Привид склер

То були десятки осяяних склер на темно-сірій будівлі. Крізь фіранки на тротуар швидко лягали промені вкриті вибитими на них квітами. Зрідка котячою зіницею пролітали примари водночас проєктувались на тротуарі, віддзеркалювались в калюжі, в котру штрикали впевнені леза дощу. Солідарні зі мною, автором картини, котру залишаю Аделаїді. Вона зазвичай сідлає свого мотоцикла й чекає на виклик. Тільки-но хтось із напівспотворених тіней примар відчиняє вікно — розриває замучену склеру, жахається моєї постаті, а вже потім моєї картини й падає, ховається підібгавши коліна до підборіддя, здригається й підіймається, дивиться та переконується в побаченому, починає скиглити. Будинок не дрімає, метушиться, не змушує чекати слідчу очікуваним викликом, що лунає в навушнику голосом диспетчера.

Німий театр мені набрид. Та і я попрацював сьогодні над створенням полотна до повного виснаження. Втомився. Зголоднів. Та й енергетичних батончиків не припас заздалегідь. А ще нічна вистава, котру ніяк не можу пропустити. Потрібно було прихопити чогось смачненького. Та голод мій постійний супутник. Я дерусь на вершину цієї картини та не вписуюсь, точнісінько як набридлий домашній павук. Втома дається в знаки. На даху ледве дихаю і темніє в очах. Одвічна втома винагороджується її переборенням, пошуком прекрасного, що врешті інтерпретується в картину.

В очікуванні поринаю в спогади, котрі переслідують мене, котрих я марно намагаюсь не згадувати.

Ми з товаришем зайшли в напівзруйновану будівлю. Він був поранений в коліно і пересувався хоч і впевнено, проте повільно й мов старий дідусь опирався на карниз, що слугував опорою. Вибухи не вщухали. Об стіни вдарялись уламки будь-чого: трісок, металевих осколків, більш впевнено крізь вікна залітали камінчики, а зі стелі сипалась чи то земля, чи то тиньк. Здавалось, ще мить і ця хитка руїна зітреться з лиця землі. Неподалік зібрались побратими. Живіші від нас та прудкі. Перший поверх надто відкритий. Я зрозумів, що кімната в якій ми знаходились — колишній харчоблок. Побачив допотопний підіймач для продуктів з комори й зрадів, що користувались ним вручну крутячи колесо. Певно робітник — діайвайщик. Винайшов велосипед. «Товариша опущу в комору, а сам сходами під обстрілом пробіжу». Ледве вистачило зусиль помістити його в підіймач, дбайливо підібгавши коліно. Опустив. Тільки но товариш опинився внизу, його потягнуло. Я побіг до сходів. Відкинуло хвилею вибуху. Вирішив, скористатись тим же підіймачем. Спустився і помітив тіло. Мертвіший мертвого. Недавно лежить. Окрім вибухів чути й інший шум. Товариша ніде немає. Сам пішов далі? Підбігаю до єдиних прочинених дверей. А звідти людська лапа і голова. Зустрілись поглядами. Патлатий.

— Бегі! — прошепотів він, — друг уже труп. І ти будєш.

І прямісінько перед носом той зачинив металеві двері. На якийсь відрізок часу я вагався, проте стримався, щоб не загамселити у двері. Побіг до підіймача. Нагорі побратими. Сам туди не піду. І не пішов ні з побратимами, ні сам.

Отямився.

Мотоцикл мчить гарчачи на великій швидкості, сотні тисяч бризків розлітаються на всі боки й Аделаїда вже на горизонті спорожнілої вулиці. Під шоломом не видно обличчя та в уяві малюю її зосереджений хижий погляд, що забавляє мене. Темне волосся розвівається... чи розвівалось би, зважаючи на те, що йде дощ, надає обличчю милого дитячого виразу.

Будівлі височіють над нею, нависають своїми зігнутими до купки верхівками дахів. А в підніжжі вже зібралась оперативна група. Сховали мій витвір мистецтва під простирадло, щоб не жахати мешканців. Знали б оперативники, що творець — невидимий глядач і зовсім поруч. Не потрібно бігати по квартирах, розпитувати очевидців, а просто підійнятись вище, прямісінько на дах. І наразі мій шлях відрізаний аж до моменту їх перебування в цій місцевості. Сліпі котенята. Тут я.

