Морок, любов і кіновар

Бетті обожнює квіти, і це відомо кожному в нашому крихітному містечку. Квіти вона обожнює всілякі: блакитні, білі й навіть жовті. Але найбільше її до вподоби червоні. У матусі Бетті є маленька крамниця навпроти каплиці Святого Іоанна. Кажуть, що їй надсилають свіжі нарциси аж із далекого Вашингтона, і сам губернатор замовляє букети в пані Рутерфорд до днів народження своєї дружини й шести дочок.

Коли Бетті весело гомонить з подругами, її голос нагадує мідний дзенькіт. Нагадує сплески золотих рибок у ставку біля кампуса чи потріскування зламаної голки програвача на платівці.

Мої батьки переїхали сюди минулого літа, і від серпня я бачу Бетті майже щодня, а разом із тим щодня розділяю з нею одну таємницю. Про цю таємницю я нікому не розповідаю, бо Бетті — моя єдина подруга, навіть якщо вона про це й не здогадується. Вісім місяців я роздивляюсь її на заняттях і перервах, намагаючись зрозуміти, які квіти Бетті любить найбільше.

Вона носить строгі спідниці, які приховують рівні контури її колінних чашечок. Якби я міг малювати, то на моїх полотнах найчастіше з’являлися б саме її ноги — від тонкої гомілки, яку він може легко охопити пальцями, до блідих стегон. Спідниця приховує жовтуваті плями під колінами — паростки піщаних гібіскусів, що пробиваються крізь її шкіру двічі на місяць.

На обідніх перервах, коли Бетті виходить на зелений газон перед головним корпусом, навколо неї завжди збирається зграя дівчат із молодших курсів. Усі тут знають про доброту Бетті Рутерфорд — доньки шерифа. Тож в половині на другу вона вмощується на пледі, підбирає ноги й терпляче вислуховує історії молодших дівчат, плете їм коси-бублики, вінки з кульбабок і розповідає, що хлопці смикають їх за ранці, бо ще не навчилися говорити про свої почуття.

Може, Бетті любить камелії?

Вона носить сорочку з мереживним комірцем і тринадцятьма ґудзиками. Він знає на дотик кожен з них. Якби я міг ліпити з глини, найбільше часу витрачав би на створення витончених ключиць, які інколи проглядають через випадково розстебнутий ґудзик. Під ключицями маленькими рожевими краплинами на шкірі проступають пелюстки гвоздики.

По вівторках Бетті відвідує літературний клуб, у якому майже нікого немає окрім мене й кількох однокласників-відмінників. Ми читаємо уривки зі «Колгоспу тварин» й «Макбета». Бетті завжди дістаються головні ролі в театральному гуртку, який відбувається по четвергах. Коли вона сміється, відколотий куток її правого ікла стає помітнішим. Це додає її усмішці особливого шарму. Вона не користується косметикою, і шкіра в неї пахне не солодкою пудрою, а вологою землею — іноді мені вдається відчути цей запах, коли ми стоїмо в черзі на обід.

Може, Бетті любить гортензії?

Вона взуває закриті туфлі і відразу стає схожою на порцелянову ляльку. Бетті обожнює гуляти босоніж біля дому. Він знає, що дотик до голих п'яток змушує Бетті сміятися. Коли вона сидить на терасі дворика, підставляючи ноги теплому весняному вітру, на її шкірі розсипом з’являються крихітні незабудки — відбитки чужих зубів, що хаотично розкидані по стопах.

По п’ятницях, коли Бетті йде додому після коледжу й, напевне, розмірковує про безхмарне майбутнє, що чекає на неї після іспитів, її волосся весело підстрибує в такт крокам. Іноді, в спекотні дні, вона озирається навсібіч і збирає темні пасма у неохайний пучок. Там, за самісіньким краєм вуха, де волосся майже приховує молочну шкіру, з’являються криваво-червоні пелюстки квітів, впізнати які я ніяк не можу.

Мені хочеться підійти до неї й стерти ці сліди. Замотати бинтами, замалювати фарбою, зробити що завгодно, лише б не бачити їх. Квіти на тілі Бетті з’являються майже щотижня, кожні чотири чи навіть три дні. Чому ж ніхто цього не помічає?

Може, Бетті любить азалії?

Після випуску вона вступить до Бостонського університету на факультет літератури, бо там навчався він. Вона поїде, і жовті гібіскуси, рожеві гвоздики й сині незабудки розквітатимуть на її шкірі ще частіше. Але про це ніхто не знає. Ніхто, крім мене, Бетті і нашого вчителя літератури — містера Еріксона.

