30

У четвер в офісі "Золотої конвалії" відбувалися збори акціонерів. На вечір було заплановано банкет, тому Олександр Іванович та Анатолій з Ольгою не повинні були повернутися до вечора п'ятниці. Вони ночували у своїх міських квартирах ( молодятам подарували затишне дворівневе "гніздечко" батьки Ольги). Ежена теж не було, він поїхав на два тижні у якесь службове відрядження.

Ці дні, коли ми з Марисею залишалися повноправними господинями великого будинку, подобалися мені найбільше. Ми могли годинами хлюпатися в басейні, якщо ліньки було йти до річки; дивитися найновіші відеофільми, чи, ввімкнувши музику, лежати просто на підлозі вітальні і розмовляти. Чого тільки ми не вигадували для того, аби уникнути занять, які давно вже вичерпали себе і набридли як моїй учениці, так і мені. Я знала, що спливають останні тижні мого перебування у Замку; ще трохи - і доведеться повертатися до звичайного життя з його нудними лекціями, переповненими маршрутками, вічно невдоволеними батьками, подругами, що мріють лише про те, як би вигідно вийти заміж... Мені було трохи сумно.

Слід відзначити, що іноді найменша дрібниця тягне за собою ланцюжок непередбачуваних подій. От, до прикладу: якби ми з Марисею не звикли пити щоранку свіжий апельсиновий сік, а обходилися чаєм чи напоєм із пакетиків, то я б не стала свідком ще однієї заплутаної історії. Але сталося те, що сталося.

На кухні закінчилися апельсини, і я спустилася в підвал, де вже колись підслухала розмову Анатолія з Наталкою. Це приміщення знаходилося у цокольному поверсі, поряд із підземним гаражем, де стоїть запасна машина ( на випадок, якщо у когось із Потоцьких автомобіль потребуватиме ремонту). Набираючи фрукти у пакет, я почула за стіною гурчання мотора. Тамара Федорівна в цей час перебувала на кухні, Марися дивилася улюблений серіал у вітальні, садівник був вихідний. Решта ж мешканців ще на світанку вирушили до міста: Олександр Іванович і Зорін - у чорному "Мерседесі", Анатолій з Ольгою - на синій "Альфа-Ромео". В гаражі мала стояти старенька "дев'ятка", на якій Зорін возив Тамару Федорівну на базар закуповувати продукти.

Першою моєю думкою було, що в дім прокрався злодій, аби викрасти машину. Але робити це серед білого дня, коли господарі вдома і можуть викликати міліцію? Тихо, намагаючись ступати якомога обережніше, я виглянула надвір і відразу ж поспішила сховатися назад. Адже двері до гаража були розчинені, і "дев'ятка" саме виїздила з нього. За кермом був Зорін. Я перевела подих. Мало для чого водієві знадобилося взяти запасну машину. Можливо, Олександр Іванович прислав його з міста за чимось, а "Мерседес" візьми та й зламайся.

Залишивши апельсини на кухні і ввімкнувши соковижималку, я піднялася до себе в кімнату, щоб забрати свою улюблену чашку. Вона стояла на підвіконні, де я її вчора залишила, коли перед сном пила чай. Вікно моєї кімнати виходило якраз у бік головних воріт, і несподівано я побачила чорний "Мерседес", що самотньо стояв на узбіччі. Дверцята з боку водія були відчинені, вони відбивали сонячне світло, і я не могла роздивитися, чи є хтось у машині. Отже, "Мерседес" справді зламався, але чому тоді Зорін не замкнув машину і не викликав автомеханіка по телефону з будинку? Сотового він точно не мав - це було занадто дороге задоволення...

Я пішла снідати, але увесь час думала про машину, що стоїть за ворітьми з відкритими дверцятами - можливо, Зорін поспішав і забув їх зачинити та ввімкнути сигналізацію? Треба було б піти і хоча б прикрити двері, щоб не спокушати потенційних злодіїв. Не допивши чаю, я таки вийшла за ворота, і зі здивуванням побачила, що машини там уже немає. Тільки прим'ята трава свідчила, що зовсім недавно на цьому місці стояв автомобіль. Хто на ньому поїхав?

Я повернулася до гаража і зазирнула всередину через маленьке віконечко. Що за чортівня? "Дев'ятка" стояла там, наче нікуди й не виїздила. Більше того, було схоже на те, що машину тільки що хтось помив.

"Нічого не розумію", - сказала я сама до себе.

*********************

А ввечері прийшла бабуся.

Вона стояла на ганку і ніяк не наважувалася увійти. Маленька, згорблена, незважаючи на спеку, вдягнена у стару ватянку і теплу хустку. Сонце, що вже заходило, кидало на її постать червоний відблиск, роблячи темне лице схожим на дерев'яну маску якогось африканського божества.

