендітний!

Я повернувся до Вероніки:

— Навіщо їм потрібні свідки їхніх любощів?

— Це фетиш. — Вероніка щось клацала в телефоні. — Ребята, таксі буде за п’ять хвилин!

Поїздка коштом Вероніки сподобалася всім, крім неї.

На корабель ми сіли останніми, і він тут же відплив. Це був невеликий двоповерховий прогулянковий кораблик по маленьких мальовничих бухтах.

— Перше місце нашої зупинки — острів з деревом бажань. Якщо хочете — можете купити стрічку і піднятися на вершину, щоб прив’язати її до дерева. — Радісно підскакував гід, голосно промовляючи в мікрофон англійською. Боже, благослови нас!

— Можна розплатитися карткою?! — Я запитав про наболіле.

— Звичайно! — Той розплився в усмішці, розуміючи, що продано.

Так, я обмежений, але мені потрібно закрити гештальт.

Ми хвилин сорок милувалися красивим морем, яке переливалося всіма відтінками зеленого і синього: від смарагдового до кобальтового синього. Здалеку подивилися на острови, викуплені іноземними знаменитостями, і на острів кізок, куди нам потім пропонували зайти на екскурсію.

Невеликі гори, що виростали прямо з моря, оточували нас. Вітер був лише через рух кораблика: м'який і солоний. Мої легені й очі, здавалося, переживали друге народження.

Спочатку я злився на друзів через їхнє різке рішення — та хто буде готовий до несподіванок? Але чомусь мені починало подобатися. Я відчував себе таким спокійним і щасливим, можливо, тому що мене оточували люди, які говорили зі мною однією мовою, а може, тому що я купив синю стрічку, яка містила послання: «Відкриття».

Я досі не знав, чому це слово мені сподобалося, але, мабуть, звичайний розпорядок уже набрид, і мені хотілося чогось нового.

Підійматися вгору по бездоріжжю і великим каменям, що ковзали під шльопанцями, було складнувато, але я це зробив.

— Єее!

Друзі пішли зі мною. Я купив кожному по стрічці.

— Та вони просто обдурили тебе, — посміявся Майк.

— Я знаю. — Тепер я блаженно усміхнувся.

Ми всі, колишні спортсмени, практикували медитацію. І, можливо, просто забули, як це добре — бути зі спокійною і тихою головою, а зараз повільно відновлювали це тепле відчуття. Мені подобалося, і я не міг це заперечувати.

— Наступна наша зупинка — у бухті з лазуровим берегом! Ви будете зачаровані кольором води та неба, що зливаються один з одним у дуеті фарб!

Ніколи раніше я так не слухав екскурсовода з такою цікавістю, це було ніби новий ковток повітря і пробудження після довгого сну.

— ... Там ви й приймете повітряні ванни, а також у вас буде пів години на вільне плавання!

Його слова виявилися правдою. Вид і справді був привабливим, коли наша кораблик зупинився просто посеред іскристої води, і не роздумуючи, ми спустилися вниз, торкаючись моря.

— Як вода може бути такою холодною в липні?! — Застукала зубами Вероніка.

Егейське море і справді не вирізнялося теплом, але я плавав краще за всіх у нашій команді, тому не скаржився, на відміну від решти. Робін і Вероніка здалися першими, слідом Майк вмовив мене. Ми сіли на борту, звісивши ноги вниз, але не дістаючи до поверхні води, підставляючи свої бліді обличчя сонцю.

— Ні, Лано! Ти не можеш плавати зі своїм ведмедиком у морі! Тут глибоко, а що як упустиш — він намокне й назавжди впаде на дно! Ніхто не буде його діставати.

Мама вмовляла свою маленьку доньку вдягти рятувальне коло і залишити ведмедика, який би безпечно полежав на кораблику, але донька вся була в сльозах, тож мама здалася.

Я перестав спостерігати за ними.

— Ваша кола! — Офіціантка принесла наші газовані напої з відкритими кришками й смугастими соломинками. І справді, як удома, але на морі.

Ми з друзями обмінювалися лінивими словами, доки не почули дитячий плач:

— Ведмедик!!!

Дитина все-таки упустила іграшку, і, набравши води, синтетичний ведмедик почав тонути.

Я б не звернув на це уваги, якби дитина залишалася на воді, але дівчинка вислизнула з кола і почала тонути.

— Лана!! — Її мама стрибнула вниз і встигла схопити дівчинку, яка задихалася та відпльовувалася, за лікоть.

Малеча, на жаль, ще не усвідомлювала ризиків, тож я встав зі свого місця:

— Піду, дістану іграшку. — Я поплескав Майка по плечу.

— Ей! Тут глибоко. — Він намагався мене зупинити.

— Та всього п'ять метрів. — Робін показав на табличку, яку було видно вдалині. — Ти ж чудово плаваєш?

— П'ять? Так, це нормально.

— Доволі дивно, що тут п'ять метрів. — Протягнула Вероніка. — Не ризикуй, якщо здасться глибше.

Я погодився і стрибнув у воду, як рибка. Виплив біля мами та доньки, які намагалися доплисти назад до кораблика, і сказав:

— Пані, я спробую дістати іграшку. — Я струснув головою, намагаючись позбутися волосся, що прилипло до обличчя.

— Дядечку, дістань! — Вимагала дівчинка.

