2

Це був сучасний будинок, як дві краплі води схожий на решту споруд ділового центру столиці. Такі ж великі дзеркальні вікна, чисто виметені сходи і клумба з декоративними камінцями та кудлатою папороттю перед входом. Безліч людей заходили й виходили з нього, снували, як мурашки, по широких коридорах і зовсім не звертали уваги на якесь дівчисько, що стоїть, затамувавши подих, перед дверима кімнати 107 і ніяк не наважується постукати в двері.

Нарешті я це зробила, і, почувши спокійне : "Увійдіть", прочинила масивні двері. У просторому кабінеті, всю протилежну стіну якого займало велике вікно, за столом сидів чоловік років тридцяти з незворушним і холодним, наче витесаним з мармуру, обличчям. Він спокійно подивився на мене і запропонував сісти. Взяв теку з документами і почав повільно перегортати, час від часу знову зводячи на мене погляд невеликих сіро-зелених очей, наче роздумував, чи варто мати зі мною справу. Чомусь мені було незручно роздивлятися навколо, і я опустила очі, споглядаючи лаковану поверхню столу і руки власника кабінету. Вони були білими, дуже доглянутими, з акуратними. як у жінки, нігтями.

-Скільки вам років? - спитав чоловік байдужим голосом.

У мене вмить пересохло в роті, і я вже була впевнена, що в роботі мені відмовлять.

- Двадцять, - відповіла я.

Жодних емоцій не можна було прочитати на цьому спокійному обличчі. Взагалі, це була перша людина з бачених мною, що, здається, спромоглася зовсім обходитися без міміки.

-Зачекайте хвилинку, - сказав незнайомець ( він навіть не взяв собі за клопіт відрекомендуватися, тож я не знала, чи це і є мій роботодавець, чи хтось із його підлеглих). Захопивши мої папери, він вийшов через бокові двері у сусідню кімнату.

Тепер я сміливіше оглянула офіс. Окрім довгого столу та двох крісел, в одному з яких я примостилась, та заскленої шафи в кутку, ніяких меблів тут не було. Підлога заслана гладеньким килимом кольору гірчиці, стіни пофарбовані в кремовий колір. На одній із них висів вазон з тропічною ліаною, напроти - кругле дзеркало, яке чомусь усе привертало мою увагу. Коли я опускала очі, виникало дивне відчуття, немовби хтось стежить за кожним моїм рухом; від цього аж мурашки по спині бігли. Десь далеко бриніло радіо; чулися кроки по коридору. Власник кабінету все не повертався, і я, щоб розім'яти ноги, пройшлася по кімнаті, визирнула у вікно, а потім мимоволі зупинилася перед дзеркалом. Моє зображення видалося мені маленьким і жалюгідним, схожим на злякано тремтячого зайчика; я спробувала виклично посміхнутися, потім показала собі язика. Це трохи потішило мене і додало впевненості: відправлять ні з чим - ну і хай - подумала я. Мені не звикати...

Насподівано двері прочинилися, і незворушний господар офісу покрокував до свого столу. Я стояла серед кабінету ні в сих ні в тих. "Зараз почне лаяти, що без дозволу нишпорила тут" - вмить відчула, що червонію.

Проте він підняв на мене очі і коротко сказав:

- Вас прийнято.

Я мало не підстрибнула з радості, але постаралася також виглядати спокійною.

- Дякую.

Він повернув мені документи і товстий конверт. на котрий я глянула з подивом.

- Аванс. - пояснив мій співрозмовник. - На конверті зазначена адреса вашої учениці. Візьмете з собою одяг та засоби гігієни, всім іншим вас забезпечать на місці. Коли вам зручно розпочати роботу?

Я знизала плечима. Несподівана удача застала мене зненацька, напевно. я мала трохи приголомшений вигляд.

- Ваш роботодавець запропонував наступний понеділок, - все так же ввічливо і беземоційно відчеканив мій візаві. - Вас це влаштовує?

- Звичайно, - відповіла я, попрощалась і вислизнула в коридор. Озирнувшись, чи ніхто не бачить, тихенько відкрила конверт і зазирнула всередину. Господи! Грошей було так багато, що я не повірила власним очам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.