>Прибульці>

Мені наснився сон. В ньому було багато людей, окрім мене. Але ті, кого я відчувала спільниками, були переважно жінками. Ми разом когось очікували. Ми знали, що хтось має прийти. Ніхто з нас не був певен, що станеться після їхнього приходу, але це точно було невідверно. Ми не могли це прискорити чи сповільнити. Від нас нічого не залежало, ми просто чекали.

Скільки б не тривало наше очікування: по роках безлічі передбачень, чи мить одразу після попередження, ми все одно були потрясені, коли це відбулось, не могли повірити, що все насправді, хоча навіть не усвідомлювали, що саме сталось. Таким було їхнє прибуття: ми не розуміли, що діється. Почуття, що ми переживали, були новими і не зрівняними з попереднім. Ми мали познайомитись з незвіданою частиною себе, нами, що досі не переживали схожий досвід зустрічі. Ми гадки не мали, як відреагуємо,що треба прийняти, а від чого захищатись, і все це розсіювало наше вітання завершення очікування. Ми усі були підохочені, готові підскочити і бігти, щойно знадобиться. «Чи треба?» - питали ми себе щомиті і вдивлялися в кожну ознаку, що могла спонукнути до дії.

Вони прибули.

Ми це зрозуміли.

Ми не розрізняли їх, наче були в темній кімнаті, де раптом витіснилась частина повітря. І все.

Мені було тяжко не бачити дещо неопізнане. Мої груди здригались від серцебиття, всередині усе переверталось. Я нікого не бачила, але відчувала, що вони тут. Я боялась поворухнутись, адже могла випадково зачепити прибульця, хоча він, або вони, могли і стояти поруч на відстані витягнутої руки, і бути на недоступному віддаленні. Я не бачила нічого, не відчувала нікого, і не знала, що саме приховане від моїх очей.

Мені було легше, поки не здійснилося наше зіткнення. Могло виявитись, що мені не втямки, чим мене торкнулися і що від цього отримали. Аби все тільки сталося якомога скоріше і без моєї участі. Хотілося, щоб усе скінчилося до того, як я щось відчую.

Я відчула подих вітру, що пройняв мене крізь шкіру. Невдовзі після мене жінки поруч почали здригатися і галасувати.

- Що сталося. – питала я в них, але вони не могли мені пояснити. – Це вітер? Ви теж щось відчуваєте?

Вони не спростовували, ні підтверджували будь-які мої здогадки. Щось відбувалось, але ми все одно були одні.

Не сталося жодного знайомства чи возз’єднання, не прийшов ніхто очікуваний. Але щось було поряд, і воно чогось хотіло.

Вітер просяк мене вдруге і цього разу здався мені наполегливішим. Я зрозуміла, що першого разу він просто пробував, ворушив самі прозорі волоски на шкірі. Дражнив.

Я скулилась, щильно притисла до себе руки, стиснула стегна, наче це могло захистити мене від невидимої загрози. Принаймні, ніякий легіт не міг пражити мої чуйні пахви. Дуже хотілося втекти, але ніхто не тікав. Невже я одна відчувала цей вітер?

Прибульці не поспішали. Вони відчувались як суцільна застійна мара, якій нічого не треба, тому з нею не домовитись. І вони не залишать нас у спокої.

Можливо, кожен з них вже обрав собі свою жертву. Або вони спитуватимуть одну за одною. Чи вони шукають когось? Що з нами буде, якщо не знайдуть?

Я не знала, де мене нажене цей Вітер, тому спробувала рухатись так, аби відігнати від себе будь-який намір, прикриваючись руками, затуляючи пахви. Байдуже, як це виглядає збоку. Інші жінки були зайняті власними істериками. Мені було важливо не дати Вітру дістатись до мене крізь корчі.

Можливо, я все таки була єдиною, кого діймав Вітер. Що він міг зі мною скоїти? Невже він був ладен зі мною дещо скоїти? Що йому було треба?

Я навіжено звисалась, відмахувалась від вітру цілим тілом, усіма можливими рухами я намагалась дати взнаки, що хочу, аби Вітер мене облишив. Чим або ким він не був, він мав би розуміти загальну для істот цього світу мову тіла.

Але навіть танцюючи божевільний танок, чи валяючись на підлозі, збиваючи собі кінцівки, роздряпуючи шкіру, вириваючи волосся, я боялася зупинитися, бо Вітер міг підстерегти мене будь-де і будь-коли. Я не могла переконатися, чи мені вдалося його відігнати, чи він виснажує мене, аби я не чинила опору, якщо йому заманеться захопити моє тіло.

Попри усі самобиття, найболючішим було розуміти, що я не зможу робити це безупинно. Я виснажувалась. Я вже ледь змушувала себе здригатись достатньо дієво, аби це мало сенс. Я знала, що кожними моїм прогаянням я підпускаю Вітер ближче. Кожна моя зупинка перепочину – це небезпечна шпарина можливості дотягтися до мене.

Мої очі були замружені. Якби Вітер навіть прийняв подобу тілесного прибульця, я не прагнула це побачити. Яку подобу може мати істота, що не відмовляється від наміру щодо мене попри усі мої спроби побудити її на це? Я не хотіла знати.

Я не могла відчути полегшення і страждала від цього.

Примарна скупчена присутність прибульців нависала над нами зловтішним нападком. Щось робило їх вищими, наче озброєну армію проти роздягнених на морозі в’язнів.

Нам належало лише примиритися з їхньою перевагою. Ця прикра несправедливість краяла мені душу ще до того, як це встиг би зробити Вітер.

Кінець наближався. Я сподівалась, що він буде милостивий до мене. Я намагалась налаштувати себе на гірше і вбити надію, що до мене зглянуться, що мені не заподіють шкоди, але наївне бажання тепло жевріло і підбивало мене кинути боротьбу. Наче на мене чекають втішні обійми. Але це було неможливо.

Чи можливо?..

І тоді я прокинулась. Безхитрісна, довірлива, але зайва і безпідставна мрія про подаровану доброту прокинулась разом зі мною. Наче вітер, що ворушить прозорі волоски на моїй шкірі, але прагне дістатися самого серця. (16:57; 20.02.2021) Ріна Рачек