34

- Ежене, куди ми їдемо? Я живу в зовсім іншому районі !

- Вважай, що я тебе викрадаю. - засміявся він. - Зачиню тебе в своїй квартирі і триматиму під домашнім арештом...

- Ну, це не смішно! Припини!

- Та вгамуйся ти, - машина зупинилася біля під'їзду "висотки"- новобудови. Ежен вийшов і відкрив для мене дверцята, потім дістав із багажника мої речі. - Батьки все одно тебе сьогодні ще не чекають, і для твоєї ж безпеки краще, аби ти десь тихенько пересиділа кілька днів, зайвий раз не потрапляючи нікому на очі.

- Але завтра я все одно маю бути вдома!

- Буде видно, - він зачинив машину і поніс мої речі до під'їзду, а мені нічого не залишалося, як прямувати за ним. - Як тільки я переговорю зі своїм братом, і ми досягнемо якогось консенсусу - відвезу тебе додому. А до того - зателефонуєш батькам, і скажеш, що до подруги в гості заглянула, або ще щось таке.

Ліфт швидко підняв нас на десятий поверх. Під'їзд був чистий, доглянутий. зовсім не такий, як у наших робітничих кварталах. Було видно, що мешканці цього будинку - люди не бідні.

- Ось тут я і живу... почувайся як удома, - він відчинив двері і жестом запросив мене увійти.

Квартира була не дуже велика, нічого зайвого - мінімум меблів, стіни пофарбовані в пастельні кольори, без ідеального порядку - на столі поряд із комп'ютером лежали купою якісь книги та записники, на бильці крісла притулилася порожня чашка... Але й безладу, притаманного багатьом оселям, де живуть самотні чоловіки, на щастя, я не побачила. Квартира, як квартира. Тільки мою увагу привернула картина, що висіла на стіні біля столу. З подивом я упізнала в ній портрет Ізольди, який колись знаходився на горищі Замку, а потім безслідно зник.

Я підійшла ближче і торкнулася її рукою, поглянула на підпис у кутку. Безперечно, це була саме та картина.

- Звідки вона в тебе? - вражено спитала я. - Ти її таки знайшов?

- Так, - Ежен згріб зі столу свої нотатники і сховав їх у шухляду, потім поніс чашку на кухню. Я пішла за ним і стала в дверях.

- Зараз зроблю кави, - сказав він, вмикаючи кавоварку. - Подивись, будь ласка, в холодильнику, чи є там щось їстівне?

Я відкрила холодильник і дістала звідти кілька яєць. помідори і шматок ковбаси.

- Можна приготувати яєшню. - сказала я. - А де вона була?

- Хто? А, ти про картину? Вона впала зі стіни і лежала там, на підлозі, я потім піднявся на горище і знайшов її.

Я могла б поклястися, що ніякої картини тоді на підлозі не було, адже ми з Марисею оглянули все навкруги в її пошуках. Але сперечатися не стала - можливо, ми й справді були не зовсім уважні...

****************

Після сніданку Ежен запропонував з'їздити до супермаркету і запастися продуктами, адже завтра йому доведеться поїхати на увесь день і залишити мене одну.

- Мені що, не можна буде нікуди виходити? - здивувалася я. - Може, ти ще й на замок мене замкнеш?

- Якщо будеш сперечатися, то так і зроблю, - пригрозив він.

Ми накупили стільки харчів, що вистачило б на десять чоловік, і потім ледве дотягли пакети до ліфта. Бабця-консьєржка провела нас зацікавленим поглядом, але нічого не сказала.

Решту дня ми просто пробайдикували. Спекли піццу, накришили салату, відкрили пляшку вина і всілися перед телевізором. Саме розпочався якийсь фантастичний фільм, у якому йшлося про двох закоханих, котрі поперемінно проживали життя у різних епохах - і всюди знаходили свою "половинку". Але в наш час їм не вдалося зустрітися - вони мешкали в різних країнах і мали побачити один одного у літаку, проте герой фільму застряг у пробці та запізнився на рейс - і так вони втратили останній шанс знайти один одного.

