Тебе

Це була їх перша зустріч від тоді ,як Елізабет на рік вирушила до своєї тітки Вайлет. І це був їх останній бал перед одруженням. Як їм дозволили поїхати на бал самим ? Якщо бути геть правдивими батьки Ліззі навіть не знали за цю витівку. Дівчина повинна була провести у нареченого декілька днів, обговорити тонкощі весілля і тощо.

Але і панянки були геть інші плани. А Сіель досі не навчився їй відмовляти.

Оздоблена різноманітними завитками карета долала свій шлях через вечірній ліс. Задушлива спека дурманила. Проте що Сіель, що Ліззі не звертали на це уваги. Вони полинули в розмову.

— Ми настільки часто переїздили, що я починала сумувати за своїм спокійним і одноманітним життям в дома. Хотілося більше насолодитися перебуванням в Європі, відвідати більше галерей і театральних вистав. Ми ж лише поспішали. То бали, то чаювання, то уроки етикету, то читання поезії.

— І невже навіть насолодитися місцевою кухнею не вдалося? — Весь час погляд Сіеля був зосереджений на Елізабет. Вона дещо змінилася. Але не координально. Можливо лише її щоки стали трохи менше. А фігура стала більш укруглою.

Елізабет сором'язливо засміялася:

— Вдалося. Проте немає в світі нічого смачнішого за шоколад мого нареченого. — Вона трохи нахилилася в перед, простягнула руку до обличчя Сіеля і глузливо вдарила пальцем по його носу. Його вираз обличчя змусив її посміхнутися. Раніше вона б дозволила собі гучний та незграбний сміх. Зараз прикриваючись віялом вона хіхікнула. Все таки подорослішала не лише обличчям. Сіель питав у тиші, чи торкнулися зміни і його.

— Тобі також не віриться, що через два місяці відбудеться наше весілля? - пильно дивлячись в його обличчя запитала дівчина.

Хлопець мусив сказати щось романтичне і миле, проте не знайшов потрібних слів. Йому не хотілося промовляти: "я думав я помру раніше, але вже таки цей день близько і скоріше за все відбудеться".

— Нова реальність трохи турбує мене.

Пані спохмурніла вдивлялася в розмиті стовбури дерев, що періодично з'являлися у темряві перед вікном.

— Любий, що саме тебе турбує?

— Великі статки приваблюють злодіїв. — Сіель не мусив пояснювати далі. Клеймо залишилося на тілах і серцях обох. — Я боюся повторення історії.

— Я відверто також. Боюся знову втратити тебе, але у цей раз назавжди. Ти ж такий впертий, навіть не попросиш допомоги. — дорікнула Лізі

— Я не безсилий, та і боюся я не за себе. Я боюся за тебе, якою б ти не була неперевершеною у фехтуванні, він не врятує тебе від кулі.

"Не те щоб я також від кулі мав захист, але у мене є Себастьян".

Вони залишилися при своїх думках. Сіель трохи ближче посунувся в кареті, щоб з'єднати їх коліна дотиком.

— Елізабет...

Тільки перед нею, хотілося бути гідним її теплоти, хотілося немов дзеркало відлунювати їй її турботу та любов. Проте потрібні слова не з'являлися. Він просто дивився в її гарні очі, сподіваючись що його наречена має уміння читати думки.

Карета далі долала свій шлях, пара обрала мовчання. Ліззі намагалася роздивитися щось у темряві за вікном, в той час як Сіелі вивчав узор її сукні, хоч ті і було складно роздивитися лише при світлі ліхтаря.

В повітрі щось змінилося. Їх не відразу спантеличив раптовий шум. Чи то тривожності, чи то сьоме відчуття, Сіель простягнув дівчині один з револьверів. Але не встигла дівчина взяти його до рук, як карета різко зупинилася. Дівчина схопилася за коліна нареченого. Коні звили. А через якусь мить їх топіт ставав тихішим. Поки і зовсім не зник.

— Що за чорт ?

Прошепотів юнак. Не встиг він допомогти дівчині підвестися, як карата стрімко завалилася на один з боків. Сіель і Ліззі впали одне на одного. Сіель відчув, як під його тілом тріснуло скло. Якби не товстий шар одягу... О, він би не хотів уявляти щоб було з його спиною.

Вони були повільні та збентеженні.

В голові Сіеля тільки і кружляло: "Себастьян, де ж тебе чорти водять ? Ти ж вів нашу карету".

Дверцята карети буди над їхніми головами. Треба було вибиратися звідси.

— Я підсажу тебе, а ти відкриєш нам двері.

— Добре так і зробимо.

Сіель присів. Дозволяючі дівчині обережно сісти на його плечі. По обидві сторони його шиї тепер лежали обтягнуті панчохами ноги. Ох здається він червоніє. Він піднявся. На мить здалося, що його коліна зараз складуться, як зламана парасолька. Варто було дівчині обережно висунути голову з дверцят, як вона затремтіла всім своїм тілом.

— Це жах....

Вона вилізла у вікно.

— Підіймайся швидше. Вона протягнула йому руку. І він прийняв її допомогу.

Картина перед ними вражала. Земля була пофарбована в кров. Відірвані кінцівки хаотично розкидані.

— Себастьян...

Нова хвиля зомбі ринула на них. Ставши спина до спини вони почали відстрілюватись .

— Здається краще б ми сиділи в кареті. Там прийнані не відчувався вітер. — Додала Ліззі.

Її світла сукня перетворилася на ганчір'я з плямами крові і брудом.