Якби я міг, то читав би їй таким же глибоким голосом, як це робить він — наприкінці кожного уроку Еріксон цитує монологи Ромео чи діалоги з «Гетсбі». Якби я міг носити костюм у сіру смужку і дивитися на неї під час уроків, як це робить він — я б залюбки це робив. Але я на вісімнадцять років молодший за нього і в літературі нічого не тямлю. У мене немає звабливої усмішки, є лише плівковий фотоапарат і чужі ганебні секрети. Я знаю про неї все. Набагато більше, ніж знає він. Набагато більше, ніж знає будь-хто з її друзів чи рідних. Вона ж бачить мене тільки крізь темне волосся, яке іноді спадає на її блискучі очі.

Може, Бетті любить піони?

«Ох, Джей, — сміється вона дзвінко, мов ранкове відлуння у горах, і хапає мене під лікоть. — Місіс Еліот поставила тобі прогул, але я переконала її, що ти просто погано себе почуваєш. Упевнена, в тебе була причина не прийти на заняття».

«Привіт, Джей. — Бетті схиляє голову набік, і на її губах розпускається жасминовий бутон. Вона щойно вийшла з кабінету літератури, де Еріксон затримав її після лекції. — Не допоможеш нашому бідолашному Нільсу з фізикою? Щось він під кінець року зовсім перестав розумітися з рівняннями».

«Послухай, Джей. — Вона задумливо потирає зап’ястя, на якому невидимим для всіх відбитком розквітає поцілунок Еріксона, залишений десь в закритому куточку коледжу. — Чому в тебе немає друзів?»

У мене є подруга. Бетті. Хоча вона про це навіть не здогадується. Ми проводимо вихідні разом. Вона — зі своєю старою кудлатою собакою, я — з Бетті. Доводиться триматись позаду, кроків за тридцять, серед тіні дерев із протилежного боку дороги. Вона й не підозрює, але я поруч навіть тоді, коли їй найважче. Я розмовляю з нею подумки, поки лежу у себе в кімнаті і роздивляюсь купу знімків, які зроблені за цей навчальний рік. Ось Бетті сміється, прикриваючи долонею рот. Ось Бетті виходить на ранкову пробіжку. Бетті перевдягається у своїй кімнаті. Бетті з закинутою назад головою підставляє свою ніжну шию Еріксону.

У Бетті алергія на морепродукти, а ще вона не любить «солодкі», мов цукрова вата, фільми про кохання. Щопонеділка й щосереди Бетті обирає довгу дорогу з коледжу, щоб завернути до будинку навпроти мого. Зазвичай у цей час я сиджу у своїй кімнаті, спостерігаючи за колиханням тюлю на сусідніх вікнах. Зазвичай вони піднімаються на другий поверх за п’ять хвилин. Щопонеділка я роблю чотири нових знімка. Щосереди — два. З них залишаю лише три найліпших.

У тих вікнах Бетті зовсім інша. Вона сміється не дзвінко, не так, як серед друзів. Її сміх — це насичений лимонад. Це червоний лак на нігтях і зім’яті сторінки підручника.

Там, у чужій квартирі, їй дозволяють все те, за що у нашому коледжі суворо присоромили б. Вона наряджається в дивні сукні, які, певно, він купує для неї. Короткі халати, в яких вона прогулюється його домом. Дорогі капронові панчохи. Мереживну білизну. Там їй дозволяють зняти оксфорди, щоб взути туфлі на високих підборах. У них вона невпевнено ходить по квартирі, час від часу падаючи на ліжко прямо в взутті. Через вікна я бачу, як вона стає перед дзеркалом і фарбує губи блискучою помадою. Червоною. Він стирає з її губ цей зухвалий колір.

Там їй дозволяють бути іншою. Бути дорослою. Бути жаданою. Я вдаю, що не розумію цього. Вдаю, що Еріксон її псує, хоча він просто тихо сміється над черговим образом і дозволяє їй бути ким завгодно — не тією ніжною лялькою Бетті, яку обожнює місто. Яку обожнюю я. Він дозволяє їй бути тією, якою бажає бути вона сама.

Та, чужа Бетті, зовсім не схожа на мою. Вона стягує з себе ідеально білу сорочку з мереживним коміром. Її не бентежить, якщо раптом розстібнеться ґудзик. Та, чужа Бетті, ставить ногу в сміливій чорній панчосі на груди Еріксона, і він дивиться на неї знизу, як переможений лев.

