Лавандовий спокій

Сонце буває безжальним катом. У цьому кожен переконується по-своєму. Яків стрів цю муку у стражденній подорожі, яка добігала кінця, але від цього вона ставала ще виснажливішою. На такій відстані до місця призначення мученик тримається на ногах лише завдяки вірі у те, що вже скоро настане блаженний спокій.

Взуття протерлося від довгої дороги. Стопи горіли від дотику з гарячою землею і від нескінченої ходьби. Залишки штанів та сорочки звисали з Якова, тримаючись здебільшого завдяки прилипанню до вологого тіла. Більше, ніж мінімальна кількість одежі була б для господаря даремним обтяженням, як і та сумка, що парила йому стегно і билася об його ногу з кожним хитким кроком. Яков терпляче поправляв ручку тягаря на плечі.

Шкіра злізала з нього та розчервонілася від вогняної зірки, яка так жорстоко супроводжувала Якова у тінь. Вона рідко траплялася й однаково не рятувала від нагрітого задушливого повітря.

От скінчився ніжний садок і перед Яковом простерлося рідне лавандове поле.

Піт стікав з тіла і, наче сіль, діяв на рани, з яких вже не сочилася присохла кров. Вона стягувала травми та від того Яків старався менше турбувати їх.

Яків посміхнувся обсохлими спраглими губами: різна природа болю стала єдиним фоновим відчуттям, наче невіддільний від тіла.

Нічого і ніхто не поділяв його переживань: перегукувалися птиці, неначе сонце дало їм той спів, дзижчання бджоли над рядами фіолетових низьких пахучих кущів лаванди.

Яків не міг сповна оцінити лавандової яскравої краси, до якої лише тут кожен, прогулюючись поміж рядів і вдихаючи її запах, ще живий.

Хто ж не приходить насолодитися сам, то мріє про це, тримаючи у руках засушене стебельце, або вмазуючи у тіло лавандовий аромат маслом.

Яків міг би сказати, що йому байдуже і ця довга грядка вздовж поля дратує його зараз своєю довжиною, але йти проти того живого всередині, сильнішого за тілесну втому — важко.

Вже не далеко його дім. Але чи прагнув він так того доку, коли був у найкращі свої часи? Він проходив це поле, щоб побачити все те від чогось тепер тікає. Яків йшов цим полем, вдихав його запах, бачив розквіт літом та занепад опісля.

Його кохання ходило між лаванди, вивищуючись над нею. Воно пускало руки у фіолетовий цвіт та охоплювало пальцями тонке стебельце. Його кохання шаруділо спідницею у цих невиразних рослинках.

Їх руки з’єднувалися над кінчиками лаванди.

Його кохання не ховалося у тіні та за рогом; цілуючись, вони сідали низенько так, що лаванда могла торкнутися їх грудей, або й підборіддя, коли хотілося прошепотіти про почуття нишком.

Яків згадав і материнський цілунок у волосся, її теплу турботливу долоню, якою жінка пригортала сина до себе; він згадав батькову постать: вона йде поруч, обіцяючи спокій, а потім підхоплює Якова на плечі, коли він вже не здатен наздогнати широкі кроки чоловіка, хоча досі біг попереду нього.

Але не довго Яків згадував солодкі миті, гублячись у тузі за пройденими роками. Чи хто є у домі? Чи який сусід впізнає його, наздожене за спиною, коли проходитиме повз будинки?

Яків підняв голову і побачив як небо покрилося тріщинами, а за ним і світ довкола розгубленого чоловіка. Він впав на коліна, дивлячись на цей кінець світу, який так дивно його застав у цьому полі, коли йому залишалося пройти ще так трохи.

«Що ж це робиться?!» — скрикнув у розпачі Яків, не знаючи вже певно чи дійде до спокою, до якого так прагнуло тіло й душа.

Яків схилив голову і закрив очі, щоб перешкодити гірким сльозам стікати по щоках та грудях. Спокій застане його тут і з цим нічого не вдієш.

— Трясця! Акрил не встиг висохнути і от що сталося з картиною під цим триклятим сонцем. Як я могла забути забрати полотно, — обурено прогарчала художниця, забираючи картину з-під променів, які вже наробили лихо своєю температурою.

Молода дівчина схопила за руку художницю і вимогливо подивилися їй в очі:

— Не знищуйте. Як Ви можете так легко знищити його?

— Це моя робота, я хочу — то знищую. Ви за героя так горюєте? — художниця випрямилася та ошелешено подивилася на відвідувачку своєї майстерні. — Беріть будь-яку іншу картину та йдіть собі. Ця вже зіпсована: ні вигляд не той, ні кольори вже не повернути.

— Я її куплю раз Вам байдуже на долю тих, кого Ви створюєте. Але напишіть мені у відповідь ще одну картину.

— Де він повернеться додому?

— Де біля нього стоїть його кохана, його зустрічають та допомагають поруч, підносячи воду та обробляючи рани маззю.

Художниця збентежено дивилася на цю дівчину, у якої гаряче палало серце і від того пекло в очах.

Майстриня промовчала, оглядаючи дівчину, а потім сказала діловим голосом:

— Це буде дорожче.

— Добре.

Художниця знову помовчала.

— Чому Ви так переймаєтеся за долю цієї ідеї? Ви надто романтична юна особа, напевно, любите романи читати. — нарешті наважилася висловитися вона.

Незнайомка опустила очі та тихо з тугою у голосі відповіла:

— Тому, що Яків не повернувся. Він не знав, що його чекають, а ми не знали, що він повертається.

Художниця співчутливо підтиснула губи.

— Добре. Тоді цю картину, оскільки вона зіпсована, я продам у пів ціни. Інша все одно дорожча буде, я нічого не втрачу.

Замовниця м’яко усміхнулася, розтягуючи губи на своєму сумному лиці.