24

- То що, їдемо? - спитав Ежен після сніданку.

- Я б хотіла трохи потренуватися тут, вдома, - відповіла я. - Може, ще в мене нічого й не вийде.

Я прекрасно пам'ятала той епізод, що стався з Ольгою, тому особливого ентузіазму його ідея в мене не викликала. Але й показувати себе боягузкою не хотілося.

Коли з горем пополам я забралася в сідло Ластівки, то в голові лишилася тільки одна турбота - як пошвидше знову опинитися на твердій землі. Добра конячка, немовби відчуваючи мій страх, стояла як укопана і тільки трохи попирхувала.

- Так, чудово, - серйозно сказав Ежен. - Тепер тримайся міцніше.

Він взявся за повіддя і повів Ластівку спокійним кроком вздовж по алеї, потім ми повернули назад. Я вже почувалася сміливіше, більше того - верхова їзда навіть починала мені подобатися.

Він показав мені, як керувати конем:

- Ми далеко не вирушатимемо, бо тобі буде тяжко з незвички. Трішки погуляємо по околицях - і додому.

Я кивнула, задоволена своїми успіхами.

Погода була дещо прохолодніша, ніж учора, на траві сріблився іній, але небо, обрамлене білими хмаринками, було таким же ясним. Де-не-де в полях, у затінку лісосмуг, ще лежав сніг, але птахи щебетали вже по-весняному.

Ми звернули на дорогу, яка вела в Річище. Біля автобусної зупинки стояв невеликий гурт людей. Усі, чи майже всі, обернули голови в наш бік.

Ми порівнялися з зупинкою і я, знаючи, що в селі потрібно з усіма вітатися, голосно сказала:

- Доброго ранку.

Ежен промовчав.

Мені не відповіла жодна душа. Лише коли ми вже проминули зупинку, я почула сказане кимось із чоловіків непристойне слово і голосний сміх інших селян.

У цю мить з-за повороту вигулькнув автобус, і люди гамірно, розштовхуючи один одного, кинулись штурмувати двері.

Ми від'їхали метрів сто, коли Ежен сказав:

- Не вітайся більше з цим набродом, вони того не оцінять. Ці люди ненавидять нашу сім'ю і все, що з нею зв'язане.

- То що мені робити, - спитала я, - ненавидіти їх у відповідь?

- Ввімкни ігнор. Тупі обивателі не заслуговують ненависті.

- Знаєш, мені дивно таке чути, - тихо сказала я. - Ми живемо у двадцять першому столітті, а не в середні віки. У мене є родичі - такі самісінькі сільські жителі, невже вони винні в тому, що живуть у нестатках? Все, що їм залишається - лаяти державу і тих, хто живе краще за них.

- Ага, замість того, щоб самим починати робити щось, аби жити достойно. Звикли вимагати усіляких благ, а якщо не отримують їх просто так, то дивляться. у кого б ті блага можна поцупити чи відняти силою. Такий вже наш український менталітет, до того ж, ще й "совком" зіпсований. Як усе гарно починалося тоді, сто років тому, і чим закінчилося? Зараз теж ми продовжуємо тихенько котитися в прірву...

- Мені здається, що ця прірва. про яку ти згадав - вона між різними прошарками суспільства. Ти ніколи не зрозумієш, як це - заробляти сотню гривень на місяць, а я ніколи не второпаю, чому автомобіль, яким твій батько користувався рік, вже вважається старим і потребує заміни.

- Але ж тепер у тебе є гроші, - сказав Ежен.

Я не знала, чи він справді не розуміє, що я хотіла сказати, чи просто сміється з мене.

-За ці гроші, - сказала я, вже не стараючись знайти коректні слова, - я щодня, щохвилини змушена виконувати чиїсь накази чи прохання. Твій тато каже : "Не перевтомлюйте дитину і водночас добийтесь найкращих результатів". Твоя сестра командує мною, як кімнатною собачкою, і я змушена підлаштовуватися під її примхи. А тут ще й ти вимагаєш, щоб я слухала твої безглузді нотації, і в усьому з тобою погоджувалася. А не бути цьому! У мене своя голова на плечах є!

Якби я була героїнею якогось драматичного серіалу, то в цьому місці було б доречним пришпорити коня і стрімко помчати вперед, але вершниця з мене була нікудишня, і я просто обережно переїхала на інший бік вулиці, показуючи цим, що не бажаю подальшої дискусії.

Не втрималася і тихцем глянула на Ежена, щоб побачити. як він зреагував на мої слова. Я очікувала, що він образиться або замислиться. Але ні те. ні інше. Він сміявся, наче я допіру розповіла дуже дотепний анекдот. Чесно кажучи, у цю мить відчула себе солідарною з жителями села у їхніх емоціях...

Дорога звертала ліворуч, до цвинтаря, а перед нами були поля, за якими зеленів сосновий ліс. Ежен з'їхав зі шляху та спрямував Принца прямо по ріллі, над якою кружляли граки. Я рушила за ним. Коли ми досягли узлісся, він запитав. не повертаючи голови:

- Ти справді не хотіла їхати зі мною на цю прогулянку?

- Так, не хотіла, - відповіла я.

- То чому ж не відмовилася, адже ніхто б тобі за це не урізав платню?

Я готова була крізь землю провалитися.

- Мені дуже шкода, що я не відмовилася. І я не жалкую про жодне своє слово, а якщо ти захочеш мене звільнити, то тільки зрадію.

- Не я приймав тебе на роботу, не мені й клопотатися про звільнення, - відповів він. - А якщо я чимось тобі не подобаюся, то це тільки твої проблеми. Повір. ти теж далеко не ангел з крильцями!

За цією перепалкою я й не помітила, що ми вже в'їхали до лісу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.