Темна Відданість

Бліда страждалиця Місяць, давно хворіюча на анемію, тонкими напівпрозорими променями срібних ниток прорізала простір пітьми, розвіюючи невпинно згущаючийся морок, ковзаючи витонченими пальцями по високим фігурам статуй і дерев, змушуючи їх відкидати жахливі тіні, наче граючись, застерігаючи подорожнього. Лабіринт, який нещодавно дряпав ніжну шкіру Елізи, вивів її до опоясаного низькою огорожею саду. Висока куполоподібна альтанка з білого дерева, яка рясніла вишуканими прикрасами, викуваними одним із майстрів, була, як і все тут, обплетена дикими червоними трояндами, під склепінням якої благополучно влаштувалися на нічліг кажани. Трохи далі виднівся вкритий мохом фонтан, ще діючий, але вже позеленілий, і саме до нього дівчина зараз і прямувала. Її кроки стали більш розміреними і спокійними, дихання нарешті вирівнялося, але серце продовжувало настирливо тріпотіти. Місяць невпинно грала подушечками тоненьких пальців на слабких колах обережно булькаючої води, кидаючи іскри срібних відблисків, чаруючи, зачаровуючи. Хоча важко було розібрати, чи стояла вже глибока ніч, чи це були лише пізні сутінки...

Невідомо, скільки часу дівчина простояла так, може, годину, а може, всього мить, але легкий порив вітру змусив крихке дівоче тіло вкритись мурашками, розтріпавши темне волосся, поторгавши поли сукні. І він прийшов не один, приганяючи зграю свинцевих хмар, що безжально застеляли небосхил. Вони, голосно зіштовхуючись важкими боками, видавали гуркіт грому, розсікаючи небо блискавками, змушуючи його ридати крижаним дощем. Еліза не ворухнулась, не зробила жодного кроку з того місця, де тільки-но стояла.

Різкий звук, явно від пострілу, почувся десь далеко одразу після чергового розкату грому, зганяючи зі свого місця зграю ворон, але це її не стосувалося.

Вампір швидко рухався темним і вузьким підземеллям, і хоча там було безліч відгалужень до інших підвалів і таємних кімнат з архівами, все це для нього було безкорисним і непотрібним. Едгар хотів повернути свою власність, і тільки ця думка залишалася в його голові, оскільки всі інші він уміло придушував.

Коли він відкрив люк, перед його очима постало величезне подвір'я, в якому Аберкорн вже колись бував. Спогади нахлинули хвилею, внутрішнім зором він побачив, як ще зовсім юний Едгар, його брати і сестри бігають по лабіринту і шукають один одного. Як же давно це було...

Чоловік піднявся назовні, на вулиці тим часом вже вовсю бушував дощ. У дворі він відчув той самий запах, легкий аромат пряно-солодкої крові. Звісно, дощ збивав його, але загострений нюх і відчуття, що диким полум'ям палало в грудях, дозволяли йому робити те, що недоступне багатьом. Тепер ним керували виключно інстинкти, які він більше не міг придушувати. Кров, залишена на трояндах, неймовірно сильно вабила до себе, не залишаючи нічого, окрім пристрасті і бажання.

Холодні, гострі краплі нав'язливого барабанячого дощу зрошували бліду, але по-людськи теплу шкіру, змочуючи вже злипле сосульками волосся, що так холодило обличчя і шию. Сукня, багряно-червона, з темними, майже чорними елементами, яку так полюбила Еліза, зараз була наскрізь мокрою, щільно прилягала кожною набряклою від вологи складкою до вигинів її тіла. Вода лилася по волоссю, обличчю, шиї... Тіло спочатку бив озноб, а потім воно наче зовсім заніміло, переставши відчувати нещодавній дискомфорт. Тонкі руки впиралися долонями в край високого кам'яного фонтану, а голова схилилася у втомленому зітханні. Він тут, поруч, вона це відчувала, на якомусь незрозумілому, ментальному рівні, що люди звикли називати чимось на зразок інтуїції. Серце дивно стиснулося в грудях, болісно реагуючи на його обличчя, образ якого виник десь на краю свідомості, через що брюнетка рефлекторно потяглася до грудей, хапаючи тканину промоклого одягу і міцно стискаючи складки, роблячи ще один важкий зітх.

— Що це зі мною?..

Вона була розгублена, напружена, заплутана і стурбована тим, що відбувалося. Коліна тремтіли, так само, як і руки, від ліктя і до кінчиків пальців пробиваючи дрібним тремтінням. Вона боялася? Але чого саме? Побачити його, знову зустрітися поглядом? Чи, може, того, що відчуває в цей самий момент? Як давно це було... В останній раз, коли він приїжджав, Еліза була ще зовсім дитиною, років шістнадцяти, з ще не сформованою, наче хлоп'ячою фігурою, гострими плечима і довгим, нижче стегон волоссям, крізь яке він так любив запускати пальці, перебираючи пасма, граючись. А тепер? Тепер вона була досить дорослим вампіром двадцяти років. Вища, ніж раніше, майже на голову, з явно вираженими округлостями стегон і грудей і з коротким, ледве досягаючим плечей волоссям. Як зараз він відреагує на неї? Візьме її серйозно? Чи дорікне за необдуману стрижку, наче дитину, як і тоді, лише насміхаючись?..

