Розділ 3. Де немає спеки

Сутеніло.

Павло Довгий задоволено дивився як останні промені сонця ховаються за пагорбами. Десь там, на небі, скоро спалахнуть перші зорі і він вирушить в дорогу. Там вже давно на нього зачекалась вода. Він марив нею – прозорою, холодною, майже кришталевою.

З настанням сутінок село поволі прокидалось неначе давні вампіри. Спека поволі спадала і можна було жити. Повз оселю Довгих промайнула висока постать, вбрана у світле. У ній Павло розглядів хмарника, котрий зовсім недавно велично увійшов у село. Годі вже було спостерігати ту велич у згорбленій сухій фігурі – той явно був не у настрої.

Павло вже хотів гукнути того, але пригадав свою обіцянку бабі. Ні, він не буде говорити з тим ворожбитом. Хтозна, що той може зробити. Йому ще за матір’ю глядіти. Він глянув на жінку, яка бездумно дивилась у одні їй відомі простори. Її голова була нахилена вбік, а очі широко розплющені. На мить, Павлові здалось, що у очах матері промайнуло впізнання, однак та просто сиділа і мовчала.

Вона рідко говорила. Іноді йому здавалось, що була німою, хоча іноді видавала дивні звуки схожі на лемент птиць чи якого звіра.

Катря Довга була причинною, так говорили про неї селяни. Павлові було байдуже на поговори людей. Парубок любив матір та всіляко старався допомогти і захистити її. Навіть тоді, коли почалась засуха, деякі вказували на Катрю і казали, що вона відьма. Павло із бабою ледь змогли відговорили навіжених від необачних дій.

Відколи пішов її Карпо, відтоді наче з розуму зійшла. Щодня ще більше сумувала і з туги, мабуть, і стала причинною.

Зараз сиділа тихо, іноді схлипувала. Павлові було жаль матері, але нічого вдіяти не зміг.

- Мамо, я піду по воду, - тихо проговорив він.

Жінка навіть не глянула у його бік. Парубок обережно її обійняв і гукнув за бабою. Та визирнула із-за хати і кивнула.

- Правильно робиш, - похвалила вона. – Але не ходи через цвинтар.

Павло лиш головою похитав на попередження Устини. Він чув її оповідки, що мимо кладовища опісля заходу сонця ходили духи відьом і пробуджувались опирі. Він цим слухам не вірив, однак завжди тримав при собі в’язку часника за пазухою. У торбі поблизу поясу надійно ховалась хустка змочена святою водою. Він знав, що у опирів і відьом ніяких шансів проти цього.

Незважаючи на попередження баби він ішов навпростець мимо цвинтаря. То була найкоротша дорога до сусіднього села. Щоб оминати цвинтар, треба зробити великий гак, а він того не хотів, відстань до сусіднього села і так велика.

Лиха слава кладовища, де селились упирі та відьми якось діяла на самого Павла. Він намагався йти швидше, але щось змусило збавити темп.

На кладовищі хтось був.

Його обдало холодом від можливої зустрічі із упирем. Ноги затремтіли і він застиг, не в силі поворухнутись. А потім парубок вгледів, майже на самому краю, поблизу яблуньки, де була похована відьма Світлана, безмовно стояла похила постать. Він полегшено видихнув, глядячи на ворожбита. Йому досі було моторошно застати того у таку мить ще й у такому місці, але водночас здолало полегшення, що то не упир, яким лякала його баба.

«Привітатись чи промовчати? Пройти повз нього як ні в чому не бувало? Але на цвинтарі недобре вітатись! Та й пройти повз якось не гарно…» – хаотично проносились думки у нього в голові. Ноги знову ожили і самі понесли Павла до самотньої постаті ворожбита.

Він порівнявся з ним і бездумно вглядівся у горб, порослий зеленою травою. Ворожбит наче не відчував присутності Павла. Оперся на свою змієподібну палицю і теж застиг, нагадуючи тому придорожній камінь.

- Іноді я приходжу на це місце, – тихо мовив Андрій, якого Павло так і не впізнав. – Воно постійно у моїй голові. Як згадка про те, чого я позбувся через власну дурість. І ось я тут, а моя сестра – мертва. - Він вказав на могилу, де лежала Світлана.

Павло витріщив свої блакитні очі, ніби побачив примару.

- Я думав, що ти мертвий, – ледь видавив із себе. – Ти не знаєш як я винен перед тобою. Якби я не пішов на озеро, то…

- Світлана була б жива? – завершив за нього Андрій. Павло кивнув. – Те, що мало статись - сталось. В цьому винен тільки я.

