Рядки під прицілом

Харків зустрів Олеся величезними будівлями, шумом вуличних ринків і нескінченними рядам трамваїв, що рипіли рейками. Його серце билося швидше, ніж зазвичай — він нарешті тут, у столиці української культури, там, де творили ті, кого він поважав і на кого хотів рівнятися.

Олесь витягнув з кишені лист-запрошення і ще раз перечитав адресу: "Будинок 'Слово', вулиця Червоних письменників". Оглядаючись навколо, він шукав хоч якусь підказку, але натовп і гомін міста тільки збільшували його тривогу. Потрібно було когось запитати. Раптом він побачив хлопчика років дванадцяти, який йшов швидше за все зі школи. Хлопчик був худорлявим, проте рухався енергійно, немов мав безмежну кількість сил. Його чорне волосся було недбало зачесане, а темні, пронизливі очі блищали від цікавості.

— Пробач, хлопче! Ти не підкажеш, як мені знайти цю вулицю? — звернувся Олесь показуючи лист на якому написана адреса, намагаючись виглядати доброзичливо.

Хлопчик підняв голову й одразу зацікавився.

— Я там живу! А навіщо вам? Ви новий мешканець? — запитав він із легкою посмішкою, але в тоні злегка чулося настороженістю.

— Ой, не ввічливо з мого боку, мене звати Олесь Вигоцький, мені прийшло запрошення на літературний вечір, просто я ніколи в Харкові не був і погано орієнтуюсь в нових місцях — відповів Олесь злегка посміхаючись дивлячись в бік, ніби зробив невеличку шкоду.

— Мене звати Володимир, можливо ви чули про мого батька Миколу Куліша? Його твори ставлять в театрі "Березіль"

Олесь ледь не задихнувся від здивування.

— Чув, звісно чув, та він один з найбільших драматургів! Так значить його син, приємно з тобою познайомитися,— вигукнув він, протягуючи руку для рукостискання.

Володимир, бо саме так звали хлопчика, усміхнувся і потиснув руку. Та запросив Олеся йти за ним. Поки вони крокували вулицями, Володимир розповідав:

— У нашому будинку всі письменники й поети живуть. Йогансен, Тичина, Семенко... Багато кого знаєш?

Так крокуючи вулицями, вони розмовляли багато про що, про мешканців і їхні твори, яку музику кожен полюбляє.

І от вони підходили до сірої величної будівлі. Будинок "Слово" стояв перед ними, наче суворий страж, що охороняв талант і амбіції тих, хто жив під його дахом.

-Ось тут живе відроджене мистецтво! - прошепотів Вова, але Олесю вдалося вловити слова.

Він дивився на величезні двері будинку, відчуваючи, як ці слова западають йому в душу.

Олесь стояв перед будинком "Слово", відчуваючи, як велич цієї будівлі ніби тисне на нього. Тільки-но він почав уявляти, хто саме тут живе, як Володимир раптом перервав його думки.

— Ви, мабуть, не проти познайомитися з моїм батьком? — хлопчик трохи глузливо запитав. — От вони якраз з полювання повертаються — говорить хлопець і вказує головою за спину Олеся.

Олесь обернувся і побачив чотирьох чоловіків, які наближалися до будинку. Вони були одягнені в мисливське вбрання, з рушницями за плечима. Попереду йшов невеликий на зріст чоловік з проникливими очима та густими бровами — це був Микола Хвильовий. Поруч з ним крокував середнього зросту чоловік з добродушним обличчям — Микола Куліш. Третім був Майк Йогансен, відомий своєю іронічною посмішкою. А четвертим, трохи позаду, йшов невисокий чоловік з характерною посмішкою та лукавим поглядом — Остап Вишня.

Раптом з-за спини Куліша вискочив великий пес Охотникові породи. Це був Джой — вірний супутник драматурга. Собака, побачивши незнайомця, радісно гавкнув і кинувся до Олеся.

"Джой, назад!" - крикнув Куліш, але було вже пізно.

Пес стрибнув на Олеся, поклавши свої брудні лапи йому на груди. Молодий поет ледь втримався на ногах, а його новий костюм миттєво вкрився плямами болота.

Остап Вишня, спостерігаючи цю сцену, не міг стримати сміху: "От тобі й на! Джой вирішив провести літературну критику по-своєму!"

Хвильовий, посміхаючись, підійшов ближче:

"Ну от, Джой уже привітав нашого гостя по-своєму! Ви, мабуть, і є той самий Олесь Вигоцький?"

