29

Весна, перша весна нового тисячоліття! Вона прийшла, чарівна і юна, як приходила завжди, відколи існує світ.

Вона залила острів розкішною зеленню, і той потонув у цій запашній повені, навіть не намагаючись врятуватися. Вона розсипала всюди різнобарвні квіти і випустила з рукава барвистих метеликів. Вона до блиску натерла зорі, щоб сяяли яскравіше, а сонце так відполірувала, що на нього неможливо було дивитися навіть у чорних окулярах.

Щодня на світанку вона будила Замок пташиними голосами, а ввечері заколисувала монотонним кумканням жаб, що повноголосо лилося від води і, здається, також прославляло тепло, кохання і красу усього живого навкруги - хоча й не було таким мелодійним, як солов'їні трелі.

Акація розквітла раніше звичайного. За один день вона зайнялася білим полум'ям, неначе була не в силах чекати ні хвилини довше, і її солодкий, запаморочливий аромат чути було навіть у будинку.

Це була дивна і прекрасна весна, вона наче увібрала у себе всі кольори, усі звуки, всі аромати своїх попередниць і поспішала віддати їх світові - відразу, швидко і назавжди.

Це була весна, яка в житті людини залишається єдиною. Більше такої не буде. Наступна подарує свої чари іншим, і так триватиме безкінечно...

********************

Помах весла розбив місячну доріжку на мільйони срібних скалок. Вода чорна і таємнича у своєму невпинному русі. А вгорі над нею - зорі, і деякі з них, можливо, вже й погасли, проте їхнє світло продовжує линути до далекої блакитної планети.

Човен плавно ковзає по самій середині ріки, і, здається, весляр навмисне спрямовує його по цій загадковій і мінливій стежині, яка розмотується, мов клубок, від білого, непорушного місяця.

Мабуть, саме такої ночі відбувався бал нечистої сили, описаний у безсмертному романі Булгакова. Варто мені було лиш подумати про це - відразу ж щось починає вовтузитися у прибережних вербах, жалібним криком відлунюють далекі ліси, темна і ширококрила тінь проноситься над човном - і знову стає тихо. Тиша зачаєна, сторожка, що поглинає в себе плюскіт води під веслами і шелест листя. Тиша, що живе своїм потаємним життям...

Я опускаю руку в воду, неначе хочу спіймати одну із місячних іскорок; на дні щось світиться примарним сяйвом. Мої пальці також ледь-ледь світяться, з них ніби капають іскри холодного синюватого вогню. Я мимоволі здригаюся та обтрушую долоні.

- Змерзла? - питає Ежен і, не чекаючи відповіді, накидає мені на плечі свою куртку, яка ще зберігає тепло його тіла. Мені стає затишно, і вмить стихає вітер, і зникає примарливе сяйво в товщі води, і світ стає простим і близьким.

Далеко, ген-ген за плесом, непорушним, як дзеркало, світиться вікнами Замок. Усі думають, що я сиджу у своїй кімнаті, знову з якоюсь книжкою, а я ось - пливу по зачарованій річці, і що мені Замок, що мені увесь світ? Ріка тече кудись між сонними берегами, усе мовчить, з неба ллється блакитне світло, падає роса, і здається, що то зорі плачуть за кимось, кого вже давно немає...

**************************

Це було дивне місце. Можливо, при денному світлі ми побачили б звичайнісіньку галявину, оточену зусібіч лісом, зарослу некошеною, духмяною травою, уночі ж вона здавалася незвичайним, фантастичним світом. Як башти замку, чорніли на горизонті нерівними зубцями сосни; верби, схожі на величезні зелені шатра, прилягли до самої землі, і між їхніми вітами тьмяно поблискувала ріка. Місяць кидав на все неприродну блідість, і сірі, велетенські тіні химерними візерунками плелися по траві.

- Що то за зірка? - спитала я, дивлячись на яскравий вогник над самим горизонтом, що, здавалося, підморгував мені, немов чиєсь безсонне око.

- То Алголь, - відповів Ежен. - В давнину її називали зіркою демона або оком Медузи Горгони. Вважали, що від цієї зірки летять на землю потоки зла, струмені негативної енергії, здатні знищити все на своєму шляху.

Я мимоволі здригнулася.

- А насправді, - продовжив він, - у сузір'ї Персея недалеко одна від одної знаходяться дві зірки, а трохи далі - третя. Рухаючись у космічному просторі, ці зорі по черзі затемняють одна одну, але ми з Землі бачимо їх як одне ціле - як зірку Алголь, що відразу здається темною, потім світлою, тоді знову темною - але не настільки, як спочатку - і знову світлою...

-Тобі не здається, що хтось стежить за нами? - раптом спитала я. - З лісу, з верболозів, відусюди? Наче комусь не подобається, що ми порушили спокій цього місця?

- Природа нікому не чинить зла, - Ежен продовжував замислено дивитися в нічне небо. - Зло гніздиться у самій людині і змушує її боятися темряви. Насправді ж темрява лише всередині нас. А тут - назовні - подивися, скільки світла!

Ніч справді сяяла, мов скляна куля, підсвічена зсередини. Трава встигла розпрямитися, ховаючи наші сліди, і пливла під нашими ногами старенька Земля , а з неба таємниче підморгувала потрійна зірка Алголь...

Ежен узяв мою руку і обережно торкнувся долоні губами - немов боячись обпектися.

А я зрозуміла, що значить задихнутися від ніжності. Мені справді перехопило подих, серце закалатало, очі наповнилися слізьми.

У цю мить я вловила - скоріше, навіть, не слухом, а всім тілом - дивний красивий звук, схожий на бриніння струни, що линув хтозна звідки, все наростаючи, тоншаючи - і раптом змовк - ніби струна обірвалася... далекі ліси ще повторювали луною її лебедіння, а тут знову панувала тиша, така, що ми чули пришвидшене дихання один одного.

- Що це було? - спитала я.

Ежен закрив мені вуста поцілунком.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.