- Ти врятував мені життя! – заперечив Павло.

- А взамін вони забрали життя у моєї сестри. Скажи мені, друже, чи варті люди того, щоб робити добро? Мовчиш? – Андрій обернувся до Павла, який мовчки завмер поблизу. Його аконітові очі пильно вглядались у переляканого хлопця. Потім наче знайшов у його німому виразі якусь відповідь, бо лиш хмикнув і знову втупився на кривий хрест на могилі сестри.

- То був Лесько Кривий, – процідив Павло. – Він тоді першим втік і відразу побіг до матері. Ти знаєш, яка та Марусина нарвана. Хтось криво подивиться – відразу величає відьмою. А тут така подія… Її син міг постраждати… Справді Кривий! - зневажливо протягнув парубок. - Моя баба теж була серед них. Я її відмовляв, казав, що то все неправда. Я не хотів, щоб вони вбили тебе. Я ж ледь не втопився, а ти мене врятував! Ти пам’ятаєш, того року теж була засуха? – не дочекавшись відповіді Павло продовжив. – Вони вирішили звинуватити у всьому тебе! Як смішно! Через декілька років будуть казати, що моя мама теж відьма! Хоча бідна не може сама вийти із хати без нагляду. Баба сама почала жалкувати і казала, що то її особисте прокляття, бо не послухала мене. Тепер моя мама платить за гріх баби. Та скривдила невинну душу, а тепер відьма мстить своїм кривдникам.

- Що з твоєю матір’ю? – запитав Андрій.

- Та баба… - Павло зневажливо скривився, пригадуючи події далекого минулого. – Я добре не пам’ятаю, малим був… Притягла після пожежі звідкись скриню. Та була повна золота і всілякого непотребу. Серед них вона знайшла обереги і перстеник срібний. Він припав до душі мамі і та вирішила його залишити собі. Носила на шиї, на ланцюжку. Баба казала, що відкупила змійовики і перстень у тодішнього старости. А золото, отримала за службу. Я вже тоді не повірив їй. Недавно лиш додумався, що скриня зі згарища. І золото, і перстень, і обереги - все належало Світлані. І настільки я зрозумів належать тобі. Я не знав того. Перстень подарував Роксані. Вона дуже втішилась. А обереги мабуть попросив староста, казав, що дівка молода і щоб не зурочили. Перстень спочатку носила мама, а відколи тато пішов, так наче збожеволіла. А після того навіть не говорить. Всього боїться.

- Хм… Цікаво… - пробурмотів ледь чутно Андрій. Павло того навіть не почув.

- Маю іти. Може, дасть Бог, ще зустрінемось, – промовив Павло, згадавши і воду, і спрагу, і спеку.

Андрій понуро проводив того поглядом і коли юнак зник за горизонтом зітхнув.

- Виходить, перстень належав тобі, Світлано…

Тим часом Павло мовчки ішов по звивистій дорозі. Йому було неспокійно. В голові роїлись сотні думок. Світлана була сестрою ворожбита. А ворожбит був тим самим Андрієм, про якого всі думали, що згинув у пожежі.

Якого біса той повернувся назад? Провідати сестру?

Павло застиг як вкопаний. Чомусь пригадалось йому як той пішов відразу до сільського старости. Ніби той міг чимось зарадити. Ще й Роксана не виходила. Відтоді як він заручився із нею почалась посуха. Пригадалась йому і матір із перстеником на шиї. Вона теж носила його. І Світлана носила той перстеник.

- Боже! – відчайдушно вигукнув він, пригадавши, що Роксана відтоді як приміряла на собі той перстеник, то не виходила в люди. – Перстень!

Кинувши два порожні цеберка на землю він побіг назад. Він знав, що має відвідати Роксану.

По дорозі випадково наткнувся на Леська. Вони не були друзями, однак час від часу говорили.

- Куди ти? – загукав той до нього.

- Спішу!

Лесько пильно стежив за тим як худа постать Павла зникає у темряві.

- Постій, вражий сину, дізнаюсь, що ти приховуєш! – процідив він крізь зуби і, скрадаючись, пішов слідом за Павлом.

На вулиці було темно. Роксана приспала батьків чаром і вийшла на подвір’я. Вона досі відчувала слабкість в ногах, однак це не заважало їй сісти на лаві попід грушею і дивитись на небо. Вона була щаслива хоч трішки побути на самоті і подивитись на срібний серпанок місяця.

Сиділа у тиші, прислухаючись у скрегіт цвіркунів. Вона вже давно його не чула. А це, відколи прийшов ворожбит, то знову як невидима сила вдихнула життя у село.