Олесь, намагаючись відновити рівновагу й одночасно почухати за вухом надто прихильного пса, кивнув:

"Так, це я. Дуже радий познайомитися з вами всіма."

Хвильовий простягнув руку:

"І я радий, що ви приїхали. Ваші вірші справили на мене враження. У них є щось... свіже, нове. Саме те, що нам зараз потрібно."

Куліш, нарешті відтягнувши Джоя, також підійшов для знайомства:

"Пробачте за Джоя, він у нас так не робить, видно ви йому дуже сподобались. Микола Куліш, "- він потиснув руку Олесю. "А це Майк Йогансен та Остап Вишня, "- вказав він на інших супутників.

Остап Вишня підійшов, все ще посміхаючись:

"Знаєте, молодий чоловіче, я б сказав, що ви щойно отримали найтепліший прийом у Харкові. Навіть якщо він трохи... вологий."

Йогансен кивнув, оглядаючи Олеся з ніг до голови:

"Ну що ж, схоже, ви вже пройшли бойове хрещення від нашого Джоя. Тепер ви офіційно прийняті до нашого кола," - додав він з усмішкою.

Хвильовий поклав руку на плече Олеся:

"Ходімо до будинку. Там ви зможете привести себе до ладу, а потім поговоримо про літературу. У мене є кілька ідей щодо вашої творчості."

Олесь, все ще трохи приголомшений від такого прийому, кивнув і пішов за письменниками. Він відчував суміш хвилювання та захоплення від зустрічі з такими видатними постатями української літератури.

Остап Вишня, йдучи позаду, тихо промовив до Йогансена: "Здається, наш молодий друг отримав справжнє харківське хрещення. Цікаво, що з нього вийде."

Володимир, який спостерігав за всією сценою, посміхнувся і пішов слідом за дорослими, відчуваючи, що став свідком початку чогось цікавого і, можливо, історичного.

Вони зупинилися перед дверима з номером 16. Хвильовий дістав ключ і відчинив двері.

"Ось ваша квартира. Невелика, але для творчості місця вистачить," - сказав він, пропускаючи Олеся вперед.

Олесь увійшов і оглянувся. Квартира була справді невеликою, але затишною. Вікно виходило на внутрішній двір, звідки долинали приглушені звуки міста.

"Тут є все необхідне: робочий стіл, ліжко, шафа для одягу. У кутку - невелика кухня, хоча у нас є столова спільна тому ваше право користуватися кухнею" - пояснював Хвильовий. "А ось тут," - він вказав на полицю над столом, - "можете розмістити свої книги."

Олесь кивнув, все ще не вірячи, що це відбувається з ним.

"А тепер про ваших сусідів," - продовжив Хвильовий. "Поруч, у квартирі, живе Павло Тичина. Він зараз у від'їзді, але сьогодні ввечері повернеться, обов'язково познайомтеся. Його вірші - це справжня музика слів."

"Нище поверхом, мешкає Майк Йогансен. Він може здатися трохи гучним сусідом, через це вони з Павлом Григоровичем помінялися квартирами, але це геніальний лінгвіст і чудовий поет."

Олесь слухав, затамувавши подих. Він не міг повірити, що житиме поруч з такими видатними письменниками.

"А ви, Миколо Григоровичу?" - запитав він. "Де ваша квартира?"

Хвильовий посміхнувся: "Я живу у цьому ж під'їзді, у квартирі 9, 3 поверх. Якщо щось знадобиться - завжди звертайтесь."

Він помовчав хвилину, а потім додав серйозніше:

"Олесю, ви тепер частина нашої спільноти. Тут народжуються нові ідеї, тут кується майбутнє української літератури. Але пам'ятайте - з великими можливостями приходить і велика відповідальність. Будьте готові до важкої праці та... будьте обережні з тим, що пишете і говорите."

Олесь кивнув, відчуваючи вагу цих слів.

"Дякую, Миколо Григоровичу. Я не підведу вас."

Хвильовий поплескав його по плечу:

"Ну що ж, влаштовуйтесь. А ввечері чекаємо вас у нашому літературному салоні. Там і познайомитесь з рештою мешканців "Слова". Якщо що я зайду за вами."

З цими словами він пішов, залишивши Олеся наодинці з його думками та новим життям, яке тільки починалося. Молодий поет підійшов до вікна, дивлячись на двір будинку "Слово", відчуваючи, що став частиною чогось більшого, ніж міг собі уявити.