Розділ 1. Блудний син

Селище Зелені Пагорби охопила безкінечна апатія. Всі чекали ночі, бо тільки тоді можна було видихнути з полегшенням.

Ніхто не знав звідкіль взялось таке спекотне літо. Був липень і за останні два місяці жодного разу не випало дощу. Сонце пекло наче скажене. Місцеве озеро майже пересохло, трава вигоріла і люди переживали за врожай. Від самого ранку аж до вечора неможливо на вулицю вийти аби не згоріти під палючими променями. Червоняві обличчя селян були втомленими і знесиленими.

Стара Устина квапливо відганяла від себе мух – ті теж невідомо звідки взялись - противні і чорні, набридливі і кусючі, - вона вже з рахунку збилась скільки їх перебила.

Павло Довгий, її єдиний онук, сидів на лаві попід яблунькою і, прикривши голову руками, дрімав.

- Ась! – переможно відізвалась Устина і знову добряче змахнула катраном поблизу глека з молоком.

Стіл затрясся від удару, але юнак не прокинувся. В цей момент йому снилась Роксана Хрущівна – донька сільського старости Івана Хруща. Вона хитро усміхалась і поглядом манила до себе. Її біла сорочка видалась йому прозорою, а темні коси струменіли по гладкому плесу озера. Вода була кришталевою і холодною, саме те що треба у таку спеку. Дівчина бризнула на нього цією водою і він засміявся їй у відповідь. Навіть у сні йому ввижалась вода.

Сухі губи піймали одну із краплин і він прокинувся. В’яло оглянувся, немовби згадуючи де він перебуває і солодко позіхнув.

Баба якраз зайшла у хату до матері.

Був полудень. Ще трохи і знову іти до сусіднього села по воду. А це добряча відстань! Треба відіспатись, однак горло нещадно пекло від спраги. Дивно, сусіднє село процвітало і купалось у зелені, земля родила, а сонце видавалось лагідним і не пекло як огні ада.

Павло зігнав набридливу муху із глека з молоком і жадібно надпив. Те прокисло і ще більше розтривожило його спрагу. Господи, як він хотів води! Прозорої, чистої, холодної… Такої як уві сні з Роксаною.

Якщо з ним буде Роксана він згоден і на каламутну, лиш би та тільки стояла поруч! Дівчини він вже не бачив майже два місяці. Хоч як Павло впрохував її вийти, та закрилась у себе у кімнаті і ниділа від спеки.

Павло скуйовдив своє мідне волосся і окинув поглядом небо. Воно було чистим і блакитним, без жодної хмаринки. Парубок знову сонно позіхнув, дивлячись на величезне біле коло сонця і опустив свій погляд нижче до горбів. Їх було чимало. Весною уквітчувались зеленню, а на літо вбирались у чебрець і розхідник. Подекуди цвіли маки і ромашки, жовтувата кашка і білий деревій. Але з приходом цієї спеки все повсихало. Зараз Зелені Пагорби перетворились у обпалені жовті, червоні, коричневі і тільки де-не-де зелені.

Павло підвівся із-за столу. Його ластате обличчя здавалось буряковим при світлі сонця і лиш блакитні очі блистіли холодом.

- Встав вже? – спитала баба Устина, нечутно підходячи до парубка. Той байдуже кивнув. – Що це робиться, день Божий, а всі сплять?

- Ба, я…

- Та знаю я… - Баба голосно позіхнула. – Клята жара. Сам чорт видко її послав за наші гріхи. Люди сплять днем, а ввечері ходять як причинні без сну. Де се бачено, аби днем спати?

- Треба буде піти за водою у Берегове. Пішов би зараз, та видко звалюсь по дорозі від спраги.

- Я тобі дам у сю жару йти! В таку жару ходять або хорі, або причинні! Глянь, ні душі! – Баба глянула на пагорби і вказала рукою на них, ніби в підтвердження своїх слів. Дорога була пустинною і безлюдною. Земля аж розчервонілась від сонця. Всі сиділи по своїх хатах. – Йой, се мабуть точно причинне! – Устина сплеснула руками.

