23

Той же день. Дев'ята вечора. Маленька вітальня поряд із Білим залом. У ній панує напівтемрява, лише невеличка лампа з зеленим абажуром освітлює диван. на якому ми втрьох граємо в бридж; поряд у м'якому кріслі Олександр Іванович читає газету. В сусідній кімнаті Тамара Федорівна прибирає зі столу, чується її хода, приглушена пухнастим килимом, і легкий дзвін кришталевих келихів.

Ніщо не порушує тишу, яка панує у всьому домі. Крізь нещільно закриті гардини можна бачити половинку місяця і яскраву зірку неподалік від нього, над краєчком лісу. Надворі несподівано підморозило, і зорі здаються скалками льоду на бузковому тлі.

Марися залишилася з великими картами, вона не хоче більше грати, але й гордість не дозволяє просто так здатися. Ми з Еженом ледве стримуємо сміх, дивлячись на її вираз обличчя.

Нарешті дівчинка знаходить вихід із скрутного становища.

- Братику, зіграй нам що-небудь, я хочу послухати музику. - вкрадливо каже вона.

- Чи ж не меломанка, - сміється Ежен. - Якби ти вигравала, то ніколи навіть не згадала би про музику.

Але все-таки він підходить до фортепіано. що стоїть біля вікна. На ньому у маленькій вазі - букетик пролісків, сріблястий у місячному світлі.

Ми з Марисею вмощуємось удвох в одному кріслі, підтягнутому ближче до інструмента, і Ежен обережно кладе пальці на клавіші. Він грає відразу невпевнено, наче пригадуючи давно забуту мелодію, потім все легше і швидше. Це "Місячна соната"...

Тамара Федорівна заглядає в вітальню, та так і зупиняється у дверях. Олександр Іванович слухає, підперши щоку долонею, і на його втомленому обличчі розгладжуються зморшки.

Я дивлюся на Ежена уважно і ніби вперше бачу його - чіткий профіль на фоні вікна, пасмо темного волосся, що падає на лоб, напіврозтулені губи...І в моїй свідомості повільно спливає зовсім інше обличчя, дві постаті за фортепіано ніби накладаються одна на другу, і це якось так моторошно і разом з тим хочеться, щоб ця мить тривала вічність...

Але музика несподівано обривається... я здригаюся, наче прокидаюся від сну. Та ні, то мені тільки здалося - переді мною той самий Ежен, з яким ми тільки що грали в карти і сміялися над витівками Марисі.

- Я забув, що там далі, - легковажно каже він. - Вибачте, друзі, дуже давно не грав.

- Все одно було дуже гарно, - відповідає Марися.

- Ти даремно тоді покинув музичну школу, - зауважує Олександр Іванович. Він знімає окуляри, відкладає газету. - Ну все, молодь, ви як хочете, можете ще поспілкуватися, а я йду спати. На добраніч!

У нас розмова не клеїться. Складаємо карти, розставляємо на місця меблі, і чомусь уникаємо дивитися один на одного.

Та коли Марися відійшла на інший бік кімнати, він нахилився до мого вуха і тихо сказав:

- Давай завтра покатаємося верхи? Як тобі така ідея?

- Якщо чесно, я ніколи в житті не їздила верхи.

- Це зовсім не складно. - він посміхається.

- А Марися, вона теж із нами поїде?

- Вона завтра буде в місті у стоматолога, повернеться аж увечері разом із татом... Ну що, поїдемо по підсніжники?

- Завтра буде видно. - тільки і спромоглася віджартуватися я, схопила під руку Марисю і швидко разом із нею вийшла з кімнати.

Вже в себе у спальні закутуюся в ковдру, дістаю з-під подушки щоденник і знаходжу потрібну сторінку.

- Це якась містика... - бурмочу сама до себе. - Може, в мене вже "їде дах"? Але ніби божевільні не сумніваються в тому, що вони абсолютно нормальні.

Місяць незворушно заглядає у моє вікно. Мені здається, що десь там, за вікном, над просторами ріки, знову народжуються звуки музики і пливуть над сонною землею.

В моїй кімнаті пахне пролісками...

*******************

Цієї ночі я спала дуже погано. Поверталася з боку на бік, підбивала подушку, але варто було заплющити очі, як безліч неприємних і гнітючих думок, немов павуки, починали заповзати в мою голову. Мені здавалося, що я вже не владна над самою собою, що хтось сильніший за мене керує мною, наче тією маріонеткою.

Коли я все-таки заснула, то побачила страшний сон: велике чорне поле, на якому, скільки могло сягнути око, не було ні травинки, ні дерева. жодної живої істоти. Зеленкувате небо було схоже на брудне пляшкове скло, по ньому швидко пливли багряні хмари, схожі на ядерні гриби. Раптом ці хмари почали закручуватись спіраллю, все швидше і швидше, перетворюючись у кривавий вир. засмоктуючи у себе і те поле, на якому я знаходилась. Я впала на коліна, пальці судомно чіплялися за чорну ріллю, але все змістилося в цій химерній круговерті: земля опинилася вгорі, а я стрімко полетіла униз, в порожню червону пропасть... і прокинулась.

На годиннику була вже сьома, і небо, світло-блакитне, здавалося новонародженим. На ньому блідо вирізнявся місяць, що ще не встиг сховатися за горизонтом. А моє обличчя у дзеркалі було таким самим, як він - блідим і виснаженим.

"Можливо, на цьому щоденнику якесь прокляття? - подумала я. - Варто мені було знайти його і почати читати - і все в моєму житті пішло шкереберть..."

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.