20

Марися поринула з головою в захоплюючий світ "Королеви Марго". Допавшись до повного видання творів Олександра Дюма, вона зовсім закинула Діккенса, творчість якого ми зараз мали проходити. "Ну почекайте, мені залишилося ще кілька сторінок, я зараз на найцікавішому місці, - тільки й чула від неї я, - зараз дочитаю і візьмуся за "Олівера Твіста", чесне слово!"

Я була впевнена в тому, що бідному Оліверу доведеться ще довго ждати своєї черги, доки дівчина буде насолоджуватися пригодами королів і прекрасних дам. Якщо чесно, я в її віці робила так само... Тому я й не стала докоряти, вирішила просто почекати, поки Марися все ж дочитає улюблений роман.

Щоб не сидіти без діла, взяла з полиці якусь книгу і почала гортати сторінки. Це було старе видання "Дами з камеліями" з дуже гарними ілюстраціями. Хоч ця історія була мені добре знайома. та я спершу розглядала малюнки, а потім зачепилась поглядом за цікаве місце в тексті і не встигла зоглянутись, як уже "проковтнула" кілька сторінок. Перегорнувши наступну, раптом побачила аркуш паперу, забутий кимось у книзі. Це був малюнок олівцем, скоріше начерк, що зображував якогось чоловіка з квіткою в руці. Чи то в художника від самого початку був такий задум, чи ,перебуваючи між сторінками, зображення поступово стерлося, але постать незнайомця здавалася розмитою, риси обличчя неможливо було чітко роздивитися. І все ж малюнок був виконаний рукою справжнього художника, від нього відчувалася сильна енергетика, мені навіть здалося, що кінчики пальців . які тримають аркуш, наче поколює невидимими голочками.

- Софі, що там у вас? - Марися підняла очі від книжки і дивилася на мене.

- Поглянь, я знайшла в книзі якийсь малюнок.

- Цікаво, - вона взяла аркуш у руки й почала роздивлятися.

У цей час до бібліотеки зайшов Ежен, щоб узяти свіжі газети.

- Поглянь, що Софі знайшла у книзі! - покликала його Марися.

Ежен обережно взяв малюнок і довго його розглядав.

- Це, скоріше за все, робота нашого двоюрідного прадіда. Він був талановитим художником. До речі, фрески у альтанці - теж його рук справа, я вже знайшов майстра, який з настанням тепла візьметься їх відреставрувати. У нашому родинному архіві є кілька його листів, два чи три малюнки і лише одне фото. А цей ескіз, мабуть, передував одній із його картин. Шода, що жодна з них не вціліла...

- А чому? - з цікавістю спитала Марися.

- У роки громадянської війни в будинку була пожежа, мабуть, вони згоріли. А може, їх хтось "прихватизував", і зараз вони перебувають у якійсь приватній колекції. В будь-якому випадку, я не чув, щоб вони десь з'являлися в музеях чи на виставках. Хоча сучасники нашого прадіда згадують, що картин було багато, і роботи його високо цінувалися.

Він підійшов до письмового столу в глибині кімнати і дістав з шухляди якусь папку.

- Ось він власною персоною - Владислав Потоцький. Кажуть, його назвали на честь того шляхтича Потоцького, який володів цими землями у вісімнадцятому сторіччі. Хоча, на мою думку, ми просто однофамільці.

Ми з Марисею, мало не вдарившись лобами, схилилися над пожовклим невеличким фото.

- Це і є наш прадід? - недовірливо запитала Марися. - Такий молодий?

- Власне, це брат нашого прадіда. Він помер молодим, у нього не було ні дружини. ні дітей. Навчався в університеті на філософському факультеті, знав багато іноземних мов, писав вірші, але його справжнім покликанням був живопис.

- А чому він помер так рано? - з сумом спитала Марися. - Дуже шкода...

- Він загинув у 1918 році, разом з усією своєю родиною. Тоді уцілів лише наш прадід Олексій, який саме був в іншому місті у справах. Під час громадянської війни в наших краях діяло багато повстанських загонів, влада увесь час мінялася - то петлюрівці, то білі. то анархісти...От банда отаманші Маньки Рудої вирішила поживитися добром Потоцьких, анархісти захопили маєток і всіх, хто в ньому був, розстріляли. Кажуть, возами вивозили різне майно - меблі, картини. книги... а потім будинок підпалили. Ось така звична для тих часів історія. Вцілів лише невеликий флігель. там залишилися деякі речі, от там я й знайшов це фото. До речі, воно теж було у книзі.

- А меблі - ті що на горищі - вони теж звідти, з флігеля? - спитала я, осяяна раптовою здогадкою.

- Так, флігель ми знесли, бо він був у зовсім аварійному стані, а меблі батько хотів відреставрувати, але все руки не доходять.

- Тоді, якщо я не помиляюся, там має бути картина вашого прадіда, - сказала я.

- Точно! - вигукнула Марися. - Як я зразу не здогадалася! Ежене, ходімо, ти маєш її побачити!

Вона першою переступила поріг горища, де в цей похмурий зимовий день було зовсім темно. Трохи часу пішло на те, щоб знайти сірники та запалити свічку у підсвічнику.

- Де ж вона? - вражено сказала Марися.

Портрета на звичному місці не було, на його місці зяяла гола стіна з вищербленою штукатуркою.

- Може, вам здалося? - спитав Ежен, освітлюючи кутки, затягнуті павутиною.

- Ну не могло ж привидітися нам обом одночасно, - сказала я. - Ми бачили цю картину на власні очі.

Марися підбігла до старих буфетів, що стояли біля стіни, і рвучко почала відкривати одні дверцята за іншими. З однієї шухляди вискочила миша і , стрімко перебігши горище, сховалася в норі. Марися повернулася до нас, її обличчя аж пашіло.

- Вона була тут, була. була! - закричала дівчинка. - Скажіть йому, Софі!

- Так, це був портрет дівчини, підписаний "Ізольда. 1917" І я ще знайшла одну річ. Щось таке, як щоденник...

- Цікаво, а можна подивитися? - Ежен виглядав схвильованим.

- . Мені якось незатишно на цьому горищі. Наче хтось стежить за нами, - раптом сказала Марися. - Давайте підемо звідси...

Ми знову спустилися вниз, у бібліотеку, і я почала свою розповідь.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.