Дівчина знала, що той прийде. Перстень ще жодного разу її не обманював.

Була на самоті недовго. Вона відчула присутність Павла і незадоволено видихнула, хоча вигляду не подала. Дівчина вдавано усміхнулась, тримаючи силу в руках, вгортаючись у темряву наче у м’який кокон. Їй подобалось відчувати себе могутньою.

- Треба поговорити, Роксано! – відразу сказав парубок, навіть не привітавшись. Дівчина окинула поглядом юнака і хмикнула, вглядівшись у його некрасиве обличчя вкрите ластовинням. Руде волосся неакуратно звисало на холодні голубі очі. Власне, очі – це було єдине, що подобалось їй у ньому.

- Так відразу? – усміхнулась вона, стримуючи злість. Злості було багато. Особливо на нього. Це ж він подарував їй проклятий перстень. – Навіть не спитаєш як я? Навіть не побажаєш доброї ночі? – Вона лукаво усміхнулась і Павло з острахом побачив як блакитні очі Роксани наливаються червоним.

- Вибач, Роксано. Але це зараз буде лишнім. Ми тільки згаємо час.

Павло пильно дивився на дівчину. Та не була схожа на ту Роксану, у котру був закоханий. Вона виглядала небезпечно, окутана якоюсь лиховісною силою, яку випромінювала звідусіль. Йому хотілось втекти від неї. Заховатись подалі і забути її. Дівчина наче відчула його думки, бо знову лукаво усміхнулась, насолоджуючись його страхом.

- Ти повинна скинути перстень! Із пальця! Негайно! – збиваючись наказав він. Його засмагла під пекельним сонцем шкіра аж побіліла від хвилювання.

Роксана подивилась на рудоволосого юнака і розреготалась. Її сміх не був схожий на лагідний дівочий.

«Гарпія!» - вигукнув у думках Павло, однак, поборовши страх, підійшов ближче до коханої.

- Невже ти думаєш, що я можу його скинути? Невже ти думаєш, що це так просто? – Роксана усміхалась, проте вчувалась ледь прихована злість у її голосі.

- Я не знав, що перстень проклятий! Я не знав! – вигукнув Павло. Він був блідим, а руки тряслись.

- Я не звинувачую тебе у тому, що ти подарував мені перстень. Я звинувачую тебе у тому, що ти навіть не поцікавився його історією.

- Перстень належав моїй мамі!

- А до того? – примруживши багряні очі запитала відьма.

- Потім я зрозумів, що той перстень належав Світлані, сестрі Андрія!

- Брешеш!

- Ні! – вигукнув юнак, схиливши голову. – Перстень справді належав його сестрі!

- Ти ж не знаєш, що цей перстень… - вигукнула Роксана. – Він забирає і дає сили. Я вже надто слабка. Навряд чи ти допоможеш мені своєю присутністю… – Дівчина видихнула і її очі почали ставати блакитними.

Павло і собі полегшено видихнув. Та стала заспокоюватись і навіть чимось стала схожа на ту Роксану, котру він любив.

- Скоро прийде Андрій. Він допоможе, – ледь чутно прошепотів Павло і простягнув до неї руку, щоб обійняти дівчину. Та з відразою відсахнулась від нього. Гострий біль ледь не вибив у нього дух. Він зрозумів, що та не любить його – Якщо я тобі неприємний, ми можемо…

- Так, - холодно озвалась відьма. – Я теж про це думаю. Ти ще знайдеш своє щастя.

Павло кивнув і не прощаючись зник за плотом.

Здалеку, причаївшись у бузині, схвильовано спостерігав за ними Лесько Кривий. Його уста скривились в усмішці – він на очі побачив відьму! І це донька старости – Роксана!

Треба найскоріше вернути назад, до матінки. Вона ж бо з цим і дасть раду.

Андрій знав, що для нього немає місця у Зелених Пагорбах. Ніч застала його несподівано, а потім зустріч із Павлом і їхня розмова поволі розклали все на місця. Глибоко в душі його терзали привиди минулого. Він був ображений на жителів цього села, бо вони так негідно поставились до нього і до сестри. Сам же мусив тікати. Світлана обіцяла повернутись за ним, однак так і не прийшла.

Глибоко в душі, ворожбит був щасливий, що винуватих дісталась кара, але щось не давало йому спокою. Це була сама Світлана. Може Роксана була права і сестра справді щось від нього приховувала? Але чому? Невже було щось, що можна була приховати від нього? І для чого? Що знала Катря і чому Роксана так хотіла, щоб той провідав ту бідолашну? По розповідях Павла, він знав, що та зійшла з розуму і давно не говорила. Питань було багато, а відповідей жодної.

