Розділ 2. Відьма поневолі

Андрій прийшов до Хрущів, коли стемніло.

У животі неприємно бурчало від голоду, а голову напекло сонцем. Хмари не слухались рук ворожбита. Не з’являлись на території Зелених Пагорбів, хоч Андрій і сам бачив, як ті здалеку пливли повз село, минаючи його.

Ворожбит подумав, що над селом стоїть невидима перепона, котра розганяє хмари у сторони, подалі від цього місця.

Хрущі були і раді гостю, і водночас боялись.

Його запросила до столу Юхима, дружина Івана. Це була висока чорнява молодиця. У жінки було ніжне обличчя із легкими зморшками поблизу блакитних як небо очей. Її волосся, заплетене у грубу косу, здавалось гладким і чорним як смола.

Коли повечеряли, Андрій став розпитувати господаря що і до чого. Іван зітхнув і почав свою коротку розповідь.

У Роксани, його доньки, були сімнадцяті іменини. Прийшов закоханий у неї Павло Довгий і подарував перстеник. Красивий срібний перстень. Видно відразу, що дорогий. Дівчина у той же день вирішила приміряти його на палець. Все пишалась і милувалась, і бігала подругам показувати. Здавалась сама собі в ту мить найвродливішою дівчиною, хоч і такою насправді була. Подруги заздрісно зітхали і милувались, бо Павло хоч і не красень, зате не з бідної родини. Роксана наче на сьомому небі від щастя опинилась, усміхалась і ледь не танцювала.

А опісля того, сталось якесь лихо. Ввечері, коли лягала спати, вирішила зняти каблучку із пальця, а та намертво припала до її пальця. І у воді руки мочила, і смальцем натирала – не могла позбутись. Камінчик мерехтів чорнотою, так що і дівка задивлялась на камінь і сама стала такою.

- І я тобі кажу, наче біс вселився у нашу Роксану! – поскаржився батько і зітхнув, крадькома дивлячись на хату, у якій, як здогадався Андрій, сиділа дівчина. – Недавно оце заходжу, а вона тими очицями - блим! І лава у повітря піднялась. Глек добрий розбила оцим своїм блим! Стіл потрощила! Новеньке скло, яке оце Юстина недавно помила, і те покрилось тріщинами! Сама ж стала вся чорна. Бігме, я сам її боюся як чорта! Ось це недавно був у старої баби Усті, так вона нагадала нам із Юхимою за обереги. Каже, беріть, діти, і вбирайте на себе, се змійовики. Їх навіть князі носили – з одного боку змій, з іншого святий Михайло, який проганяє сего змія.

Андрій осміхнувся краєчком губ.

- Можна глянути? – попросив ворожбит.

Іван як чекав того. Без жодного слова зняв зі своєї червоної попеченої сонцем шиї оберіг і протягнув у руки Андрію.

Чоловік уважно розглянув масивний ланцюг і кружечок із двох боків. Питань не було – це був дійсно змійовик. Він знав, що цей медальйон та, як казала Устина оберіг, насправді належав доньці баби – Катрі і її синові Павлу. Ворожбит нічого не сказав, мовчки протягнувши втрачену прикрасу назад. Хай побуде поки що у Івана, а там час покаже…

- Гарна річ! Дорога мабуть? Звідки це?

- Та було у нас тут і було… - зітхнув староста і нахилився ближче до ворожбита, так наче їх насправді могли підслуховувати.

- Мене ще тут не було, як розказували, що в Зелених Пагорбах відьма жила. Звали її чи то Іванна, чи Оксана…

- Світлана, - мовив тихо Андрій, втупивши очі у стіл.

- Ади, справді! – гойкнув Петро. – Так ось жила ся відьма зі своїм братом. І вродлива була дівка, нічого не скажеш. Хлопці табунами бігали, плоти перегинались як вона йшла. Казали, що вродливішої за неї годі знайти. Струнка, рудоволоса, зеленоока, багачка! А розумна яка! Я не знаю, мені здається, що се була звичайна дівка. Злі язики плели, що відьма, а вони ніколи правди не скажуть. А ось щодо брата чув, що той справді був відьмаком. Андрієм його звали. Темний він був. Я чув від людей, що зі зміями говорив і хмари міг викликати. Оце розізлиться і дощ накличе, а там і буря не за горами. Раз ходили на став, та щось там було між малими. Діти, що з них взяти! Дуркують, бо пізніше виростуть і вже треба і на поле йти, і щось робити. Так пішов і той з ними, темний. Не знаю, щось видко задирали його, бо той ледь не втопив Устининого внука.

- Це той Павло Довгий? Рудий і ластатий? – недовірливо запитав Андрій, поморщившись від історії, яка з роками викривилась до невпізнанності.

