4

Міст закінчився, але дорогу перетнули великі ворота у вигляді металевих фігурних граток із камерою спостереження над ними. Ворота увінчувала табличка з написом : "Приватна власність. Стороннім вхід заборонено."

Я, звичайно, була в курсі того, що мої роботодавці - багаті люди, проте ці важкі ворота вразили мене. Досі подібне доводилося бачити лише в західних фільмах. Чомусь подумалося, що через огорожу може бути пропущений струм, тому я відсмикнула руку, не наважившись доторкнутися до неї. Віддалік помітила напіврозчинену хвіртку, що мов чекала на мене. Увійшла. Під ногами - доріжка, посипана золотавим піском. Обабіч - акуратно підстрижені газони з кущами жовтих та білих троянд. Трохи далі - суцільна стіна дерев. Неначе я потрапила до якогось Задзеркалля - ніде жодної живої душі.

Я йшла несміливо, вражена незвичайністю всього, що мене оточувало; озирнулась - і, побачивши чіткі відбитки своїх слідів на доріжці, відчула, як по спині сипнуло холодком. Хотіла зійти на траву, але передумала.

Незабаром дерева розступилися, і я зупинилася, вражена. Переді мною був високий білий будинок у класичному стилі дев'ятнадцятого сторіччя - з вузькими високими вікнами, мармуровими колоннами і балюстрадою, що обвивала фасад, наче химерний вінок. Величезні старі акації затуляли дах, як парасолі, а під вікнами цвіло безліч троянд - білих, рожевих, темно-червоних, навіть чорних - вони були розкидані по галяві у якійсь хаотичній гармонії, і лише тоненька стежинка, звиваючись між квітами, вела до дверей будинку. І тут така ж сама тиша, як і всюди.

Раптом щось зашелестіло в мене за спиною, і на доріжку вибігла вівчарка коллі. Вона зупинилася за кілька кроків від мене, втім, не проявляючи жодної агресії. Ми стояли і дивилась одна на одну. Аж раптом тоненький дівочий голос десь за моєю спиною погукав : "Джою, до мене!" Собака, підбадьорений появою господині, залився гучним гавкотом. І все ж у його дзявкотінні не відчувалося ворожості, він якось по-змовницьки поглядав на мене, мов запитував : "Ну що, добрий з мене охоронець?"

Дівчина вигулькнула з-за кущів і зачудовано зупинилась, ледь примруживши очі. На вигляд їй було років чотирнадцять - п'ятнадцять. Висока, худорлява і гнучка, в рожевій літній сукні і з довгим розпущеним білявим волоссям, вона тримала у руці рожеву, як ранкове небо, троянду. Собака підбіг до господині та притулився до її ніг.

Щось немовби спалахнуло в моїй свідомості, і вмить погасло - наче якийсь давній невиразний спогад. Здалося, що я колись уже бачила точнісінько таку картину: я стояла на вузенькій доріжці серед троянд, а дівчинка в рожевій сукні гралася з собакою. Та за мить "дежавю" розсіялося.

- Доброго дня. - привіталась я. - Твої батьки удома?

- Тато в кабінеті. - сказала дівчинка. У неї був ніжний, дзвінкий голос, про який хотілося сказати : кришталевий. - Давайте. я вас проведу.

Вона швидким рухом зачепила троянду за вухо Джою. Той грайливо стріпнув головою і кинувся навтіки. А дівчина підійшла до мене і серйозно зазирнула в очі ( ми були майже одного зросту).

- Ви, мабуть, і є моя вчителька? - ввічливо запитала вона. - Мене звуть Марина.

- Дуже приємно познайомитися, а я - Софія.

- Гарне ім'я.

Ми рушили до будинку. Чомусь я не звертала уваги на його умеблювання і розташування кімнат: не могла відвести очей від маленької господині. Пригадувалося щось, як давно забутий сон, і не могло пригадатися. Було дивно і неспокійно на душі.

Дівчина підвела мене до якихось дверей і перша зазирнула туди. Потім озирнулася, схопила за руку і ввела досередини. Тільки тепер я збагнула, що мене дивувало в ній: Марина вела себе як маленька дівчинка. В ній не було нічого від підліткового віку: незграбності, замкненості, прагнення до самоствердження. Вона поводилася невимушено і грайливо, наче шестирічна дитина. Легко вбігла в кабінет і, відпустивши мою руку, кинулася на шию стрункому темноволосому чоловіку середніх років, що стояв біля вікна.

- Таточку, любий татусику, доброго ранку!

- Серденько, - мовив той, відводячи її руки. - Ти неввічливо себе поводиш з нашею гостею.

