1

Коли я у шість років прочитала першу книгу ( це були казки Андерсена), то вирішила - неодмінно стану письменницею. І це рішення, без сумніву, визначило все моє подальше життя: закінчивши школу, я вступила до університету на філологічний факультет, щоб глибше вивчити літературу різних часів і народів. Тож поки мої подружки по гуртожитку ходили на побачення і веселилися на студентських вечірках, я сиділа в бібліотеці, і кожна прочитана книга викликала у мене бажання створити щось подібне і навіть краще - бажання таке нестерпне, що вечорами я писала, перечитувала написане, рвала і писала знову. Але нічого в мене не виходило, неначе якась зла сила зачарувала папір, і ті чудові, незвичайні слова, що зринали в моїй уяві, вмить перетворювалися на сухі і незграбні фрази, в яких не було життя.

Я вже закінчувала четвертий курс. Ще рік - і стану дипломованим вчителем мови та літератури. І тут життя вперше поставило мені підніжку.

Зайшовши до університету після канікул, я довідалася. що навчання у ньому переводиться на контрактну основу. Отже, за той єдиний рік, що його мені залишилося перебути під цим благословенним дахом, потрібно було викласти певну суму - досить велику, як на мої можливості. Таких грошей у мене не було. Точніше - їх не було у моїх батьків, простих робітників з передмістя.

Я взяла на рік академвідпустку і вирішила знайти собі роботу. Легко сказати: вирішила, а насправді я близько двох тижнів оббивала пороги різних установ, запитуючи про роботу секретаря, продавця. няні, аж до прибиральниці... і скрізь мені ввічливо ( чи не дуже) відмовляли.

Настав день, коли я відчула повну спустошеність і зосталася вдома. Сиділа біля вікна і меланхолійно дивилася, як сонце відбивається в калюжах, що рясніли на асфальті після дощу. У купі піску в дворі гралися діти, ситі голуби поважно бродили по тротуару, а світле небо, яке буває таким високим лише на початку осені, все пливло кудись за стрункі верхівки тополь.

Біля тролейбусної зупинки хлопчина роздавав рекламні газети. Саме був полудень, людей траплялося небагато, і малий сів на лавку під моїм вікном, помалу відкушуючи від великого червоного яблука. Час від часу він поглядав на зупинку - чи не підійшла чергова "дванадцятка" - а потім на моє вікно, і широко посміхався.

- Хочеш цукерку? - раптом запитав він.

Я меланхолійно похитала головою.

- Ти що, закохалася? - не відставав хлопчисько. - Знаєш приказку: "Кавалер - не трамвай, пішов - не здоганяй : все одно буде наступний."

- Цікава приказка, - мимоволі посміхнулася я. - Це вас у школі тепер такому вчать?

Малий кумедно скривився: мовляв, що за безглузде запитання. Хотів щось сказати, але на горизонті з'явився довгожданий тролейбус, з якого висипало чимало людей.

- Не переживай! - гукнув до мене. - На ось газетку! - і. жбурнувши її у відчинене вікно прямо мені на коліна, зник у натовпі. Маленький сучасний Купідон з веснянкуватим носом.

Я відкрила останню сторінку. де звичайно друкуються гороскопи. Може, хоч прогноз чогось втішного підніме мій похмурий настрій? І тут погляд упав на виділений крупним шрифтом заголовок : "Пропонуємо роботу." В оголошенні йшлося про посаду домашнього вчителя для дівчинки, що готується до вступу в вищий навчальний заклад і хоче вивчати світову літературу та культуру. Більше того - вчителем хотіли бачити саме молоду дівчину або жінку. яка буде забезпечена житлом, харчуванням та високою платнею у випадку цілорічної присвяти себе одній роботі.

Коли я набирала вказаний в оголошенні телефонний номер, у мене від хвилювання тремтіли руки: ану ж посада вже зайнята, або я не підійду роботодавцям, адже не маю диплома і рекомендацій. Проте сухувато-ввічливий чоловічий голос, що почувся у слухавці, в першу чергу запитав, чи буду я згодна увесь свій час приділити учениці, переїхавши на час навчання у її дім. Я погодилася, і мій співрозмовник продиктував адресу офісу, куди я мала наступного дня з'явитися для співбесіди.

Моя душа співала від радості, і я влаштувала собі невеликий банкет: у кав'ярні на березі Дніпра поласувала морозивом і шоколадним тістечком, а потім замовила каву і спостерігала, як на лівому березі загораються перші вечірні вогні.

Нарешті ніч опустила на місто оксамитову запону. Через відчинене вікно до кімнати залітав легкий вітерець, який чомусь пахнув не осінню, а весною. У цю ніч я написала ще кілька сторінок свого першого роману...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.