— Лано! — Окликнула її мати. — Пане... Тут глибоко, я не думаю...

— Мої друзі сказали, що п'ять метрів. І я колишній атлет, але не буду ризикувати, якщо дно глибше, добре?

— А... так-так... — Розгублено відповіла вона. — Дякую!

Тоді я пірнув.

Унизу було багато простору, куди проходило сонячне світло, і кам'янисте нерівне дно було добре видно. У мене не було обладнання, на зразок маски, тому очі палило від солі, доводилося зусиллям продовжувати тримати їх відкритими.

Ведмедик здавався темним і маленьким, що лежав у якійсь невдалій розщелині, я поплив, опускаючись нижче.

Очі пекло, легені нили від нестачі кисню, рот увесь час хотів відкритися, тож я змушений був прикривати його рукою.

Чим нижче я опускався, тим сильніше чув шум у вухах.

Через деякий час я зрозумів, що тут глибше, ніж 5 метрів.

Плив лише на впертості. Я не хотів здаватися. Мабуть, дерево бажань, до якого я прив’язав свою стрічку з написом «відкриття», почало працювати. Я хотів відкрити нову межу себе. Або відшукати давно забутий старий.

Кров шуміла у скронях, а повіки важчали. Обриси дна стали розпливчастими. Я простягнув руку.

«Давай! Давай же!»

Але ведмедик лише вислизав від мене. Я загрібав пальцями тільки морську воду.

Я загрібав пальцями тільки морську воду. Розлютившись, зробив ковток. Сльози бризнули з очей. Концентрована солона вода обпекла мої нутрощі. І тоді я відчув, що порожній. У моїх легенях більше не було кисню. У моєму житті більше не було сенсу.

Я посміхнувся, продовжуючи плакати, і закрив очі.

Відкрив їх тоді, коли відчув слизький дотик до шкіри. Істота, людина? Хто б це не був, він тримав мене за обличчя людськими руками, але між пальцями були тонкі напівпрозорі світні перетинки. Шкіра сяяла, наче всипана глітером — блискітками, а білі волосся переливалися всіма відтінками сонячного світла, що проходило крізь товщу води.

Його губи притиснулися до моїх, і я відкрив рот, заглиблюючи цей дуже мокрий поцілунок. Вода лилася в моє горло, але дикого болю більше не було. Я відчув, як він перекотив щось на своєму язиці та поклав мені в рот — цукерка?

Я так і не досяг дна, тож зробивши коротку паузу, отримавши від нього кисень, я дочекався, коли він ковзне вниз. Його тіло було потворним, зовсім не таким, як у книжках: дуже худим, навіть виснаженим, з ребрами, що помітно випирали та кістками на хвості, до речі, сам хвіст був довгим і тонким, з вузьким кінцем, як у змії, але значно подряпаним, наче його власник тільки-но втік з бою.

Взявши ведмедика в руки, я відчув поштовх. Він змусив мене спливти нагору.

— Чорт! Його немає вже 7 хвилин! — Панікувала Вероніка. — Я вимагаю викликати дайверів! — Гарчала вона, кидаючись на капітана корабля, гіда і своїх друзів.

— Зараз викличемо! Зачекайте! — Істерично відповідав гід, набираючи щось у телефоні. — Ці божевільні туристи... — Шипів він, прикриваючи гнівом страх рідною мовою. — Божевільні...

— Дивіться! — Крикнула мама Лани. — Дивіться!

Я виринув і закинувши ведмедика на борт, схопився за поруччя драбини, важко відкашлюючись.

Люди зааплодували мені.

— Джо! Джо! Джо! — Друзі кинулися до мене.

— У тебе такі червоні очі!

— Він отримав азотне отруєння! — Сказав Робін. Він справді читав багато новин. Навіть занадто.

Я кашляв, відчуваючи глибокі позиви до блювоти.

Вони витягли мене з води та оточили. Тоді, я відчув, що мені набагато легше, коли зміг зігнутися. Щось велике застрягло в горлі, не даючи зробити вдих.

І тоді мене знудило: морською водою серед якої опинилася велика перламутрова перлина.

— Ти що, залишався там так довго, полюючи за цим?! — Вероніка дала мені потиличника.

— Ні... я... Це мені дав тритон... — Розгублено вимовив я.

— Хто?! — Тепер на мене накричав Майк.

— Ну... русал, водяний. Звідки мені знати?! — Обурився я, розглядаючи перлину, що лежала на яхті.

— Він отруївся!

Гід таки викликав швидку допомогу.

— А ти знаєш, — раптом сказав Робін. — Я читав у тій легенді, що в Егейському морі плаває морське чудовисько, яке вирішує, вбити чи врятувати. І якщо рятує, то передає йому перлину. Тобі пощастило. — Він потріпав мене по потилиці й отримав ляпаса від Вероніки.

Я з жалем їхав у лікарню, розглядаючи вимиту перлину. Я ж навіть його номерка не взяв... Тряхнув головою, мабуть, і справді, сп'янів від азоту. Але цей мокрий поцілунок все ще був відчутний на губах.

— Я тобі кажу, що це чудовисько з легенди! — Робін продовжував доводити Вероніці, що я не сп'янів, а він не з'їхав з глузду.

Проте я слухав це як фонову музику, думаючи про склизькі руки на моїх щоках та чужий язик, що перекотив зі свого рота в мій — перлину, яку я крутив у руках.