37

Стаття називалася "Продажна совість, або Як син олігарха став журналістом". Вона була підписана якимось Іваном Правдолюбом, і мені було зрозуміло, що це не справжнє ім'я. Втім і газетка була з розряду "жовтої преси", що не заважало їй користуватися шаленим успіхом.

Автор розповідав, що син відомого бізнесмена і по сумісництву кореспондент популярної газети Євген Потоцький товаришував із репортером кримінальної хроніки цього ж видання Андрієм Татарським. І разом вони зібрали компрометуючі факти проти батька та брата Потоцького, що керували видавництвом "Золота конвалія" та ще деякими невеликими фірмами. За інформацією ( "поки що неперевіреною", як писав журналіст) вся їхня офіційна діяльність була тільки прикриттям. а насправді вони займалися контрабандою в Україну різних заборонених товарів, і мали з цього дуже великий зиск.

Кілька днів тому Андрій зателефонував своєму редактору і пообіцяв до понеділка підготувати сенсаційний матеріал. У суботу вони з Євгеном зустрілися за вечерею у китайському ресторані, і, як стверджують очевидці зустрічі, друзі дуже посварилися. Євген пішов першим, Андрій ще трохи посидів, потім узяв таксі і поїхав додому. Після цього його ніхто не бачив. У понеділок редакція так і не дочекалася обіцяної статті. Правоохоронці висувають припущення, що, можливо. зникнення журналіста якось пов'язане з розслідуваннями, котрі він проводив.

Після чого автор задається питанням : хто винен? І недвозначно вказує на Євгена - мовляв, це йому, в інтересах його сім'ї, було вигідно змусити друга замовкнути. І все в такому дусі. Дочитавши статтю до кінця, я зітхнула з полегшенням. Звісно, погано, що у Ежена неприємності, але відразу, тільки побачивши заголовок, я було подумала, що зник саме Потоцький. І тепер була рада, що насправді він живий і здоровий.

************

За читанням я ледве не проїхала свою зупинку. Як уже заходила до університету та згодом сиділа на лекції, все одно думки настирливо поверталися до Ежена, і я твердо вирішила - сьогодні ввечері поїду до нього і попрошу вибачення за свою поведінку.

Але коли після пар я вийшла з універу, то перше, що побачила - це був знайомий автомобіль. Чомусь я спинилася, мов укопана. Тільки що я була готова сама їхати до нього додому, а тут, побачивши, що він чекає на мене, не могла наважитися підійти. Але він вже побачив мене, і сам зробив крок назустріч.

- Привіт!

- Привіт. - відповіла я, все ще дивлячись куди завгодно, тільки не йому в очі. - Ти тут у справах, чи... так?

- Ти дещо в мене забула. - сказав Ежен і дістав з кишені невеличку коробочку. Я взяла її до рук і відкрила. Всередині лежав золотий ланцюжок з маленьким кулоном, зробленим у формі серця.

- Ні, - похитала я головою, - ти щось переплутав. У мене нічого такого не було.

- Я знаю. Я сам купив його для тебе і хотів подарувати... тоді, як повернувся з Замку. Але... все пішло шкереберть, і було вже не до того. Візьми його, будь ласка.

Студенти та викладачі, що саме виходили з університету, поглядали на нас із цікавістю, немовби дивилися безплатне кіно.

Я вагалася, не знаючи, що робити і що сказати.

- Давай сядемо в машину і поговоримо, - запропонував Ежен, і я слухняно пішла за ним.

Коли ми вже були недосяжними для сторонніх поглядів, я все-таки простягнула руку і взяла медальйон.

- Дякую, - тихо сказала я. - Ежене, мені дуже незручно, що я так себе повела.

- Нічого страшного, - відповів він. - Я, чесно кажучи, у цій історії виглядав повним придурком. Це й справді починалося, як експеримент, але потім усе пішло не так. Мій товариш. який займається видавничим бізнесом, запропонував мені написати кілька книг, і серед них - любовний роман, пообіцяв добре заплатити. Але я зіткнувся з тим, що те, про що пишу, виходить неправдоподібним. Ну, не вмію я придумувати сюжет з уяви, в мене краще виходило розповідати про те, що я пережив сам. От тоді і виникла ідея спочатку вигадати ідеальну любовну історію, потім втілити її у життя, а тоді написати про це книгу...

- Але чому саме я? - мені хотілося розібратися у всьому.

- Це була чиста випадковість. Я якраз зайшов до батька на роботу, коли ти прийшла на співбесіду і спілкувалася з Зоріним, а ми сиділи в сусідньому кабінеті. Там було віконечко, замасковане під дзеркало - ну, знаєш, як показують у фільмах. І коли ти підійшла до нього і подивилася прямо на мене, а потім ще й язика показала, то мені здалося, що ти була б ідеальною героїнею цього роману. І я сказав батьку, що треба взяти на роботу саме тебе.

- Нічого собі! А якби тобі дали завдання написати детектив - то ти б убивство здійснив, щоб було правдоподібно?

- Ну, поки що я не збирався писати детектив. - відповів він. - Та й взагалі то була дурна ідея - з усіма тими щоденниками, картинами. Я сподівався, що ніхто про це не дізнається, а ти з часом забудеш. Коли я тільки почав писати ту книгу, то, звичайно, збирався її опублікувати, але згодом зрозумів, що про те не може бути й речі. Я думав - можливо, колись я покажу її нашим дітям. Якби ти дочитала до кінця...

- Я хочу дочитати її... Можна? - я поклала свою долоню на його руку. Наші пальці переплелись.

- На жаль, це неможливо. - м'яко сказав Ежен. - Я все видалив.

- Коли?

- Та відразу, як ти пішла. Я зрозумів, що це дуже важливо для тебе. А ти важлива для мене. Я не хотів тебе втратити.

Я обняла його так міцно, як тільки могла. Він цілував мої очі. губи. щоки, по яких текли сльози.

- Не треба плакати... Ми напишемо іншу, кращу історію - разом. У нас ще ціле море часу для цього.

Я дістала з сумки пожмакану газету і показала йому.

- Ти через це переживаєш? - здивувався Ежен. - Це повна нісенітниця. Не читай такого сміття.

- Але він справді зник, твій друг? - спитала я. - Раптом і з тобою щось трапиться?

- Так, ми тоді справді добряче посварилися, - відповів він. - Розумієш, мені довелося віддати Анатолію те досьє. що ми разом із Андрієм зібрали на мого брата. Андрій дуже розізлився, коли я попросив його не писати статтю на цю тему. Назвав мене зрадником. Може, так і є. Якби там був замішаний один Анатолій... А так - я подумав про батька, про Марисю, як вона все це переживала б... Про тебе... Але я добре знаю Андрія, і впевнений, що нічого з ним не сталося. Скоріше за все, він зірвався і кудись поїхав, сам придумавши це своє зникнення, аби провчити мене. І щось мені підказує, що ця стаття - теж його рук діло.

- Тепер у тебе будуть неприємності?

- Ну, як сказати... Я сьогодні звільнився з роботи, сам написав заяву. Так що тепер я вільний птах і дуже цьому радий. Хочу почати життя з чистої сторінки. Може, спробую себе на телебаченні. Тут саме один канал проводить кастинг на роль ведучого. Це телепередача про різні країни. Уяви собі, як це здорово - мандрувати світом, дізнаватися щось нове...

- Ти поїдеш, а я?

- Візьму тебе з собою, куди ж я без тебе? - засміявся він. - Я ж пообіцяв, що ніколи тебе не покину...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.