8

Святкова вечеря не забарилася. Мабуть, молодший син не був тут частим гостем, тому що з його приїздом почалася весела метушня. Особливо раділа Марися - вона навіть, вибачившись переді мною, покинула своє звичне місце за столом і всілася поруч із братом.

Порожнім залишився лише стілець Анатолія - він поїхав до міста ( як потім по секрету мені розповіла Тамара Федорівна, брати й у дитинстві особливо не товаришували. а останнім часом між ними взагалі як чорна кішка пробігла - вони навіть відмовлялися сидіти за одним столом). Олександр Іванович здавався таким же спокійним, як і завжди, проте неважко було помітити теплі погляди, які він кидав на сина.

Тепер, коли Ежен скинув свої темні окуляри. я змогла роздивитися його уважніше. Він був темноволосим, як батько і брат, але, на відміну від них, мав не карі, а сірі очі. Такі ж очі - великі, дивовижно мінливі - які в різний час доби і в різній обстановці могли здаватися то синіми, то зеленкуватими, то сталевого відтінку - були і в його сестри ( певно, цю рису обоє успадкували від матері). Взагалі з усіх дітей Потоцьких Анатолій був найбільш схожий на батька, а Марина ( єдина білявка у цій сім'ї ) - на матір, середній же брат, здається, щось узяв від обох батьків - він був нижчим зростом та худорлявішим від високого атлетично складеного брата і виглядав молодшим своїх двадцяти чотирьох років. Можливо, через те Ежен і справляв перше враження хлопчиська, що старанно грає роль дорослого. Але, спостерігаючи за ним трохи довше, ставало зрозуміло, що він такий і є - занадто серйозний, стриманий, неговіркий.

Не дочекавшись десерту, підвівся зі столу і, вибачившись, вийшов з їдальні.

- Маю термінову справу, потрібно зробити кілька дзвінків, - пояснив він, ні до кого конкретно не звертаючись.

Вранці Марися сказала, що її брат поїхав.

- Він завжди так, - сумно зітхнула дівчинка. - Увесь час робота на першому місці...

У бібліотеці. де на столику лежала свіжа преса, я знайшла відому молодіжну газету, де, як я знала зі слів Олександра Івановича, якраз і працював його син. В останньому номері було відразу дві статті, підписані "Євген Потоцький". У першій він гостро та дотепно висміював відомого політика, який на честь свого дня народження влаштував на головній площі міста пригощання перехожих безплатним пивом та "Кока-колою". Ежен досить мальовничо описав побоїще, яке влаштували тоді любителі "халяви". Друга стаття була написана зовсім у іншому стилі. В ній ішла мова про дев'ятирічну дівчинку - художницю, яка помирає від лейкемії. Журналіст викладав її історію без зайвої патетики і штампів, дуже просто, однак розповідь була сповнена пронизливого суму. Подивившись на малюнки хворої дитини, я не змогла стримати сліз. Але тут до бібліотеки увійшла Марися, і я швидко згорнула газету та поклала її на місце.

***********************

Ми саме вивчали "Трістана та Ізольду". Цей роман так захопив мою ученицю, що вона впродовж дня не могла відірватися від книги, всюди носила її за собою, і намагалася тихцем читати , навіть сидячи за столом, за що одержала прочухана від "цариці Тамари".

На мій подив, трагічний фінал історії не особливо засмутив Марисю.

- А ви знаєте, що насправді Ізольда не померла? - серйозно сказала вона. - Адже не можна померти просто так. Тому вона лишилась жити.

- Що ж тоді трапилося з нею далі?

- В мене погана пам'ять, - ухилилася Марися від відповіді. - Я все забуваю, а пам'ятаю іноді те, чого, може, й не було. А ви мені не вірите, правда? Тоді ходімо, я покажу вам її портрет!

Ну й фантазія у цього дівчиська! Довелося мені лізти з нею на горище, а воно в цьому будинку величиною зі спортивний зал... Там стояли старі меблі, які колись, певно, виглядали по-королівському, а зараз мали жалюгідний вигляд.

Марися підвела мене до маленького віконця. що знаходилося високо під стелею. Трохи нижче від нього висіла не дуже велика картина у скромній дерев'яній рамі. На полотні була зображена дівчина у блакитній сукні на фоні заходу сонця. Напівтемрява, що панувала на горищі, заважала роздивитися портрет.

- Я зараз, - промовила Марися і витягла зі старої шафи бронзовий свічник з двома великими свічками та сірники. Спіймавши мій здивований погляд, вона змовницьки посміхнулася:

- Це моя криївка, - призналася дівчинка. - Я тут люблю сидіти і уявляти, що зараз давні часи, коли ще не було електрики. Та її тут і справді немає - лампочка перегоріла, а нову ніхто не вкрутив. А ще можна відшукати багато цікавого. Картину теж я знайшла, вона була в ящику он того комоду, разом з різним мотлохом.

Я з цікавістю розглядала полотно, осяяне живим вогником свічок.

- Мені це щось дуже нагадує... Ніби я це вже десь бачила. А, зрозуміло! Це ж, на картині, дорога з Річищ, там, де вона спускається униз, до лип. А вдалині видно ваш острів, правда? Він дійсно знаходиться на захід від села...

Дівчина, зображена на картині, стояла на пагорбі, ледь нахиливши голову вбік . На ній була довга сукня, які носили десь на початку століття, і солом'яний капелюшок. Сонце, що вже наполовину сховалося за річку, кидало на її постать червонястий відблиск. Можливо, через таке освітлення від картини віяло тривогою.

Марися теж зачаровано дивилася на полотно, неначе вперше побачивши його. Перевела погляд на мене і знову на картину.

- Нічого собі! - вражено вигукнула вона. - Софі, це ж ви тут намальовані!

Дівчина, зображена на картині, мала зі мною лише віддалене сходство. І все ж у мене виникло та все посилювалося те саме відчуття "дежавю", яке вперше трапилося під час мого приїзду сюди. Неначе я уже бачила це полотно. Ніби вже стояла на цьому горищі, тримала важкий свічник. і на руку мені так само падали гарячі краплі воску.

- Дуже красива картина! - головно і весело сказала я, щоб розігнати ману. - Але чому ти вирішила, що на ній зображена саме Ізольда?

- А тут написано, - дівчинка вказала пальцем на нижній правий кутик картини.

Я нахилилася ближче і прочитала напис, зроблений дрібними, але чіткими літерами: "Изольда, 1917."

Після цього ми ще трохи понишпорили по горищу, але більше нічого цікавого не знайшли. Вже увечері, коли я лягала спати, мої думки знову повернулися до картини. Якщо вона і справді така давня, чому не прикрашала стіни однієї з кімнат будинку, а лежала на горищі серед різного непотребу? Мабуть, це підробка, - вирішила я, - або не така вже й цінна робота якогось маловідомого художника. Цікаво, ким була та Ізольда, як склалося її подальше життя? Адже попереду була революція, громадянська війна, голодомор... І чому Марися вирішила, що та дівчина схожа на мене? З цими думками я й заснула.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.