Ліс

Прохолода стелилася лісом по землі та осідала краплинками на розкішних смарагдових листах папороті. Поміж верхівок смерек снувала пухка смужка туману, що вела прямо в гори. Серед вранішніх віддалених співів пташок лунала пісня Елвіса Преслі — Can’t Help Falling In Love. Музика вилітала через відчинене вікно дерев'яного зрубу, що сховався в самому серці прадавнього лісу. Цей будинок вдерся в незаймані простори зелені, притягнувши з собою смужку дороги, яка коштувала десятків столітніх смерек. Дім був великий, з розкішною терасою, чаном, альтанками та місцем для кострища, а ще мав чималу господарську споруду, де й лежали ті самі смереки, що перетворилися на дрова, яких вистачить років на двадцять.

Пісню доповнював чоловік мужньої постави, що смажив яєчню з помідорами та цибулею. На ньому був теплий терновий халат та смішні хутряні капці-валянки. Він розгойдував головою в такт музиці, періодично повертався від плити, випрямляючи руки так, ніби танцював з невидимою партнеркою. Його мокре після ранкового душу волосся спадало на чоло, а зморшки навколо очей додавали особливого шарму.

Він поставив на тацю сніданок, додавши каву та склянку води, і вийшов на терасу, сів на плетений стільчик, заплющив очі, глибоко вдихнув свіжість і швиденько прийнявся за їжу.

Доївши, він заплющився й підставив обличчя тоненькому промінчику сонця, що пробився між високих крон. Раптом на подвірʼї щось зашурхотіло. Йому часто докучали білки, то ж він неспішно розплющив очі та побачив посеред двору сіру велику вовчицю.

— Матір Божа! — Пролепетав чоловік. Він зірвався зі стільчика та притиснувся до скляного панорамного вікна. Його очі перелякано розглядали звіра, а ноги почали повільно відступати до дверей у кухню. Вовчиця повернула голову набік і зосереджено за ним споглядала. До дверей залишалося зовсім трішки — чоловік одним ривком підбіг до них, відчинив і заскочив у середину. Одразу виглянув у вікно, та на вулиці вже нікого не було.

— Що за хрінь собача! — вилаявся він уголос. У будинку стояла тиша, пластинка у програвачі закінчилася й тепер просто шипіла. Виглянувши у вікно ще раз, чоловік реготнув, відчуваючи, як страх відступає. У голові пролунала думка: “Оце так привиділось”.

Він випив щоденну жменю вітамінів. Поглянув на посуд на вулиці й вирішив його не забирати. Одягнув чорний костюм з чорною сорочкою, спустився до свого гаража, що був в одному приміщенні з будинком, і поїхав на своєму пікапі вниз по дорозі.

Біля підніжжя гори його чекав маленький офіс, що приносив великі гроші.

— Доброго ранку, Іване Петровичу, — привітався охоронець біля шлагбаума. Та Іван Петрович, не відповівши, вже паркувався біля входу в невелике приміщення. У ньому працювала бухгалтерка, секретарка, два маркетологи та логіст. Основна кількість працівників була у лісі: пиляла, рубала, возила, складала, керувала важкою технікою — чим і приносила величезні кошти.

Секретарок Іван Петрович міняв кожен рік, щоб близько не прив'язувались та не планували спільне майбутнє. Досить привабливий мужчина у розквіті сил, особливо зважаючи на його статок, чудовий будинок та холостяцтво, жив своїм найкращим життям.

Чоловік з нахмуреним чолом мовчки пішов до свого кабінету. Там його вже чекала Аня, на лабутенах і в чудовому діловому костюмі, що безсоромно оголював частину грудей, коли вона нахилялася.

— Доброго ранку, Ваня, ой, вибачте, Іване Петровичу.

— Доброго! — він пробігся поглядом по її тілу, схвально прицмокнув язиком та ніжно погладив її по сідниці, викликавши солодку посмішку на її губах.

— Що у нас на сьогодні? — запитав він.

— Одна зустріч з покупцями, підпис документів та й все.

— Чудово, бо ранок щось не задався, — він важко сів у шкіряне крісло.

— Щось сталося? — Анна сіла поруч з ним на стіл.

— Та таке, — він повільно оглянув її коліно, — здалося, що вовчиця вдома на подвір'ї стоїть, чи не дурня?

Його рука поповзла вгору до стегон, Аня закусила губу.

— У тебе зустріч за десять хвилин, давай увечері продовжимо?

— Звісно, що продовжимо, ти ж сьогодні до мене. Все-таки пʼятниця, — бадьоро мовив він. Вона встала й вже прочинила двері, щоб вийти, а потім озирнулася.

— А сліди на доріжці з гравію не перевірив? Ну, від вовчиці.

— Ні, не подумав. Хм, гарна ідея. Увечері обов'язково глянемо.

* * *

День минув нудно, зустріч на вирубку ще кількох гектарів лісу з бізнесменом з Польщі. Стандартний обід, що привезли з найкращого ресторанчика міста. Пара підписів на документах і вже Іван Петрович разом з білявою стрункою Анею підіймався на авто до будинку. Дорога була трохи крутою та петляла поміж дерев. Перше, що вони зробили, приїхавши, — пішли на задній дворик і перевірили сліди від звіра

— Немає, — розгублено промовив чоловік.

