33

- Збирай свої речі. - скомандував Ежен. - Поїдемо звідси.

В принципі, я й так завтра мала від'їжджати, і речі майже всі були спаковані. та все одно його слова застали мене зненацька.

- Ну чого ти так дивишся? Я почуватимуся спокійніше, коли знатиму, що ти більше не потрапиш ні в яку халепу.

- А Анатолій? Він, як побачить, що я поїхала, знайде мене і в місті...

- Про нього не хвилюйся, я сам усе владнаю.

- Мабуть, треба попередити твого батька, поки він ще не поїхав на роботу?

- Давай, ти зараз підеш до своєї кімнати, переодягнешся, візьмеш свої валізи і спустишся в хол, а я тим часом усе поясню батькові.

- Можна, я хоч з Марисею попрощаюся? - ображено сказала я.

- Звичайно! Ну, йди, а це, - він показав на фото, - залиш мені.

Я віддала йому пакунок.

- Тільки будь обережний, добре?

Він заміявся:

- За мене можеш не хвилюватися. Ну добре, через двадцять хвилин чекаю тебе біля виходу.

****************

Я швиденько привела себе в порядок, покидала в сумку речі, котрі ще були неспаковані, озирнулася по кімнаті, чи нічого не забула. Раптом мені стало так сумно, що захотілося плакати. У цьому будинку я провела досить тривалий час - майже рік. З ним було пов'язано безліч емоцій - приємних і не дуже... І от уже завтра, та навіть сьогодні, все це стане лише спогадами.

- Софі, - почула я тихий голос за своєю спиною, - Ви не попрощались зі мною.

- Я тільки збиралася йти до тебе. Марисю , - я підійшла і обняла її. - Будь щасливою, добре?

- Ви теж. - схлипнула вона. - Мені вас так не вистачатиме...

- Так я ж не в Америку від'їжджаю! До міста година машиною, ми будемо бачитися хоч кожні вихідні. Попросиш Ежена, і він тебе привезе до мене, ми будемо гуляти, ходити на екскурсії, в кіно, їсти морозиво...

- Правда? А може, ви вийдете заміж за Ежена, і тоді я переїду до вас і житиму з вами. Мені незатишно тут, у Замку... В місті було б веселіше!

- Давай не будемо забігати так далеко вперед, - сказала я. - Краще узгодимо план на наступні вихідні - ти приїдеш, і ми вирушимо... куди ти хочеш?

- До зоопарку! - вигукнула Марися, і тихенько додала, - ми колись із мамою туди ходили...

****************

Я спускалася сходами, тягнучи за собою валізу на коліщатках, а на плечі несла об'ємну дорожню сумку. Ледве зробивши пару кроків, знічено зупинилася.

У холі стояли Олександр Іванович та Ежен. Я ще ніколи не бачила старшого Потоцького таким розлюченим. Мені здавалося, що він зараз не витримає і вдарить сина. Ежен, навпаки, стояв із байдужим, навіть нудьгуючим виглядом. Побачивши мене, він підійшов до сходів і забрав у мене сумки. Не сказавши батькові жодного слова, поніс їх надвір.

Я підійшла до Олександра Івановича, відчуваючи, що обличчя заливає рум'янець.

- Вибачте, що я так несподівано їду, - сказала я. - Мені дуже незручно, знаю, що на сьогоднішні планувалася святкова вечеря, але так склалися обставини...Я з Марисею домовилася, дала їй самостійні завдання, а потім, якщо ще щось буде потрібно...

Він перебив мене:

- Софійко, - сказав Потоцький , дивлячись мені в очі. - З вами точно все в порядку? Вас ніхто не образив? Якщо щось трапилося, розкажіть мені, і я цього так не залишу!

- Ні, все добре. - занадто поспішно відповіла я. - Просто мені потрібно додому.

- Ну, як знаєте. - він дістав з кишені піджака конверт з грошима і віддав мені. - Успіхів вам! Не забувайте про нас, приїздіть у гості.

- Обов'язково, - кивнула я і попрямувала до виходу. Потім озирнулася і додала: - Дякую вам за все!

Він уже не дивився на мене. Відійшов і сів у крісло біля каміна, розгорнув газету, наче мене тут уже не було.

"Образився", - подумала я. На якусь мить виникла спокуса повернутися і все розповісти, але я швидко її відігнала й вийшла на залитий сонцем ганок.

Ежен уже повантажив мої речі в машину і стояв біля клумби, тримаючи в руці букет щойно зірваних троянд.

- Тримай, - сказав він. - Твої улюблені...

- Дякую, - я посміхнулася.

Коли машина вже виїздила за межі маєтку, я кинула останній погляд на Замок. Таким він мені запам'ятається назавжди - у зливі серпневого сонця, серед розкішних барв саду, у яких, однак, уже відчувався перший подих осені.

- А чому твій батько так розгнівався? - спитала я.

- Бо я сказав, що люблю тебе. - відповів Ежен.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.