Розділ 4. Вража дівка

Катерина Довга виглядала втомлено. Цілу ніч не змикала очей. Під ними залягли тіні, губи здавались сухими і потрісканими. Павло прийшов аж над ранок – виглядав змарнілим і блідим. Глибоко в душі вона розуміла, що щось відбувається, однак все навколо їй здавалось примарним.

Вчора вона побачила постать у білому.

- Той чоловік, - думала вона, - він прийде і все закінчиться.

І відтоді вона стала чекати чоловіка у білому. Її розум наче очистився і вона навіть змогла вимовити декілька слів, чим дуже здивувала стару Устину. Та сплеснула руками і розплакалась, а Катря тільки здивовано моргала.

- Ну що ви, мамо! – стривожено підійшла вона до старої, і обійняла сиву голову. Устина прихилилась до доньки і заридала.

Такими їх застав Павло. І вже потім сам наодинці ридав від щастя. Матір, котра ніби спала майже двадцять років, прокинулась. Більшого щастя годі знайти. А потім наче сам отямився і перелякано глянув на бабу і матір. Селяни не дуже зрадіють їхньому щастю. Тепер-то вони точно звинуватять її і скажуть, що Катря відьма. І може повториться історія так як і зі Світланою. Баба теж завмерла і поглянула на єдиного онука. Здається, їхні думки зійшлися.

- Тут би поміг той ворожбит, – прошепотіла стара.

Катря глянула вбік і легенько осміхнулась краєчком губ.

- Він уже тут, – прошепотіла спраглими губами.

Павло вражено оглянувся назад, кухоль із водою випав з рук. Справді, Андрій якраз входив у їхній двір.

Він йшов неквапливо, Павло здивовано оглядав як той опирається на свою зміїну палицю. Він виглядав втомленим, немов не спав бозна скільки часу. Андрій сухо привітався із сім’єю і його погляд завмер на Катерині. Та знітилась, однак вигляду не подала.

- Будь ласка, залишіть нас удвох, – попросила вона у сина і матері. Ті тільки переглянусь, однак не сказали ні слова, і швидко зникли у хаті. Катря і Андрій залишились стояти на дворі.

- Нам слід було зайти… - нахмурилась вона, і її очі злякано забігали, квапливо вишукуючи за спиною прихожого всіх охочих до пліток. Вона неголосно видихнула і продовжила. – Я думала, що ти згинув тоді разом із нею. Це добре, що ти лишився живим. Тепер я спокійна.

- Вчора Павло казав, що ви… - Андрій затнувся, згадуючи як той відверто зізнавався ворожбиту, що його матір зійшла з розуму.

- Причинна? – зрозуміла його заминку Катря і ледь усміхнулась. Її очі виглядали сумними. – Може я і була такою… - вона зітхнула. – Те, що тобі розповім, має залишитись між нами. З мене вистачить людських пересудів. Не хочу!

- Про що це ви? – заінтриговано запитав ворожбит.

Катря Довга тільки загадково усміхнулась і поманила ворожбита ближче до себе. Він з розумінням підсунувся ближче до жінки. Та вся склалась, наче змерзла, хоча на вулиці була спека. Її руки тремтіли, а очі були незвично великими.

«Вона боїться!» - вражено подумав Андрій, дивлячись на неї, однак не думав її квапити. Врешті, Катря знову шумно увібрала у себе повітря, стискаючи руки у кулаки.

- Ну, що ж… - прошепотіла вона і почала свою розповідь.

Катрі було чотирнадцять, коли їй сказали, що до неї прийдуть свати. Дівчина від страху тремтіла і мовчки ковтала гіркі сльози - вона ще не хотіла заміж. Тим більше за Карпа. Вона любила іншого. Юркові залишилось відробити ще якихось два роки і вони зможуть бути разом, так дівчина переконувала матір. Але її ніхто не слухав.

- Яка любов, коли є гроші! – так втокмачувала її Устина і та хоч в душі не погоджувалась із нею, але не мала сил перечити. Вона подала старостам рушники, а сама ж того дня побігла у поле, до свого Юрка Знайденка. Вона також любила його, але з їхнього кохання нічого хорошого би не вийшло. Той був бідним сиротою.

- Ми щось придумаємо… - заспокоював він, погладжуючи її за густе чорняве волосся. Дівчина тільки зітхала, але не йняла віри словам коханого. Мабуть знала, що з їхніх думок не вийде нічого доброго.