- А ти віриш у переселення душ? - запитала я.

- Не дуже.

- Я раніше вважала, що це просто вигадки, а от останнім часом... коли знайшла той щоденник... мені здається, що щось у цьому є.

- Не читай більше того щоденника, - раптом серйозно сказав Ежен. - Віддай його краще мені. Бо коли людина щось занадто бере в голову, то потім сама починає підтасовувати дійсність під свої фантазії.

- Але це не фантазії! - почала сперечатися я. - Мені стали снитися дивні сни, вони дуже реальні, але зовсім не мають нічого спільного з сьогоденням, з моїм справжнім життям. Неначе я дивлюся кінострічку, у якій я - водночас - не я...

- Це все нерви, - відповів Ежен. - Тепер, коли ти поїхала із Замку, все буде добре. Викинь з голови ті дурниці, те було давно і не має до тебе ніякого відношення.

- "Кров давно пішла в землю, і на її місці уже ростуть виноградні грона..." - процитувала я Булгакова.

- Саме так, - він обійняв і поцілував мене.

***************

Поряд з ним я почувала себе дуже спокійною і захищеною. Властива моїй натурі тривожність відступала, і я розуміла, що вислів "як за кам'яною стіною" - це не просто красивий фразеологізм, а реальне почуття. І мені було навіть трохи сумно, що я проведу в цій квартирі лише кілька днів, а тоді повернуся додому. Що буде далі? Насправді, хоч між нами з Еженом і не було такої соціальної прірви, як між Владиславом і Ізольдою сто років тому, але все ж ми були занадто різними. Я вже побачила, як сприйняв звістку про наші стосунки його батько, і була впевнена, що мої мама й тато теж будуть не в захваті.

Але зараз можна було сказати як Скарлетт О'Хара : "Я подумаю про все це завтра!"

Із цією думкою я й заснула. Мені снилося, що ми з Еженом ідемо берегом річки поблизу Замку, про щось весело розмовляємо. Навколо наче пізня осінь, дерева стоять голі, над водою клубочиться туман. Він такий густий, що за пару кроків від себе нічого не бачиш, і здається, навколо нічого й немає - тільки ми, туман та тихий шум води. Раптом Ежен пришвидшує ходу, я намагаюся його навздогнати, але його постать вже ледь-ледь видніється у тумані. Мені стає образливо, потім страшно, я починаю гукати, щоб він повернувся. Але даремно - його вже зовсім не видно.

Хвилі ударяють об берег, з сірого неба сіється дрібний дощ, а я все йду й іду над водою/, знаючи, що десь тут, зовсім поруч, має бути міст на той берег - але моста немає...

Я прокинулася, ніби випірнула з-під товщі води. Відразу не змогла упізнати, де знаходжуся - не моя кімната вдома, не спальня в Замку... М'яке світло вуличного ліхтаря сіялося крізь нещільно закриті фіранки. У його відблиску я побачила поруч Ежена - він спокійно спав.

"Це було лише нічне жахіття", - сказала я собі, присунулася до нього ближче і обійняла. Він посміхнувся.

Ви помічали, що люди уві сні немов скидають з себе маску дорослості, і якщо довго дивитися на них, то можна розгледіти тих дітей, якими вони були колись давно-давно, і якими продовжують залишатися в глибині душі? Вглядаючись у його обличчя, я побачила маленького хлопчика, якого ніхто в житті по справжньому не любив, хіба що ще менша від нього сестра...

- Я люблю тебе. - тихенько сказала я.

- Я тебе теж, - прошепотів він, не розплющуючи очей.

- Пообіцяй, що ти ніколи мене не покинеш!

- Обіцяю, але й ти мені щось пообіцяй....

- Що саме? - спитала я.

- Що не будеш будити мене серед ночі різними запитаннями.

- Обіцяю...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.