Зомбі що ринули на них було всього п'ятеро. Тому перемога була поки за парою.

— Нам треба знайти сховище. Перебувати тут небезпечно. — на підтвердження слів юнака піднявся сильний вітер, від якого обоє затремтіли.

— І ймовірно скоро піде дощ.

Лізі кивнула.

Вони довіряли лише долі. Продовжували йти навіть попри початок дощу. Як виявилося доля їх любить. Бо невдовзі перед ними з'явилася хатинка. Зазвичай в таких ночували мисливці.

— Можливо там є сухарі чи бодай вода.

— Можливо там навіть є камін і ковдра.

Ці будівля представляла собою невеличку прямокутну кімнату. Невелика піч, ліжко та стіл. Тут не було вікон. Проте хтось залишив на столі лампу і декілька свічок. Сіель і Ліззі їх запалили. Ліжко уявляло собою велику кількість ковдр і матрасів на дерев'яному каркасі.

Сіель взяв на себе розпалювання вогню. На диво нарешті йому знадобилася запальничка. Подоравана в якомусь клубі. Де багаті чоловіки особливо нічого і не робили окрім як грати в карти, розпивати спиртні напої і говорити про жінок і політику.

Вогонь підхопив тонкі гілочки, пізніше поклав поширюватися на товсті колодки. Кімната повільно набувала тепла і світла.

Сіель повернувся саме тоді коли дівчина змагалася позбутися панчох. Раніше за довжиною плаття не було помітно рану на її нозі. Червона пляма навіть у напівтемряві виглядала занадто яскраво. Він підвівся. Присів напроти і обережно поставивши її ногу собі на коліна почав допомагати зняти мокру тканину.

Ноги дівчини уявляли собою шрами. Не було і сантиметра "чистої" шкіри. Але кожен цей рубець показував її силу. Він торкнувся губами її коліна.

— Сіель. Ти робиш дещо, для себе не звичне.

— Ти прекрасна. — натомість відповів.

Голі ніжки дівчини тепер стояли на його коліні. Бліді, бо весь час були закриті від сонця. І холодні.

"Вона так змерзла. Чим би її зігріти ? Думай. Наврячи тут є теплі панчохи. Можливо тут є спирт?"

Він почав розглядати всі можливі кутки кімнати. Зазернув в стопку дрів, спирт добре горів тому його не рідко використовували для розпалу дрів. Заглянув в одну шухлядку столу. Він знайшов його.

"Чекай, зараз я тебе зігрію, потерпи ще трошки."

Він не наважився проговорити це в голос. Він знову сів напроти неї. Дівчина накинула одну з ковдр, собі на плечі.

— Тобі треба зняти сукню.

— Тобі також не можна переохолоджуватись. Хвороба може проявитися.

Сіель був здивований.

— Ти знаєш?

— Так, я почала підозрювати, коли ми в перше зустрілися з цими зомбі. Тоді на кораблі ти закашляв, а потім

— Не продовжуй, я зрозумів. Я подбаю про себе згодом.

Він натер спиртом ноги дівчини, заматав їх у ковдру.

— Тобі треба зняти сукню. Я відвернуся, зроблю все щоб тобі було комфортно. Але ти повинна її зняти.

— Я не зможу розв'язати корсет. — зізналася вона.

— Я допоможу.

Він вслухався в дощ. Намагався відволіктися від голої спини перед ним. Дівчина зняла сукню через плечі. Він якомога швидше намагався нанести спирт на її тіло. Коли він закінчив це робити він вкрив їх ковдрою. Ковдру закріпили мотузкою навколо її талії, для того щоб дівчина могла не перейматися, що під час сну відкине ковдру. Сіель впорався самостійно. Він ліг поруч.

- Якби він був живий, ти б обрала його ? Я маю на увазі в ролі свого майбутнього чоловіка.

— Напевно так би і було.

— Хіба я гірший за нього?

— Справа зовсім не в тобі. У мене як у дівчини немає права вибору. І ти може заперечити, але якби він у мене був я б не стала нареченою, коли була дитиною. Я обирала б його, бо саме така моя місія. Стати дружиною графа і дати йому дітей.

Лізі лежала до нього спиною. Вона боялася повернутися до нього обличчям. Боялася побачити злість. В історіях брехунів зображували лихими. Вони прагнуть влади і грошей, тому коли їх таємниці стають відкриті вони стають жорстокими. Відколи вона зрозуміла підміну вона чекала удар. Чекала і врешті решт довірилася. Зараз вона знову боялася.

— А якби ніхто не міг відрізнити? Якби ми звинувачували одне одного в брехні. Кого б ти обрала?

— Тебе. Яке б ім'я ти не обрав.

Свічка стухла. Залишивши їх в темряві.

— Прошу повернися до мене.

Найбільше чого боявся Сіель це жити. Боявся, що помре в ту ж мить як відчує смак щастя.

"Якщо моє життя добігає до кінця, прошу дай насолодитися бодай її вустами."

Він торкнувся її щоки, повільно заправив пасмо її волосся за вухо. Торкнувся губами її губ. Цнотливо і обережно. Так ніби цілує зовсім не дівчину, а немов дегустує новий напій. Повільно із насолодою він торкався губами її губ. А потім вона відтягнула його губу зубами. Вона сперлась руками в його груди. І осідлала. У темряві кімнати наврячи можна було гарно роздивитися її вираз обличчя. Проте його уява малювала її переможну посмішку: тільки уявіть я змогла вивести зі стану спокою самого пса королеви".

— Повтори те що сказала раніше.

— Тебе. Я оберу тебе.