- Ага! – Погодився староста незадоволено згадуючи хлопця. Павло не подобався йому й Іван не розумів, чому донька обрала саме його. - Сей, вражий син! Казали, що той темний використовував якісь свої злі сили. Ввечері майже все село завітало до Світлани і вимагало, щоб та видала їм хлопця. Та відмовилась і вони силоміць виштовхнули її з хати і зайшли всередину. Андрія не знайшли, і тоді люди розізлились і спалили її оселю. Та вбігла у хату із криком, але згоріла бідолашна… – Він сумно видихнув і продовжив: – Донька Устини Катря була подругою Світлани, вона ходила по згарищі і шукала її. Казали, що вона ще знайшла гроші – велику скриню із золотом на тому згарищі. Вона крадькома їх забрала, але мабуть те багатство не принесло їй щастя. Не пройшло і року як пішов її чоловік, та й відтоді ні вісточки від нього.

- Думаєте, перстень теж відьмин?

- А хто його знає, - сердито махнув рукою Іван і знову зітхнув. – Моя Роксана не потребувала ні срібла, ні золота. У нас завжди всього вистачало! А це вчепилась у цього Павла і стала як навіжена. Ще й перстень цей… З роду не любила прикрас, а до цього кавалка срібла причепилась і… Ще й сей Павло… Сама як квіточка, а сей… - він видихнув і змовк.

Андрій знову усміхнувся краєчком губ.

- Думаєте, хлопець причарував Роксану? – ворожбит пильно вглядівся у червоне обличчя Івана. Не діждавшись відповіді, кивнув. – Гаразд. Можна, я погляну на перстень?

- Тільки, благаю, не кажіть нікому…Лихі люди скрізь! - знову змолився Хрущ і слізно глянув на Андрія. Той нічого не відповів і підвівся. Чоловік відчайдушно видихнув. - Там вона! – вказав на хатину, шибки якої були забиті гратцями. – Я ще тут побуду.

Андрій ввійшов у оселю. Там було скрізь темно і тільки у дальній кімнаті одиноко пломенів каганчик світла. Він тихо постукав, і той стукіт луною пройшовся по хаті. На мить йому стало моторошно, так як це було при зустрічі з опирем. А потім відчув як якась невидима сила темною рукою тягне його всередину.

Поблизу свічки сиділа дівчина і гляділа у вікно. Її чорна постать видалась йому зітканою із ночі. Так, наче сама дівчина була частиною темряви.

- Бреше він, - хрипло озвалась вона, однак і не думала обертатись. Біла рука, та що без перстня, погладжувала холодне скло. – Не відає правди і переказує брехню.

- Так кажуть люди. Він говорить те, що говорять інші, – відповів Андрій, пильно дивлячись на темну фігуру Роксани. Та і не думала оглядатись на незнайомця. Інша її рука погравала зі свічкою. М’яке світло вогню бродило між її пальцями як блукаючий вогник.

- Виходить, що бреше, – хмикнула вона. – Люди надають перевагу брехні, щоб відкинути болючу правду. Але правда завжди випливає назовні. Чи через рік чи через двадцять. Правда, Андрію? – Вона обернулась і ворожбит побачив її очі, які світились багрянцем. – Я кажу правду?

- Так… - схвильовано погодився він, дивлячись на прекрасне ангельське обличчя Роксани. Він легко міг би закохатись у неї. Та була дійсно як квітка – темна квітка беладони, прекрасна і водночас отруйна. – Тобі відомо моє ім’я? Його тут ще ніхто не знає.

- Я би теж не знала. Але перстень, - вона простягнула свою білу руку і вказала на срібний перстеник, який змією обвився на її вказівному пальці, - він наче шепоче. Розповідає все…

- І що він шепоче?

- Правду.

- Яку правду? – допитувався ворожбит, примруживши аконітові очі.

Глибоко в душі він розумів, що вража дівка грає з ним у якісь тільки їй відомі ігри, але сам не міг припинити цю розмову.

- Не можу сказати. Ти це маєш дізнатись не від мене. А від Катрі. Та знає.

Роксана хитро підморгнула і привстала. Її чорне плаття колихнулось, відділившись від темряви, і Андрій побачив, яка та висока. Вища, ніж її батьки, ростом така як він. Ворожбит пригадав як виглядав Павло і подумки розреготався. Той був нижчий від неї на голову. І справді ідеальна пара!

Дівчина підійшла ближче до нього і заглянула у його аконітові очі. Андрієві стало не до сміху. Від тієї вчувалась якась невідома темна сила, яка ніби коконом повністю огортала її.

- Бідолашний Андрій! – ледь чутно прошепотіла Роксана, погладивши долонею його по гладкій щоці. - Блукає світом без роду, без племені… Тобі так багато ще не відомо… Тобі ще так багато треба дізнатись. – Її губи нахилились до вуха. – Де твій дім, Андрію? Де твій дім?

