28

Минуло два тижні. Родина Потоцьких вибралася на пікнік до лісу. Саме був день народження Олександра Івановича, та він категорично відмовився влаштовувати гучне святкування з запрошенням гостей, тому було вирішено відзначити його іменини в колі сім'ї на мальовничій лісовій галявині.

Ежен не зміг приїхати - за словами батька, він перебував у робочому відрядженні. Ми з Марисею спекли наш "фірмовий" торт, Тамара Федорівна наготувала ще чимало різної смакоти. Та головною "родзинкою" свята мали стати шашлики - ну який же без них відпочинок на природі на початку травня? Тут уже жіноцтво було відсторонене від приготування, і чоловіки самі заходилися чаклувати біля мангалу, від якого швидко почав долинати спокусливий аромат.

Та поки м'ясо смажилося, ми сиділи на розстелених на траві карематах, їли бутерброди і пили шампанське за здоров'я іменинника. Олександр Іванович, Анатолій з Ольгою, Зорін, я, Марися . "цариця Тамара" - всі мешканці Замку були в повному складі. Слід сказати, що Ольга вже примирилася з "ліберальними" ( за її власним визначенням) звичками сім'ї Потоцьких, і не намагалася впроваджувати власні порядки. З усіма вона поводилася невимушено ( наскільки це слово взагалі їй пасувало).

Гадаю, можна сміливо пропустити півгодини, поки ми з завидним апетитом наминали шашлики та свіжу зелень, виголошували тости й побажання імениннику. дружно співали "Happy birthday to you!"

Так само можна не переповідати легкі розмови "ні про що", жарти і анекдоти, які звучали під час цього пікніку. Аж поки не настав багатьом із нас добре знайомий момент, коли харчів ще лишається чимало, але розумієш, що їсти вже не хочеться, говорити теж наче немає про що, а додому ще нібито й рано - і дружна компанія починає розпадатися на невеличкі групки "за інтересами".

Олександр Іванович з Анатолієм біля пригаслого вогнища впівголоса обговорювали якісь ділові питання, Тамара Федорівна дістала з сумки клубок ниток та спиці, а мене Марися потягнула на інший бік галявини грати у волейбол. Так минуло ще півгодини, аж раптом небо затягнулося хмарами, і десь вдалині почувся грім. Всі одноголосно згодилися, що пора йти додому.

І от саме тут вияснилося - бракує ще двох чоловік, - а саме. Ольги і Зоріна. Ніхто не помітив. коли саме і куди вони поділися.

- Агов! Де ви? Ми вже йдемо додому! - кілька разів гукнув Олександр Іванович, та відповіддю була тільки тиша.

Анатолій насупив брови, його лице здавалося дуже блідим.

- Я піду їх пошукаю, - кинув він і попрямував у бік дерев.

Тим часом ми заходилися збирати речі, адже дощ був зовсім близько - по листю вже лопотіли перші важкі краплини.

І в цю мить з протилежного боку лісу від того, куди попрямував Анатолій, вийшли наші зниклі. Ольга виглядала веселою. Зорін теж ( о диво!) посміхався. Він галантно ніс у руці її сумочку, а вона притискала до грудей букетик фіалок.

- Ви не повірите, - збуджено заговорила Ольга, ледве порівнявшись із нами. - Ми вирішили трішки прогулятися, почали збирати квіти... і заблудилися! Я дуже злякалася, що ми не виберемося з цих нетрів. Ніколи не вміла орієнтуватися на місцевості! Та добре, що поруч був Юрій, він справжній слідопит... А де Толик? Що, теж десь прогулюється?

Анатолій незабаром вийшов на галявину, спітнілий і сердитий. Він мовчки подивився на дружину, розвернувся і подався в бік дому. Ольга побігла за ним, ми бачили. як вона обіймає Анатолія за плечі і щось ніжно йому щебече. А позаду, як вірний паж, ішов Зорін і ніс її сумочку.

Дощ закінчився, навіть не встигнувши як слід початися - так, полякав...

******************

Через кілька днів я сиділа з книгою в альтанці над рікою. Зарості дикого винограду майже закривали її від сторонніх очей, але я могла бачити одну з бокових алей, яка вела до будинку. Там саме рясно цвів бузок, розповсюджуючи навколо солодкий аромат.

Я не могла зосередитися на читанні - книга була не дуже цікавою, а ще відволікали увагу щебетання пташок і аромати квітів. Я часто піднімала голову і дивилася навкруги, милуючись зеленню дерев і трави, ще не притрушеної пилом і не вигорілої від спеки.

Я бачила, як з дому вийшов Анатолій у діловому костюмі, з кейсом у руці, вивів з гаража свою машину і кудись поїхав. Олександр Іванович із Зоріним вирушили в місто ще до сніданку.

Була, здається, середа.

З боку воріт почулися обережні кроки, і на алею вийшла жіноча постать в темній сукні, на голові в неї була хустинка. Пройшовши кілька метрів, вона зупинилася, озирнулася назад, потім кинула швидкий погляд на будинок і знову рушила вперед. Коли вона підійшла достатньо близько, щоб можна було роздивитися обличчя, я впізнала в ній Наталку. Чесно кажучи, я давно її не бачила і встигла забути про її існування, тому трохи здивувалася, коли вона знову з'явилася поблизу Замку.

Наталка підійшла до дверей чорного входу, ще раз озирнулася і швидко прослизнула в дім.

Я подумала, що за кілька хвилин вона повернеться, спіймавши облизня, тому що на власні очі бачила, як Анатолій виїздив з маєтку.

Але минуло п'ять, потім десять хвилин - а з дому ніхто не виходив. Лише десь через півгодини двері так само обережно розчинилися, і худенька темна постать з'явилася на порозі. Вона встигла зняти хустку, і тепер несла її складеною в руці. Швидко, але так само крадькома, вона звернула за ріг дому і розгорнула свою хустину. Мені здалося, що Наталка лічить гроші. Але, безперечно, я помилялася, тому що в Замку на цей час перебували лише Ольга, Марися і Тамара Федорівна.

Наталка склала хустку, взяла згорток під пахву і спокійно, вже нікуди не поспішаючи, рушила до хвіртки.

Цей випадок трохи здивував мене, але не настільки, щоб через п'ять хвилин я не забула про нього

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.