Я впевнений, що Еріксон — збоченець. Доводиться переконувати себе в цьому, бо чи це може виявитись неправдою? Моя камера клацає знов і знов, але ніяк не вловлює мого бажання відобразити натуру нашого вчителя. Я годинами роздивляюсь світлини в пошуках гидкого тваринного блиску в його очах. Але там лише непритаманне йому тремтіння. Я чекаю, коли нарешті хтивість просочиться крізь його рухи, коли він зірве з неї ці кляті панчохи. Але він щоразу знімає їх обережно. Дбайливо вішає сорочку на спинку стільця. І дивиться так, наче заслуговує бути на відстані витягнутої руки до неї.

Можливо, Бетті подобаються маки?

Я знаю, що минулого року вона кілька разів втікала з дому вночі, і вони з Еріксоном їхали кудись за місто. Щоразу я запевняю себе, що віднайду сили зателефонувати шерифу і розказати, чим займається його дочка. Але Бетті — моя подруга. Єдина подруга. І я дбайливо зберігаю її таємницю, навіть якщо вона про це не знає.

Певно, Бетті любить іриси. Ніжні, м’які. Вони б гарно виглядали в її волосах. Коли я подарую їй букет ірисів, вона зрозуміє, який покидьок цей Еріксон. Зрозуміє, що йому від неї потрібно тільки одне, я певен. Адже маленька Бетті не дурна. Адже в них усе несерйозно. Абсолютно точно несерйозно. Вона ходить до нього тільки тому, що Еріксон дозволяє фарбувати губи помадою. Він дозволяє їй надягати свій широкий піджак і бігати так по квартирі. Танцювати перед ним, роздягаючись до непристойного мережива. Маленька Бетті. Порцелянова лялька шерифа.

Я відшукую найкращі іриси у місті. Крокую вулицею, майже не відчуваючи ніг від хвилювання. В подарунковому пакуванні з пів сотні знімків, які я робив протягом року. Бетті посміхається. Бетті дивиться у зошит. Бетті сміється на гойдалці. Щойно вона отримає цей букет, все стане на свої місця, я знаю. Вона зрозуміє і закохається в мене у відповідь. Сьогодні у домі Рутерфордів горить тьмяне світло, бо шериф з дружиною поїхали у справах в інше місто. Сьогодні Бетті точно сама, і я навіть знаю, у якій з її ваз іриси будуть виглядати найкраще.

Але з дому долинає тихий сміх і чужий голос. Його голос. З ним вона сміється по-іншому. Не як лялька, а як жінка. Вікна першого поверху відчинені і гойдаються під такт теплого весняного вітру. Вони валяються на м’якому килиму біля каміну і перекочуються з боку на бік. Бурмотять щось про освідчення після екзаменів і дозвіл шерифа. А якщо той не дасть згоди, то Еріксон викраде Бетті і втече з нею на край світу. Як ти могла, лялечка Бетті?

Ваза, у якій мали стояти мої іриси, зайнята чужими квітами. Нахабно-червоними трояндами. То ось які квіти ти любиш?

Надворі темно, і вогники свічок тремтять на молочній шкірі Бетті. Еріксон міцно притискає її, і мені вперше хочеться запам’ятати кожну деталь. Плівка більше не потрібна. Я сподіваюся, що ще трохи — і Бетті заволає і почне відбиватись. Мені хочеться вловити в ній бодай щось варте ірисів. Але вона лише шепоче абсолютно пусті, дурні слова про кохання, і на її шиї розцвітають червоні пелюстки троянд.

Стебла букета впиваються мені в долоні, хрускають під напором пальців. Рано вранці Еріксон вислизає з її дому, а я — заходжу.

Бетті обожнює квіти, і це відомо кожному в нашому крихітному містечку. Ще вона обожнює містера Еріксона, і про це, окрім мене, не знає, мабуть, ніхто. Я розділяю з нею цю таємницю, і нікому про неї не кажу. Ні її подругам, ні батькам, ні навіть поліції. Я розповім лише те, що того вечора бачив учителя літератури біля її дому.

А справжня, щира любов Бетті Рутерфорд залишиться лише на моїх кадрах, про які ніхто не дізнається. Бачиш, Бетті, я вмію зберігати чужі таємниці. Останнім знімком буде Еріксон. Ось він сидить у кайданах посеред дворику і розбитим поглядом дивиться на мою крихітку Бетті.

У Бетті в ямці над п'яткою проростають блакитні незабудки. Жовті гібіскуси виглядають з-під шкіри на колінах. Червоні гвоздики пронизують її ключиці.

Бетті обожнює квіти. Білі, жовті, всілякі. Але більш за все — більш за все вона обожнює троянди. Ті самі, що дарував їй містер Еріксон. І стебла його букета, що стирчать з горла ляльки Бетті, — найгарніші з усіх.