Андрій застиг, вслухаючись у пронизливий голос дівчини. Та була темна. Він відчував як сила перетікає під її шкірою, клубочиться важкими хвилями по венах, проносячись по крові. Та сила справді виходила з-під персня. Ворожбит вхопив дівчину за руку і Роксана голосно розреготалась. Її холодні блакитні очі знову спалахнули багряним, а з рота долинув дикий нелюдський сміх.

- Замовкни! – зашипів він до неї по-зміїному і та наче отямилась. Вона кліпнула блакитними очима і насторожено глянула на нього з-під темних густих вій. – Ти ж знаєш, що перстень вбиває тебе, правда?

- Я не можу його скинути, - поскаржилась дівчина і обхопивши пальцями спробувала стягнути із себе каблучку. Та не піддавалась. – Я відчуваю як перстень забирає від мене сили. Думаєш, не знаю цього? Він як опир! А може і є тим опирем! Я вже ледь пересуваюсь по хаті. Я слабну, Андрію! – вигукнула вона і закрила долонями обличчя, голосно схлипуючи.

Ворожбит співчутливо глянув на неї і підбадьорливо погладив ту по волоссі. Бліді руки проти волі занурились у її смоляне волосся. Роксана лукаво усміхнулась краєчком губ.

- Що знає Катря? – врешті запитав він, коли дівчина заспокоїлась. Та тільки хмикнула.

- Катря – не звичайна жінка і в неї багато таємниць. Але вона єдина знала твою матір.

- Звідки?

Роксана хитро усміхнулась.

- Все тобі розкажи. І покажи. І…

Їхні уста легко зіткнулись у поцілунку. Ворожбит збагнув, що сила із персня знову заволоділа дівчиною і м’яко відсторонив її від себе. Андрій був правий, очі Роксани знову палали червоним. Він голосно зітхнув.

- А як же твій коханий?

- Павло? – вона хмикнула і знову підійшла до нього впритул. – Я не любила його. Ніколи.

- Ти з ним заручилась, – м’яко заперечив їй ворожбит.

- Хіба заручини бувають тільки коли любиш? – Її очі лукаво блиснули і дівчина знову розсміялась. Цей сміх був легкий, чимось нагадав Андрію спів дзвіночків на великі свята. – Я не хочу заміж за людину, котра сипле неправду.

- А сама ти завжди кажеш правду?

- Я можу приховати правду, але ніколи не збрешу.

- Так як про мою матір? – запитав Андрій. – Нікому не відомо ким вона була. Катря бреше. Вони ніколи не були подругами і ніхто не знав маму. Наші батьки згинули від чуми. Ми були сиротами.

- Ти теж брешеш! – засичала на нього Роксана, міцно схопивши його за руку. Перстень на її руці боляче дряпнув його шкіру. – Ти переповідаєш брехню, котру з радістю з’їв від Світлани.

- Моя сестра ніколи не брехала мені! – сердито заперечив Андрій.

Його аконітові очі переливались рідким золотом у повній темряві обійстя. Він ледь стримував себе, щоб не застосувати свою силу. Дівчина задоволено гляділа на того, відчуваючи що їй вдалось вивести ворожбита з себе.

- Зайди до Катрі, – спокійно мовила вона, поправивши пасмо волосся, котре застигло чорнотою на її білому обличчі.

- Ні.

- А тоді ти прийдеш сюди, Андрію. Вдруге. І тоді звільниш мене від персня.

- Ти помиляєшся, - мовив він сухо. Здається в ту мить у нього відібрали всі емоції. Був серйозним і не зважав на темну фігурку поблизу.

- Колись так, – погодилась дівчина. – Але зараз я точно впевнена.

Роксана м’яко відступила від ворожбита, ховаючи від нього хитру усмішку. Вона знала, що Андрій повернеться.

- Вража дівка! - незадоволено пробурмотів він, виходячи із дому. Сухо попрощався із Хрущами і міцно закрив за собою хвіртку.

Ворожбит йшов недовго по селу. Ноги самі принесли його до згарища. Колись то був його дім, а зараз лиш сухий попіл і деревина – ось що залишилось від його минулого.

Постовбичив якусь мить, зігнувся, над місцем, де колись була його оселя, схопивши в руку жмут попелу. Той розсипався, залишаючи на ньому чорні сліди.

Андрій не міг допомогти тим людям, як і не міг допомогти самій дівчині. Перстень вип’є її силу і сам скотиться з руки. Дівчина має згинути. А він має піти звідси. Подалі від того місця, яке Світлана називала домом. Тут його вже давно нічого не тримало.

- Де твій дім, Андрію? Де твій дім? – він спинився, мовчки прислухаючись до голосу в своїй голові, який був дуже схожий на холодний голос Роксани.

Ворожбит потоптався на місці і пішов.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.