Глупа ніч застала його в полі. При світлі місяця те здавалось йому маревом. Він повільно шкутильгав, здіймаючи куряву своєю зміїною палицею. Сапфірові очі змії тривожно поблискували. Андрій знав, щось насувається, і це було гірше бурі, гірше пожежі. Він знав, здогадувався, що посуха – це тільки сама пропозиція і перстеник – найдріб’язковіша річ. Світлана – ось за кого потрібно було хвилюватись. Світлана і її таємниці.

Андрій спинився і присів поблизу пшениці. Та поблискувала чистим золотом під чорним вугільним небом. Він вже був далеко, за межами села, відійшовши від нього на чималу відстань. Ворожбит хотів перепочити.

Трава була на диво холодною і м’якою. Андрій згріб її в руки, наче зганяючи на ній злість, і задумався.

Світлана сказала йому тікати. Сказала, що сама прийде до нього. Але чомусь не прийшла. Хоча і змогла. Щось затримало її. Вона мала щось зробити… Нехай би вона заховала скриню, але чому не могла взяти з собою? Звідкіль у неї взявся перстень і золоті обереги? Вони жили не бідно, але та ніколи не носила дорогих прикрас на собі. Окрім ланцюжка. Він пам’ятав тоненький срібний ланцюжок у неї на шиї. Ворожбит примружив свої аконітові очі, намагаючись пригадати, що було на тому ланцюжку. Голова заболіла від надокучливих думок.

Світлана носила сорочку, часто закриваючи шию хустиною. Казала, що негоже дівчині показувати себе. Андрій з того сміявся. Він був малий, набагато молодший від неї. Їй було двадцять, а йому тільки шість. Багатьох дивувала ця різниця у віці. Коли він просив розповідати сестру про батьків, та тільки казала, що не пам’ятає їх. Хоча сама була у такому віці, що потрібно було знати. Чомусь він пам’ятав її, хоч і давно втратив.

Що вона приховувала від нього?

Андрій задумався. Місяць блідим серпиком світив йому в обличчя. Ворожбит і не здумався як задрімав.

Йому снилась Світлана. Така ж прекрасна як і у всіх його снах. Щоки горіли рум’янцем, хоча шкіра була прозорою. Русяве волосся заплетене у грубу косу і перев’язане синьою стрічкою. Була вбрана у нове, світле плаття, правда, Андрій не розгледів якого кольору. Сама сяяла як місяць.

У сні, а він був впевнений, що то був сон, він вже не був дитиною. Був самим собою – дорослим і як на диво не шкутильгав.

- А я все тебе чекала! – мовила вона високим дзвінким голосом. Андрієві цей голос видався схожим на голос Роксани.

- І я прийшов.

Вона лагідно усміхнулась і підійшла ближче, обіймаючи його як це було колись, в далекому дитинстві.

- Так, ти прийшов, – погодилась вона. – Але вже тікаєш… – сумно додала і пригладила його золотаве волосся.

- Я не можу, Світлано. Вони… Вони говорять неправду, навели на нас клевету... Я не хочу допомагати їм! – врешті мовив він, піймавши погляд її карих теплих очей.

Ні, це не була та дівчина, котру описував Іван Хрущ. Люди переплели всю історію на свій розсуд і навіть замінили у розповідях зовнішність його сестри на рудоволосу зеленооку відьму із казки. Світлана ж була русявою, у неї були м’які теплі карі очі. І зараз вона дивилась на нього цими очима з осудом.

- Дівчина сказала тобі йти до Катрі. Чому не пішов?

- Та зійшла з розуму, - відповів Андрій. Він знову похилив перед нею голову як дитина, що провинилась.

- А ти не думав перевірити, Андрію? – хмикнула сестра, знову чимось нагадуючи йому Роксану. На мить йому здалось, що та сердиться. Та наче не зважала на нього. – Ти ж знаєш, якою є хиткою брехня. Піди до Катрі!

- Але ж!..

- Піди до Катрі! – попросила його Світлана і зникла, розчинившись у сліпучому яскравому світлі.

Андрій прокинувся. Він лежав поблизу горба, а під ним розпростерлось село Зелені Пагорби. Ворожбит знову опинився на тому ж місці, звідки почав свій шлях.

Він почухав потилицю, витер піт із лоба – тільки почало світати, а сонце вже нестерпно пекло. Схопив свою покручену зміїну палицю і повільно подався назад до села.

Треба було відвідати Катерину Довгу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.