Опісля Покрови відбулось їхнє весілля. Молода Катря була надзвичайно красивою наче писана. Дружки розхвалювали її вроду і заздрісно зітхали. Весілля було пишним, шумним, дійсно як мало бути. Тільки молода невесела. Очі були сумними, здавалось ось-ось потечуть сльози з теплих карих очей. Молодий теж був задуманий, здавалось його думки були десь далеко, поза межами весілля.

Наступного ж дня, відразу після весілля, той зібрався і подався у сусіднє село, залишивши Катрю Довгу на самоті. Та відразу ж зраділа і побігла до Юрка, який радо зустрів її . Так в обіймах коханого вона і заснула, забувши і за свого чоловіка, і за вчорашнє весілля, і за те, що той десь далеко від неї.

Карпо був втомлений, опісля важкої дороги. Вони якраз проїжджали мимо села Дворняки і тут його серце задоволено заторохкотіло, побачивши таку знайому йому хатину. Він вистрибнув з воза і побіг як попечений – там жила його Світлана.

- Іноді мені здається, - промовила Катря, перебиваючи розповідь, - що якби мене віддали за Юрка, нічого б цього не було. Мені здається, що всі були б щасливі, але… - жінка зітхнула. – Люди не вибирають щастя, то щастя вибирає людей.

Світлана прийшла до селища Зелені Пагорби з річною дитиною на руках. Вродливиця була, і відразу ж по ній ясно - багачка. Її батьки згинули від холери, то була не рідкість, колись цілі села вимирали від цієї зарази.

- То мій брат Андрій, - сказала вона. Однак на слові брат її щоки якось дивно загорілись рум’янцем.

Майже ніхто не звернув на це уваги.

Вона прийшла у це село, бо колись тут жила її далека родина. Назвала їхні імена, сама ж назвалась і виявилось, що тих вже давно не було на цьому світі. Їхня хатина стояла пусткою на окраїні села. Так Світлана стала там жити. Обновила хату, прибрала, причепурила – і та стала ледь не панським маєтком! Довкола буяли квіти, а замість плоту росли густі кущі бузини.

Карпо став десь пропадати, однак Катря на це не зважала. Увесь свій час вона проводила у обіймах Юрка, якому залишилось ще добрих пів року до закінчення служби.

- Одного вечора, - якось тихо прошепотіла Катря і довірливо нахилилась до Андрія, майже нашіптуючи, - мене заболіло вухо. Я простудилась, бо сильно змокла. Попала під дощ, коли збирала яблука. Вирішила піти до Світлани, бо та була хорошою знахаркою. Про це гуділо все село… Заходжу я на її двір, а тут… Карпо воркує із дитиною! Я тихесенько прослизнула за базник. Пам’ятаєш, тих кущів поблизу хати була сила силенна? І тут виходить Світлана та обіймає мого чоловіка своїми руками. На устах усмішка, вся аж сіяє… Не знаю, що мені сталось, я вистрибнула із кущів і наші погляди зустрілись. Карпо виглядав наляканим не на жарт, а Світлана якось хитро усміхалась… Я не тримала на них зла, сама ж… Сама ж ходила до Юрка. – Катря сумно зітхнула. – Я любила його і була впевнена, що носила від нього дитину. Тому, якось і змогла зрозуміти їх. Діти підростали. А одного разу Світлана призналась - це була їхня спільна із Карпом дитина!

Андрієві очі округлились від здивування. Незважаючи на подив ворожбита, Катря продовжила.

- Коли тобі було шість років, Світлана прийшла до мене із проханням. Вона була налякана і водночас аж тремтіла від радості. Карпо подарував їй перстеник і запропонував їм піти геть із села. Жінка розповідала багато, однак значну частину розповідей становили історії-видіння про війну. Світлана казала, що гряде війна і вона повинна вберегти своїх рідних від неї. Казала, що у хлопця, тобто у тебе, вже тоді почала проявлятись відьомська сила, і вона, знаючи, що для дитини це не закінчиться нічим хорошим, вирішила прийняти пропозицію. Вони з Карпом планували втекти геть із села, і Світлана просила поради? Підтримки? – Катря задумалась і знову продовжила свою розповідь. - З вечора ніхто не спав. Ми обдумували як це все вдало перетворити, бо хотіли, щоб все закінчилось щасливо. Навіть вирішили, що спочатку піде Карпо, а потім десь зникне. А згодом забереться Світлана із сином. Ніхто ж не знав, що все обернеться так трагічно…

Того року теж була спека. Всі наче подуріли, особливо діти. Ринули до води. Мій Павлусь теж. А потім… - її очі огорнулись пеленою зі сліз. – Потім… Ти знаєш тільки частину правди. Ти думаєш, що згинула тільки Світлана. Насправді ж, тоді у неї був Карпо. Я не знаю, що там трапилось. Але всі думали, що то згинув ти і вона… Я ходила по згарищі і знайшла перстень. Той самий, що подарував її Карпо. Не знаю звідки він його взяв. Я носила перстень на ланцюжку і він став моїм особистим спогадом того примарного щастя, котре так і не сталось.