— Не переймайся, Вань, може, просто здалося, — Аня терлася носом об його шию, вдихаючи дорогий аромат парфумів. Він обійняв її і їхні вуста злилися в довгому поцілунку.

— Ходімо в дім, приготуємо вечерю, — мовив він і притиснув дівчинудо себе.

Іван завжди ставився до кожної коханки, як до любові всього життя. Купляв їх турботою, що інколи була надто схожа на батьківську. Завжди був спокійний, дарував дорогі подарунки та палкі безсонні ночі. Та як тільки молода пасія заводила мову про майбутнє та шлюб, він розривав стосунки. Бо ще раз одружуватися не збирався, йому вистачило одного разу, не сподобалося.

О першій ночі Іван прокинувся від виття за вікном. Холодний піт виступив на його чолі. Оголена Аня спокійно сопіла під ковдрою. А виття було настирне, пронизливе. Волосся на його тілі стало дибки, він крадькома підійшов до вікна, відхилив штору і побачив ту саму вовчицю. Здавалося, вона дивилася прямо на нього. Він відсахнувся від вікна.

— Аня! Прокинься! — Іван штурхав її по плечу.

— Аууууууууу! — пролунало ще гучніше.

— Що? Що таке? — сонна дівчина звелася на лікоть і розгублено шукала причину,через яку її могли б розбудити.

— Ти чула? Вона тут! Вона виє прямо під вікном.

— Хто? Я нічого не чула такого.

— Глянь! — сполохано вже майже прокричав Іван.

Дівчина закуталася в ковдру й підійшла до вікна, але на подвір'ї було пусто.

— Любчику, то просто сон, — посміхнулася вона та погладила Івана по голові. — Ходімо в ліжко.

Блідий зніяковілий чоловік на мить перетворився на наляканого хлопчика й слухняно пішов спати.

Однак сон до ранку так і не прийшов. Він постійно чув якийсь дивний шелест, ще ніколи йому не було так страшно спати у своєму будинку посеред дикого лісу.

Дочекавшись сьомої ранку, Іван Петрович тихенько виліз з під ковдри, одягнувся й помчав до містечка. Там він взяв у знайомого пʼять капканів та букет троянд для Ані, щоб не виглядати зовсім дивно перед нею. Коли він повернувся, вона ще спала, тож, прокинувшись, лише милувалася прекрасними квітами й закохувалася у свого начальника ще більше.

День вони провели безтурботно, як і майже кожні вихідні. Смажили стейки, пили чилійське червоне вино, парилися в чані та кохалися. А увечері, коли стемніло, і Аня пішла в душ, чоловік швиденько прилаштував капкани в різних куточках двору. Сьогодні він міг спокійно спати.

* * *

Місячне сяйво сочилося серед туману, що оповив весь ліс, і будинок, і гори. Іван спав, широко розкинувши ноги на величезному ліжку. Зненацька його тишу і спокій розірвав дикий крик, що перейшов у скавуління чи навіть скиглення. Він скочив до вікна, та через білий, як вершки туман не міг бодай щось угледіти.

— Холера! — Іван стукнув кулаком в шибу й побіг вниз по сходах, навіть слова не сказавши Ані. Він поспіхом відкрив сейф, де тримав мисливську рушницю, зарядив її тремтячими руками й вибіг на двір. Ліхтарів, які стояли на клумбах, майже нічого не освітлювали, лише кидали маленькі світлі плями у просторі. Іван Петрович тихо ступав босими ногами по доріжці з гравію, тримаючи зброю напоготові. Він рухався в сторону одного з капканів, що поставив під вікном. Зненацька там щось шурхнуло і він, не думаючи ні секунди, натис на спусковий гачок. Пролунав постріл. У відповідь він почув зойк. Швидко побіг до капкана і побачив чорний силует, що лежав на землі.

— Ваня? — простогнала дівчина.

— Аня! Господи! Що ти тут робиш? Якого хріна! — дівчина лежала в калюжі крові, що невпинно витікала з її живота. Її ногу затис капкан.

— Зорепад Персеїди, я…я хотіла подивитися…я, — простогнала вона. Іван дістав її ногу. Він тримав голову дівчини на руках й шепотів:

— Боже. Я…я думав це та сука, а це….Господи!

— А це не я, так Іване,— неприродно низький голос пролунав за спиною чоловіка. Він сахнувся в бік і побачив два блискучих ока з туману.

— Що ти таке? — пискнув чоловік, стоячи на колінах. Він поклав тіло Ані, яка більше вже нічого не казала.

— Я — твоя Смерть. Не думала, що окрім лісу ти знищиш ще і її,— вовчиця кивнула головою в бік тіла. — В мене сьогодні подвійна здобич. — Вона вискалила зуби в посмішці.

— Що ти мелеш? Я скоріше повірю, що я чокнутий, ніж в те, що вовки говорять,— Іван з переляканим обличчям дивився в очі звіру, а сам тягнувся рукою до гвинтівки.

— Який ти боягуз, Ваня-Ваня. Все скінчено. Сьогодні. Тут. І зараз…

Не встигла вона договорити, як Іван звів на неї зброю та натиснути на гачок не встиг:вовчиця випередила його, стрибнувши прямо на нього і впившись іклами в шию.

* * *

За відсутності нащадків у Івана, його частину лісу, маєток і вся компанія були передані місцевій громаді, яка змогла добитися законного статусу заповідника для ціяї гори.