Марина відступила на крок і стала посеред кімнати, боком до вікна, ледь посміхаючись.

- Софіє. - поважно проказала вона. - Це мій тато. Тату - це панна Софія. Моя вчителька.

- Дуже приємно, - відповів Потоцький, простягаючи руку. - Олександр Іванович.

Він запропонував мені сісти, потім поглянув на дочку, котра все ще стояла посеред кабінету та приязно посміхалася.

- Марисю, - звернувся до неї, - будь така ласкава, попроси Тамару Федорівну принести нам чаю. Панна Софія, певно, ще не снідала.

Дівчинка дзигою крутнулася на місці і побігла виконувати доручення. Олександр Іванович присів у крісло навпроти мене і почав розпитувати про мою освіту, сім'ю, міське життя. Втім, це не виглядало як сувора співбесіда, скоріше - дружня та невимушена розмова.

- Я вже давно живу відлюдником, - сказав він, задумливо посміхаючись. - Довелося всякого пережити, добряче попрацювати, щоб на схилі літ дозволити собі відпочинок від усього цього ярмарку марнослав'я. У нас чудові краї. Сподіваюся, вам тут сподобається.

- У вас такий незвичайний будинок... - промовила я.

- Це точна копія маєтку, що належав моєму прадідові Володимиру Потоцькому. На жаль, той старий будинок під час революції та громадянської війни був зрівняний з землею. Вісімдесят років острів лежав пусткою Я все життя мріяв, що колись тут поселюся і відбудую родинне гніздо своїх предків. Відродився лише Замок ( так ми жартома називаємо наш дім). А наш могутній колись рід розлетівся, розгубився по всьому світі. Зараз зі мною живе старший син Анатолій - він перебрав на себе керівництво фірмою. Я - голова правління видавництва "Золта конвалія", про яке. вам, певно, доводилося чути. З Марисею ви вже знайомі. А середній мій син живе у місті, він - кореспондент однієї зі столичних газет. Має незалежний характер, тому відмовився брати участь у родинному бізнесі, хоче всього в житті досягти сам. А ще один член нашої родини - ось вона стоїть на порозі - Тамара Федорівна, наша економка і берегиня цього дому.

Одягнена в темну сукню немолода вже жінка з пишною зачіскою вправно розставляла на столі чашки й тарілочки з бісквітами та варенням.

- Присядьте з нами, Тамарочко, - запросив Олександр Іванович, - Познайомитеся з панною вчителькою.

- Я б із великим задоволенням, та боюся, що пиріг підгорить, - лагідно відповіла та. - Колись іншим разом.

. - О, так у нас на вечерю пиріг! - зрадів господар. - З якої ж нагоди?

- На честь нашої гості, - посміхнулася економка. - Я назвала його "Софія".

Після того. як Тамара Федорівна пішла, Олександр Іванович розповів про мої майбутні обов'язки. Я, за його рекомендацією, могла планувати режим занять, як мені заманеться - у будь-який зручний час, лише не більше трьох годин на день, аби не перевтомлювати ученицю. Щотижня матиму вихідний, а останнім тижнем кожного місяця можу розпоряджатися як міні-відпусткою - в цей час не обов'язково бути на острові.

- І ще я хотів додати, - раптом промовив він, і між його бровами пролягла глибока зморшка. - Я бачу, що ви добра і чутлива людина. Моя дочка дещо відрізняється від інших дітей, тому вона не навчається в звичайній школі. Незабаром вона поїде до своєї матері у Францію - буде відвідувати приватну школу. Вона має здорову психіку і розумово розвинута на свій вік. але на емоційному рівні... Марися просто інакша, ніж ми. Вона сприймає світ у іншій площині, під іншим кутом зору. Тому я прошу вас, Софійко, не давати їй книг, які є надто сумними. Після них вона зле почуває себе. ходить, як сновида. Тільки не лякайтеся моїх слів, от побачите - це дуже добра дитина. Іноді мені здається, вона випадково потрапила у наші безглузді часи, бо створена для інших епох. Розумієте мене?

Він кілька разів перепросив мене за те, що не попередив заздалегідь про особливість своєї доньки.

- До ваших послуг уся моя бібліотека. Тамара Федорівна зараз влаштує вам екскурсію по будинку, покаже вашу кімнату. Столуватися будете з нами, гуляйте по маєтку, скільки душі заманеться. Коли щось буде треба - кажіть, не соромтесь.

Чомусь я відчула себе дуже втомленою. Як тільки зачинила двері відведеної мені кімнати - відразу впала на ліжко і провалилася в сон. Навіть обід проспала!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.