Оповідка про дарунок

Казали, що Роксана була дівкою вродливою. На селі годі знайти вродливішої. Очі як волошки, коси як вугілля, тонка висока фігура – струнка як молода тополя. Щоки палають рум’янцем, а на устах застиг загадковий усміх. Паркани не витримують, хлопці табунами бігають, а вона знай собі – йде із гордо піднятою головою лиш губу закусивши.

Павло не був сильної волі, побачив цю вродливицю і закохався як скажений. Знай бігає за дівчиною як прив’язаний і не відчепиться. Полонила його серце вража дівка! А та собі знай, голову вверх і дразниться. Рудий, ластатий, ще й як на лихо на цілу голову нижчий.

- Все одно моєю буде! – обіцяв він сам собі.

Хлопці жартували із нього, але де там! Старостівну йому подавай! Прийшла йому ця штука у голову, і все крутиться, і вертиться нав’язливо, і не дає спокою. Аж дихати важко!

І якось так трапилось, чи то у Роксани серце розтануло, чи то у Павла нашого вечір видався вдалим, але слово за слово і вони зійшлись у балачці. А там і на наступний день знову, коли звечоріло почали свою розмову. І так дорозмовлялись, що вже мабуть і до весілля йшло. Павло був готовий хоч зараз старостів у хату до Хрущівни кликати. Але чекали до Покрови, бо було так домовлено.

А зараз іменини у Роксани і треба щось подарувати.

Павло не міг залишити кохану без дарунка, вбіг у хату як ошпарений, баба Устина лиш руками сплеснула. А той знай собі, ледь скриню сімейну всю не витрусив, ланцюжки і золоті монети посипались градом, а парубок лиш щось вишукує. Натрапив його погляд на перстеник срібний, переплетений у дивних узорах, які чимсь нагадували зміїні лусочки, посередині ж величезний чорний камінь. Краса неймовірна! Тільки Роксана варта такого!

Він перстеник схопив і судженій своїй поніс. От і забавка для коханої! Зустрів Павло дівчину, вручив перстеник їй, а та візьмись приміряти на пальці. Очі дівки горять небесною блакиттю від втіхи, щоки зарум’янились. А щойно вечір наступив подругам побігла хизуватись срібною красою.

Сама ж ніби розцвіла як квітка від щастя.

Коли прийшов час спати, почав перстеник гризти. Та ось біда, стягає його з пальця, а той наче прилип до нього. Промучилась вона з ним до опівночі, а результатів нуль, наче приріс до шкіри.

Роксана лягла спати, з надією, що з ранку все-таки позбудеться перстеника. Ти ба! Ще ніколи Роксана так не помилялась…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.