Катря запнулась. Із темних очей потекли дрібні сльози.

- Але чому примарного? – врешті запитав Андрій. Розповідь про загибель відразу обох батьків вразила його. – Ви могли б вийти заміж за Юрка і зажити вкупі.

- Хіба я про це не думала? – нараз болісно скрикнула жінка. Її очі почервоніли від сліз. – Відколи одягла той ланцюжок – все наче показилось! Я почала слабнути і звідусіль мене спіткали нещастя. Неначе сам вогонь мене звідусіль переслідував… Юрко згинув у пожежі, - вона шумно дихала. – Будинок, у котрий ми мали перейти, раптово почав горіти і Юрко… Юрко просто хотів, щоб ми були разом у нашому домі!

Андрій співчутливо глянув на жінку.

- Потім… - вже тихо продовжила Катря. – Потім, я зрозуміла що з перснем щось не так. І вирішила його позбутись. Та щойно скинула ланцюжок із шиї, відразу ж світ став мені немилий. Хотіла сказати слово – виходило якесь каркання або нявчання. А потім я почала сходити з розуму. З одного боку ніби все розуміла, а з іншого…

Павло виріс. Одного разу сказав, що хоче щось подарувати коханій дівчині. Баба запропонувала йому заглянути в скриню – там того добра багато. Ми з Карпом за сім років багато заробили спільною працею! Павло щось крутився біля тої скрині і моя душа ледь не померла, коли я побачила той перстень. Воістину він проклятий! Після іменин тої дівчини – в селі почалась посуха і злетілись ці комахи… Однак я з радістю усвідомила, що вже розум почав повертатись до мене. Вчора, як побачила незнайомця у білому – заговорила! Тоді я зрозуміла, що Андрій вижив. Знаєш, є багато причин говорити брехню, дитино. Одна з них, будь-якою ціною приховати правду.

- То Світлана була мені не сестрою… - вражено сказав ворожбит. Він був блідий, і йому здалось що перед ним побілів увесь світ. - Я хотів ще спитати, – раптом мовив Андрій. – Звідкіль у Хрущів взялись обереги? Це давні медальйони. Їх називали змійовиками. Їх не могли придбати звичайні селяни. Колись такі обереги належали тільки князівським сім’ям.

Катря похилила голову, пригадуючи.

- Колись Карпо подарував їх мені і синові. Після того як все сталось… - молодиця витерла сльози. - До нас у село приїхав новий староста. Він побачив їх і мабуть знався на прикрасах, бо вмовив їх продати. І знаєш, я вилучила за них добрячі гроші!

- А могло бути так, що змійовики були разом із перснем. Пригадайте, перстень повністю повторює узор із оберегів.

- Хочеш сказати, що змійовики оберігають від персня? – Обличчя у Катрі стало похмурим. - Цікаво наступне, чому той перстень є проклятим? Якщо оглянутись на минуле, то вогонь знищив життя Світлани і Карпа. Навіть Юрко, і той згинув у пожежі... Власники персня гинули від вогню, а також і їх близькі.

Андрій задумався над словами жінки.

- Тихо як… - задумано мовила Катря, не зважаючи на ворожбита. Вона насторожено оглянулась навкруги, а потім підвела погляд уверх, прямісінько на пекуче сонце. – Насувається буря… - якось віддалено проказала жінка.

Андрій спантеличено глянув на молодицю. Йому здалось, що та знову почала божеволіти. На небі не було жодної хмаринки, однак несподівано він відчув те, що і відчувала Катря. Зловісне мовчання. По його руках пронеслись ледь видимі іскри, і ворожбит зрозумів – насувається не буря, насувається лихо.

Він підвівся, опираючись на свою палицю. Катря зрозуміла, що той хоче іти.

- Вам слід не з’являтись на людях деякий час. Вони можуть вас звинуватити у відьомстві, – попередив ворожбит. – Я б радив вам покинути Зелені Пагорби. Тут люди не дуже гостинні до різних дивовиж.

Молодиця кивнула, погоджуючись зі словами Андрія. Вона сама знала, що її подальше життя у селі було під загрозою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.