Тамара Федорівна довго не могла зрозуміти, що потрібно старій. Прийнявши ї за жебрачку, економка винесла дещо з продуктів, проте жінка нічого не захотіла брати, відмовляючись навіть від грошей, і продовжувала тупцятись на сходах, повторюючи, що говоритиме тільки з господарем дому.

- Його сьогодні не буде, - пояснила "цариця Тамара", але чи то бабця не дочула, чи не повірила - вона продовжувала гнути свою лінію:

- А я звідси нікуди не піду, хоч убийте мене...

- Софійко, - мовила Тамара Федорівна, коли я підійшла дізнатися, у чому річ. - Ця жінка хоче бачити когось із Потоцьких, я ніяк їй не розтлумачу, що нікого нема. Можливо, ти допоможеш? Бо в мене вже пиріг підгорає в духовці, - і вона поспішила до кухні.

- Що ви хотіли, бабусю? - спитала я, придивляючись до сухенького, поораного зморшками обличчя. Воно здалося мені дивно знайомим.

- Поклич. доню, молодого Потоцького. Маю з ним поговорити.

Тут я впізнала в ній бабусю Наталки, яку бачила тоді в селі.

- Вам ... Анатолія? - невпевнено спитала я.

- Його, його...

- Він зараз у місті, повернеться тільки завтра. Щось йому передати?

- А ви його жінка? - спитала стара. Її губи дрібно затремтіли. - Ой, голубонько, поможіть, весь вік буду Бога за вас молити!

Я вирішила не заперечувати, можливо, так вдасться швидше закінчити розмову і відправити візитерку своєю дорогою. Проте з кожним словом старої все більше й більше мене огортала тривога. Інтуїтивно я відчувала, що сталося щось погане.

- Вона сказала мені сидіти вдома і нікуди не виходити, - бідкалася Наталчина бабуся. - Каже: "Я скоро повернуся", а самої нема й нема. Дитя плаче, корова недоєна мукає в хліві. Я просила: дитино, не ходи. Він чоловік такий, що жартувати не буде. Раз дав гроші, другий дав, то одчепись від нього. Жити ж уже є на що, все є... А вона каже: "Мені, бабо, може, ще заміж треба вийти. Я собі на придане збираю." І, віриш, вже не до нього, а до тебе грозилася піти ( до Ольги - подумала я, от до кого тоді приходила Наталка)... Не треба мені, людоньки, нічого, відпустіть тільки Натку, бо в неї син малий, і сама вона молода, нерозумна, вона більше не буде! Ми зовсім із села виїдемо і забудемо сюди дорогу, ніколи нас більше не побачите, тільки відпустіть мою унученьку. Ой, що ж мені без неї робити? - і стара захлипала, дістаючи з кишені якусь ганчірку.

Я думала, що то просто носовичок, але бабуся розмотала тканину і витягла звідти згорток у газетному папері.

- Забери ці кляті карточки, - вона тицьнула згорток мені в руки. - Відпусти її, вона дурна, сама не знає, що робить. Я її більше не пущу, хай їй руки повідсихають, скотині загребущій... Мені дитину шкода, бо воно ж ні в чому не винне, а все-таки ваша кров, то ви про нього подумайте! - і вона обхопила голову руками та загойдалася туди - сюди, наче несповна розуму.

- Бабусю, йдіть собі додому, - стараючись, щоб мій голос звучав якомога спокійніше, сказала я. - Наталки в нас немає, принаймні я її не бачила. Може, вона вже й удома, прийшла, поки вас не було. Тільки скажіть їй, хай більше в Замок не ходить. Те, що вона робить - справа підсудна і називається шантаж. Як не перестане, то візьмуть її у тюрму, так і перекажіть своїй онуці.

Стара раптом вся скипіла і замахнулася на мене кулаком:

- А щоб тобі світу білого не бачити! - закричала вона. - Ти, заразо, мою Наталочку хочеш у тюрму посадити? Та щоб твоєму паскуднику очі повилазили! Та щоб вам обом...

Я повернулася і , не слухаючи більше божевільних криків, пішла в дім. Уже опинившись в холі, зрозуміла, що до сих пір тримаю в руках загорнутий у газету прямокутний пакунок. Швидко піднявшись до своєї кімнати, розірвала папір. Під ним виявилася коробочка з фотоплівкою і тоненька пачка фотографій.

На одній із них я побачила Ольгу, яка сиділа на великому пні серед лісу і шукала щось у сумочці. На задньому плані виднілася невиразна чоловіча постать. Фотографії були не дуже якісні, видно, зроблені з відстані простою "мильницею". На інших знімках обличчя чоловіка уже було взято крупніше, і я упізнала Зоріна. Ось вони рвуть квіти, ось він тримає її за талію, а вона закинула голову і сміється. Ось пристрасний поцілунок, і зібрані квіти вже валяються під ногами... А кілька останніх фотографій були геть відвертими.

Здається, помимо своєї волі, я потрапила в епіцентр дуже неприємної історії...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.