Павло приглядівся. І справді! Баба хоч і була стара, але зір ще жодного разу не підводив. Спочатку за горбом явилась тінь, а потім і сам її власник. Наче нізвідки повіяв вітер, здіймаючи у вись куряву. Здалось, що темна висока постать нависла важкою хмарою над селом.

Незнайомець ішов повільно, наче не зважав на спеку. Обличчя було закрите капелюхом, сам же опирався на палицю. Навіть із такої далечини Павло побачив, що той накульгував.

- Хто це? – спитав він.

Небо в якусь мить спохмурніло і звідкись взялись хмари. Здавалось, що вони пливли за незнайомцем як вірні пси за господарем.

- Свят-свят-свят, – перехрестилась баба, дивлячись на це видовисько. Її старечі очі пильно дивились на перехожого і ніби пригадували щось своє. – Іди в дім, я зара прийду.

Баба геть забула про обідній сон. Вона недбало махнула рукою на внука і пригляділась дужче. Двадцять літ назад, коли ще Павло був хлоп’ям, пішов її син, так і не повернувся. Донька мабуть від туги з розуму зійшла. Рада сама була піти вслід за ним, аби найти живого чи мертвого, та на кого лишити малого онука? А причинна донька на кого залишиться?

Двадцять років баба плекала надію, що може хто із знайомих принесе вісточку. Проходили роки, а від нього ні слова так і не прийшло.

- Може се… - та не доказала, дивлячись як голубі очі внука вкриваються памороззю. В той момент він теж пильно вдивлявся у перехожого, подумки молячись, щоб то був батько.

Перехожий спинився поблизу їхнього двору і вони могли його розгледіти. Був кремезним, ладним, довге золоте волосся медовою патокою розливалось по широких плечах. Незнайомець підняв солом’яного капелюха і неголосно привітався. Тут-то Павло і розгледів незнайомця. Той був не юнаком, проте безбородим, із правильними рисами обличчя. Темні аконітові очі пильно втупились на них із бабою. Павло подумки перехрестився і відвів очі, перериваючи тяжкий погляд.

Він згадав ще одного власника таких очей, але той вже давно не належав цьому світу. Баба, що стовбичила неподалік, схопила парубка міцно за руку і відвела у сторону.

- Тримайся від нього подалі, - радила вона.

Від її погляду у нього все аж потерпло, однак він лише кивнув у згоді. Баба полегшено видихнула і знову вгляділась у приблуду.

Павло пішов до матері, котра тужливо вдивлялась у вікно і нікого поблизу не помічала.

Андрій повільно ступав по розжареній сонцем землі. Він відчував на собі невдоволені і водночас зацікавлені погляди людей, що наче щури повилазили зі своїх убогих осель та косо гляділи на нього. Андрій частково знав, що вони всі думають і навіть розумів їх. Прийшов лишній рот, самі не мають ні краплі води, а тут ще з перехожим ділитись.

Він не зважав на селян, йшов гордо вирівнявшись, настільки дозволяла йому скалічена опирем нога і спирався на палицю.

На минулім році вдалось зустріти опиря поблизу міста Лева. Той був удвічі більший за самого Андрія. Очі небезпечно червоніли багрянцем, а з писка долинав нестерпний сморід. Його кігті добряче вчепились у ворожбита, здираючи шкіру на руках та плечах, добираючись до такої смачнючої шиї. Та найбільше дісталось нозі, якою Андрій добряче копнув опиря. Той якраз виліз опівночі, щоб посмакувати крові і був сильнішим, ніж над світанням.

Жага крові робила опирів нестримними і водночас тупими. Якби той зміг роздумувати, то Андрія вже б давно не було на світі.

З останніх сил він добряче буцнув нападника поміж ніг, і, мабуть, у того збереглись якісь людські якості, бо той здавлено заверещав і відсахнувся від ворожбита. Тут опирю і настав кінець.

Коли діло доходило до бійки, Андрій ніколи не втрачав можливості показати свою силу і вправність. Проте нога у цьому двобої все-таки постраждала. Відтоді він і ходить накульгуючи. Шрам на спині від пазурів опиря теж лишився – глибокий і відразний. Він його постійно закриває пов’язкою аби ніхто не бачив.