Едгар продовжив свій рух, він відчував її присутність, те, що вона десь поруч, практично у нього в руках, які ще не встигли охолонути від нічного холоду. Одяг його вже промок, а чорний циліндр, що не справлявся зі стихією води, був лише певним захоплюючим ефектом, не більше. Вода проникла під одяг, довге волосся герцога вже втратило колишній обсяг, темніючи від вологи, стаючи частиною загальної пітьми. Чоловік прискорив крок, його серце билося швидше, ніж зазвичай. Пристрасть, бажання, задоволення — почуття, яких він жадав усією душею, і навіть Бог не міг його зупинити.

Крок за кроком, секунда за секундою Аберкорн ставав ближче до своєї мети, кров його здобичі циркулювала з більшою силою, вампір це прекрасно відчував. Тук-тук, тук-тук — саме це він чув у своїй голові, ніби був з нею, але одночасно знаходився далеко. Ще трохи — і вони будуть поруч, щоб сказати все, що думають одне про одного, а потім зізнатися, але кожен у своєму.

Тук-тук, тук-тук, тук-тук...

Це її серце чи його?

Тук-тук, тук-тук, тук-тук...

Кожен крок, як новий удар. Один, другий, третій... Метр. Метр між ними, відстань у два неповних кроки, і вона побачить його...

Тіло ніби кам'яне, непокірне, заклякле від холодної води і незмінної пози, наче по інерції в долі секунди робить різкий поворот назад, щоб зустрітися з крижаним, захоплюючим душу поглядом. Жодного кроку, жодного слова, жодної дії... Завмерла. І краплі дощу, здається, зависли у повітрі, а серцевий м'яз усе ще не в силах зробити удар, і його обличчя, що не змінилося з роками. Та й що могло його змінити? Сто десять років для вампіра — не вік, а якихось чотири роки — не термін. Очі широко розплющені, здивовані, а можливо, налякані, вії нерухомі, дихання тихе.

Тук-тук, тук-тук, тук-тук...

Знову, у своєму звичному, але трохи прискореному ритмі забилося любляче серце, качаючи кров по венах і артеріях. Твердий ковток, уривчастий вдих... Краплі дощу продовжують барабанити по землі, воді і одягу, шум огортає ніжний слух.

— Едгар...

Вона вже була близько, його серце не могло обманути. Аромат її крові посилився, слід, залишений на трояндах, ставав усе чіткішим і яснішим, незважаючи на бурю. Ще крок — і він буде поруч, очікування мучило його душу вже досить довго. Герцог приїхав сюди здалеку, ніхто не чекав його приходу, ніхто не знав, що Едгар тут забув, навіть він сам. Але якесь бажання чи мета тримали його, як тигра на ланцюгу. Небезпечно гратися з вогнем, диким звіром, здатним розірвати, якщо завагаєшся. Він завжди відчував будь-який обман і навіть зараз його відчував. Але, на жаль, ніхто не слухав попереджень.

Чоловік швидко біг, залишився один поворот і... Він побачив її. Висока, струнка, молода і досить приваблива дівчина з волоссям кольору ночі, яке часто грало сріблястими відблисками при світлі місяця. Саме її він і хотів побачити.

Її зелені очі дивилися прямо на нього. У його погляді відчувалася холодність, точніше, вона так думала. Насправді ж він відчував до неї пристрасні почуття, палкі і незмінні. Те, що не повинні бачити інші, те, що завжди залишалося між ними.

— Еліза?.. — промовив він із здивуванням. Серце забилося ще сильніше, а дихання перехопило, не даючи вимовити ще хоча б одне слово.

— Вітаю...

Посинілими губами тихо промовила вона, відчуваючи, як тремтить голос. Так близько, так близько...

Вдих-видих і черговий вдих...

Він дивився на неї, не відводячи погляду, і лише ім'я м'яко злетіло з його вуст, як і раніше, як колись, коли вони бачилися в останній раз. Тоді, чотири роки тому, цей маєток був живим і доглянутим, а зараз... Відтоді його не приводили до ладу, і лише Еліза періодично гуляла його кімнатами, засинаючи під ранок, а часом і вдень, затримуючись допізна. Дім зберігав у собі безліч таємниць, як і Едгар, і здавалося, що ця триповерхова будівля належала йому, підкорялася, сумуючи під час його відлучок. Навіщо він приїхав зараз? Чому не попередив? З якої причини він зараз не в замку, а тут, у покинутому саду, поруч із нею, під пронизливим дощем, просто мовчить? Він міг зламати її тонку шийку одним дотиком або зневажливо хмикнути, віджартувавшись про її дурість, як раніше.

Її погляд торкнувся червоних губ, і обличчя запалало від добре прихованого в темряві рум'янцю. Вона пам'ятала, добре пам'ятала, як чоловік пив її кров, люб'язно посадивши собі на коліна і просячи нічого не казати батькові про їхній маленький секрет, але зараз вона вже розуміла, або, принаймні, їй так здавалося, що це було. Він грався з нею, як кіт із мишею, зводячи з розуму, маніпулюючи, керуючи, зараз вона йому цього не дозволить, але чи вийде у неї?

«Вітаю», — пролунало в його голові. Еліза промовила це слово повними і соковитими губами, налитими кров'ю. У її голосі відчувався страх і цікавість, вона не знала, що буде далі, ніхто не міг цього передбачити...

Едгар ще раз поглянув на неї. Мовчання вже тривало більше двох секунд. Час уповільнився. Навіть краплі дощу здавалися застиглими у повітрі, через що могло здатися, що ніщо більше не перебивало звук хвилюючогося серця Елізи. Тепер він відчув саме той момент, до якого йшов досі.