Розділ 8: Османська Галичина
Після кровопролитної облоги Львова, яка завершилася укладенням Бучацького мирного договору, напруга між Османською імперією та Річчю Посполитою не вщухала. Ян III Собеський був охоплений гнівом і одночасно соромом, сповненим бажанням помсти за втрату частини українських земель та Поділля. Однак, попри всі його спроби, війна все ж таки тривала, і османсько-козацька армія рухалася далі, плануючи нові напади на міста.
Взимку 1672 року Собеський відправив свої війська на захист міст Журавно, Самбір, Чортків і Калуш. Проте опір поляків, хоча і запеклий, виявився марним. Османи, разом з козаками Дорошенка і кримськими татарами, захоплювали місто за містом, перетворюючи кожен бій на справжню криваву битву, що закінчувалася на користь завойовників.
Справжнім випробуванням для обох сторін стало місто Журавно, де поляки вирішили дати вирішальний бій. На полі битви під містом стяги обох армій переплелися в запеклій боротьбі. Прапори Речі Посполитої тріпотіли на вітрі, просочені кров'ю, а козацькі шаблі й османські ятагани блищали під зимовим сонцем. Польські війська, попри відчайдушний опір, не могли встояти проти османської навали.
На тлі розбитих польських хоругв і зламаних ворожих списів, серед диму та попелу, Петро Дорошенко, в окривавленому одязі, сидів на коні поруч зі своєю дружиною Єфросинією. Її очі блищали від гордості за їхню перемогу. Дорошенко спустився з коня, оглянувши поле, де їхні вороги лежали в повній поразці, і міцно обійняв Єфросинію.
— Ми зробили це! — вигукнув він із гордістю.
— Це наша перемога, — прошепотіла Єфросинія, притискаючись до нього, відчуваючи водночас полегшення і захоплення...
У січні 1673 року поляки, розбиті й зламані, були змушені укласти новий мир. Журавенський договір став остаточним кінцем їхньої боротьби за Галичину. Ян III Собеський, зганьблений і принижений, підписав цей договір разом із султаном Мехмедом IV. За умовами договору, Польща поступалася Османській імперії значною частиною Галичини та Поділля. Це була гордість не лише для османів, але й для козаків, які тепер бачили свою землю в руках могутніх союзників...
Наступного дня, на честь перемоги, у Журавно розпочалося велике святкування. У центрі міста, під зоряним зимовим небом, накрили величезні столи. Серед святкових закусок були і українські страви: запашний борщ із пампушками, сало, кров'янка, галушки, а також турецькі делікатеси: кебаби з ягняти, пахлава, долма. Над великим вогнищем крутилися туші смажених ягнят, а довкола розпалювалася святкова атмосфера.
Козаки, османи та татари сиділи за одним столом, смакуючи перемогу та піднімаючи келихи з медовухою та турецьким шербетом. Петро Дорошенко пив міцну медовуху, поруч із ним сиділа Єфросинія. По обидва боки їхнього столу були султан Мехмед IV та Фазіл Ахмед Кепрюлю, обговорюючи майбутні плани щодо нових земель.
Свято тривало до самої ночі. Гості танцювали, співали та славили перемогу. Вогонь від факелів підсвічував нічне небо, а сміх і пісні лунали далеко за межами Журавно. Люди, втомлені від довгого свята і битв, один за одним засинали просто за столами, падаючи на стільці, вкриті теплим хутром.
Дорошенко, посміхаючись, схилив голову на плече Єфросинії, відчуваючи, як втому тягне його до сну. Її ніжний голос був останнім, що він чув, перш ніж закрити очі:
— Ти заслужив цей відпочинок, мій козаче. Сьогодні ми — переможці.
Серед сну й тиші, у холоді, місто Журавно спало, вкрите снігом і миром, що настав після кровопролитної війни...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!