Чи бачить Аделаїда крізь ці білосніжні склери справжню сутність зла? Якби їй показати все моїми очима, вона б зрозуміла мене. Я немов той коник стрибунець, котрий через нестачу білка перетворюється в сарану. Не обираю цей шлях та вже вимушено поза законом і поїдаю час крок за кроком своєю присутністю. Якщо це чорна смуга відрізком в життя, то яка ж вона часом нестерпна, довга та з кожним кроком стає майже невидимою. Сиджу мов у бельетажі, зважаючи на те, що за плечима височіють будинки, та чекаю нестерпно, коли очам Аделаїди відкриється моя картина.

Опер з орлиним носом, в сорочці в червоно-чорну смугу як у Фредді Крюгера, прикрив долонею губи так, що вказівний сягав верхньої губи, середній — нижньої частини підборіддя, а решта в області шиї. Шокований. Біля нього стояла судмедексперт. В одній руці тримала чорний зонтик і безупинно махала перед обличчям текою, в результаті коротке волосся підскакувало догори. Неначе танцюючи жінка перекочувалась з однієї ноги на іншу, потім відступала однією ногою на крок назад і продовжувала перекочуватись. Спекотно не було, навпаки, свіжість пронизувала до кісток. Врешті вона дістала на місці злочину речовий доказ у вигляді балончика з-під фарби та ретельно вклала його до поліетиленового пакета. На протилежному боці вулиці на зупинці сидів чоловік майбутній пасажир тролейбуса. Його погляд зосереджено потопав у телефоні, а вказівний гортав новини. Бородатий водій вантажівки зупинився та зацікавлено поглядав на місце злочину.

І ось вона з’являється у світлі променів вуличних ліхтарів, як на сцені картинного будинку. Помічник слідчої високий та худорлявий чомусь тримав пакет та синю теку з паперами. Посміхнувшись привітно до слідчої продемонстрував відсутність зуба. Вона зняла шолома і хитнула головою вперед — привіталась.

Мені хочеться кричати, що я привид склер і такий же спотворений поглядом ілюзій. Серце нестерпно тріпоче, обгортаючись в слізний пакуное, і страх та почуття провини ще ближче підводять мене до краю даху. Грізно падають краплі дощу і вона врешті-решт підіймає простирадло спочатку за краєчок, щоб лише самій побачити.

Її увагу відвертає літня леді злегка ляснувши по плечі.

— Скажіть, будь ласка, скільки зараз годин?

Аделаїда наосліп намагалась дістати телефон, котрий знаходився в невеличкій наплічній сумочці. Собачка спочатку не піддавалась.

— Ви, напевно, поспішаєте?

— Всі чимось заклопотані, — Аделаїда зосереджено смикала собачку і тихіше додала. — Але це хіба важко?

Нарешті вона відкрила сумочку і дістала телефон.

— Тридцять п’ять хвилин на дванадцяту, — сказала вона.

— Дякую сердечно. Віри, надії та любові вам.

Аделаїда на мить іронічно посміхнулась та в якийсь момент мрійливо подивилась на нічне важезне небо. Вона не одразу помітила мене — чорного ворона, лише згодом мої контури ставали чіткішими. Я напевно як великий птах сидів непорушно та все більше здавався на щось інше. Аж поки не поворухнувся під тим її прикипілим поглядом. Помітила, зрозуміла, впізнала. Чарівні слова пересічної жінки дивним чином перевернули все з ніг до голови. Чи існує єдиний сценарій? Чи їх кілька? І найголовніше запитання, чи він взагалі є? Очевидно одне, що чорна смуга на початку біла, а з часом вона тьмяніє, сіріє і стає надто чорною. Така собі палітра плавного переходу від світлого до абсолютно чорного.

Аделаїда повністю зняла простирадло з моєї картини, котра складалась із зухвалого напису червоним балончиком "Я тебе люблю". На моїх очах бриніли сльози, ребра розривав біль, і моє німе мовчання як і її заполонило вулицю. Навіть дощ принишк і сором'язливо хлюпав де-не-де.