Вдячний голова, задоволений роботою ворожбита, дарував тому палицю. На руків’ї була майстерно висічена змія, котра обвивалась, наче на стовбурі. Вона здавалась живою, і тільки очі, у яких блистіли сапфіри, виказували, що то тільки дерево.

Люди здавлено йойкали і шепотілись між собою.

- Мольфар!

- Хмарник!

- Ворожбит!

Їхній шепіт луною озвався по Зелених Пагорбах, однак Андрій навіть бровою не повів. Його більше хвилювали постоли, котрі вже майже стоптались. Він пройшов довгий шлях аби дістатись до рідного села. Був певний, його тут ніхто не пам’ятає. Але це добре, вважав Андрій. Якщо не пам’ятають, він зробить свою справу, котру має зробити і з чистою совістю піде геть.

Його шлях вів до обійстя нового старости. Андрій не знав його, проте відчував, в його домі затаїлось лихо, і саме те лихо є причиною посухи. Хмари слухняно плили за ним, затуляючи біле обличчя від сонця. Чоловік глянув на них і схвалено кивнув. Мить і хмари розвіялись, наче їх і не було.

Він привідкрив хвіртку і безшумно увійшов на подвір’я. Його вже стрічав староста – невисокий круглий чолов’яга, з закрученими вусами і ледь вкритим сивиною волоссям. Обличчя того видалось втомленим і похмурим. Андрій відразу здогадався, той знає причину нещасть, котрі звалились на Зелені Пагорби.

Вони привітались.

- Я знаю, тобі дещо відомо, – похмуро озвався Іван Хрущ. – Але благаю, най розійдуться люди, тоді я все скажу.

- Най буде по-вашому, – кивнув Андрій. Його погляд привернув золотий медальйон зі змією, що випав із-за сорочки.

- Звідки се у вас?

- Благаю… - відчайдушно попросив Іван і нота жалю пронеслась у його голосі. – Будь ласка, приходи на вечерю і тоді я все розповім, що знаю.

- Добре, – знову погодився Андрій.

Староста топтався на місці. Темні брови були зведені, а лице біле як полотно. Андрій безшумно привідкрив хвіртку і вийшов із його двору. Треба було провідати сестру.

Під ногами розсипалась пилюка. Важко було дихати. Треба викликати дощ, поки село не згоріло при такій спеці. І так люд страждає. Він хоча і ненавидів тих людей, котрі були причиною його довгих блукань, але дітей жаль.

Ворожбит спинився поблизу кладовища. Тричі перехрестився і увійшов, опираючись на палицю.

Пожовкла трава, тягнулась до його рук і неприємно колола пальці. Кладовище виглядало занедбаним, порослим травою і базником. Лиш деякі поодинокі могили були очищені від трави. Земля здавалась коричневою і мертвою.

Андрій найшов сестру під яблунькою. Майже втратив терпіння, поки шукав. І ось знайшов. М’який насип, порослий зеленою свіжою травою. Під яблунею було свіжо. Мабуть, це було єдине місце, куди не дістались пекучі промені оскаженілого сонця. Він відчув, що на його душу наче впав важкий камінь. Ворожбит схилився над могилою у задумі.

Згадалась йому та ніч, коли був змушений тікати з села. Якби послухав сестру, то може б і та досі жила. Легкий вітер скуйовдив золоте волосся і на мить йому здалось, що то сама сестра прийшла до нього. Андрій неголосно зітхнув.

- Я так винен перед тобою… - прошепотів тихо і ніби почув її ніжний голос.

- Трапилось як трапилось. Нічого вже не зміниш.

- Ти так думаєш? – запитав він у порожнечі. – Я міг би просто піти звідси.

- Це було б простим рішенням. Але чи зміг би ти собі це пробачити? Чи зміг би залишити тих невинних дітей у біді?

- Ні. Не зміг би… – прошепотів Андрій і низько схилив голову.

Легкий вітерець жартівливо скуйовдив йому волосся. Проте голосу сестри вже не чув.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.