18

Усю ніч я міцно проспала і зовсім не чула, чи стукав хтось у мої двері, чи ні. А наступного дня рано-вранці довелося пакувати речі. Мені зателефонував батько та повідомив, що мама потрапила до лікарні, і я маю на тиждень - другий повернутися додому.

Замок ще спав, за винятком запрошених працівників служби клінінгу, які прибирали увесь той розгардіяш, що є неминучим після великого свята. Я тихенько постукала в кімнату Олександра Івановича, але там нікого не було. Зустріла його вже в холі, де він розмовляв із Зоріним. Вислухавши моє прохання, господар будинку не тільки дав мені відпустку на два тижні, але й запропонував відвезти до міста на своїй машині.

- Я все одно їду зараз в офіс, - сказав він, кивком голови відпускаючи секретаря. - Анатолій з Ольгою вирушають у весільну подорож, тож маю сам керувати справами видавництва. Раджу вам поснідати, дорога неблизька.

Після сніданку я поговорила з Марисею, дала їй завдання на час моєї відсутності. Потім повернулася до спальні узяти валізу. Відкрила шухляду письмового столу, щоб перевірити, чи не забула чогось важливого. Тут мій погляд упав на щоденник таємничої Ізольди, який у мене так і не було часу дочитати до кінця. Я вирішила взяти його з собою.

**************************

"Як би мені хотілося бути красивої і багатою, а ще сміливою, щоб підійти і сказати : "Я навіки ваша"... Тільки це лише мрії."

"Ми ходили до лісу, там ще лежить сніг, хоча у полях його майже немає. Небо сьогодні прибралося у такий яскраво-синій колір, що хочеться співати. Я заплющую очі і уявляю, що лечу в цю бездонну голубінь. Мабуть, це і є щастя."

"Розкажу ще трохи про вчорашній день. Учора я не могла писати і не могла думати, тільки співала і будувала sas d`air. Тепер більш розсудливо можу зважити свої вчинки і почуття.

Отже, ми утрьох - я, В. та Ліза - вибрались учора на прогулянку. День був сонячний, але прохолодний. Еліза запропонувала назбирати підсніжників. До лісу звідси рукою подати, тож ми без вагань відправилися в путь.

Спочатку здавалося, що наш задум марний. Адже під деревами ще навіть не станув сніг. Проте несподівано В. побачив квітку, яка вибивалася до сонця прямо крізь кригу. Одна, друга - їх було досить багато. Ми розбіглися по всій галявині і назбирали чудові букети. Коли поверталися додому, В. сказав Лізі, але так, щоб це почула і я: "Чи не правда, панна Ізольда дуже нагадує цю тендітну квітку?" "Так, - відповіла йому сестра, - особливо у цьому білому пальті."

Моє пальтечко виглядало жалюгідно. Здається, я тоді почервоніла... Це - раз.

Увечері вся родина зібралася у вітальні. Старий князь читав газету, Олексій щось писав за столом, ми з Лізою розкладали пасьянс. В. сів за фортепіано і тихо заграв. Це була "Місячна соната".

Надворі вечоріло. Повний місяць тільки що з'явився на обрії і крадькома кинув на підвіконня сріблясту доріжку. У кімнаті горіло дві свічки: одна - перед Олексієм, друга - на круглому столику поряд із князем. Та частина кімнати, де стояло фортепіано, тонула у напівтемряві. Ліза поклала карти і підійшла до брата, сперлась на його плече та глибоко поринула у свої думки. А музика все лилася, і раптом мені здалось, що все це вже було зі мною, або ще буде колись - можливо, в іншому житті?

Чомусь по моєму обличчю потекли рясні сльози. Добре, що в кімнаті панувала напівтемрява, і ніхто того не помітив.

А пізно ввечері, коли всі залишили вітальню, В. підійшов до мене і спитав, чи сподобалася мені прогулянка. Коли я відповіла ствердно, він запропонував завтра розширити обрії наших мандрівок і поїхати верхи на той берег річки. Я погодилась - можливо, занадто поспішно? Це - два.

А сьогодні, після всього, що сталося, в моїй душі вже не панує така безтурботна радість. Увесь час щось допікає мені, мучить. Але той поцілунок... Ні, я не проміняла б свого sans pretention становища навіть на життя королеви. Тільки іноді хвиля сумнівів накриває мене, і я задихася від страху і ніжності. Боже, невже це трапилось зі мною?"

"Він - надзвичайно обдарована людина. Знає шість мов, пише вірші, віртуозно грає на фортепіано, але його головне призначення, Господній дар - це живопис. Можливо, тільки любов перетворює його в моїх очах на генія... Але ні, він дійсно такий!"

"Ми з Лізою зачудувалися фресками, які віднедавна оздобили стіни нашої улюбленої альтанки. Тепер вона схожа на храм якоїсь нової, невідомої релігії. Вони дещо нагадують живопис Реріха, але подобаються мені набагато більше. Скільки світла і простору в його творіннях! Однак зловісні рядки з "De profundis"... Для чого це?

Він сказав: "Я передчуваю тяжкі часи..."

"У світі відбувається безліч дивних і страшних речей. Селяни говорять про комету, яка три ночі стояла на сході неба - що це знак, який передвіщає війни, голод, моровиці. Хочеться не думати про погане, але не можу. Немов перед величезної сили землетрусом, навколо панує мотрошна тиша.

Життя завмерло перед стрибком?"

"В. малює мій портрет. Я на ньому схожа на школярку, проте набагато краща, ніж є у житті. І все-таки я не люблю свого зображення. Навіть у люстерко дивлюся дуже рідко.

Я бачу себе в його захоплених очах..."

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.