Три крапки

Мені завжди здавалося, що життя циклічне, а сенс життя завжди був геть не зрозумілим. Відчуття того, що це колись було переслідувало мене, і я не міг це забути - я памʼятаю це, я відчуваю це, а вже бачив колись цей день, я був тут.. Але коли?

Раптом мої думки зупинилися, ніби я потрапив у якусь пастку, і всі емоції просто припиняли своє існування..

- Що? - я в мить здригнувся, такого точно зі мною ніколи не було, а значить щось і буває в цьому житті вперше.

Моє життя було цілком звичайним, хоча батьки завжди мені дорікали, що всі хлопчики мого віку хотіли б мати таку сім’ю, як у мене. Хоча що такого було особливого у тому, що мав я?

А нічого. Я був, як всі, чи навіть гірше - оцей пошарпаний одяг і старі іграшки, погані оцінки та слабка концентрація. Зі мною мало хто дружив, проте батьки на вважали це за недолік - навпаки доводили, що мати небагато друзів краще, ніж коли з тобою «дружить» уся школа.

Батьки мене любили, але кожного разу мені, ніби не вистачало чогось - уваги, слів, підтримки.. А потім і взагалі почало здаватися, що я нікому не потрібний.

Я був єдиною дитиною в сім’ї, тому розказати про свої переживання мені нема кому. Хоча я не впевнений, що зміг би розказати про це імовірній сестрі чи брату..

А що я любив робити? Любив вигадувати щось таке, чого не було у моєму житті, і частіше за все це було повʼязано із потойбічною силою. Такого точно у мене не було, та й ні в кого - просто надзвичайних сил не існує..

Мої думки ніби знову отримали змову працювати та генерувати, проте щось змінилося. Щось однозначно змінилося.

У моїй кімнаті хтось був, я більше не сидів сам.

Я різко обернувся, і серцебиття пришвидшилося. Звуків дверей чи те, як рисить диван не було, але у кімнаті хтось був. Ніби якісь очі так і вдивлялися мені у спину, ніби пожирали мене самим лиш поглядом. Та хіба це можливо..?

Можливо.. Обернувшись я побачив його.. Кого його? Якби ж я знав, хто це, моє дихання не було б таким уривчастим, проте навіть із розуміння того, хто це - лячно, бачити когось у себе вдома без попередження.

Ця істота була геть маленька, трохи більше кота і взагалі не схожа на когось із міфічних героїв із книг, які я знав. За всіма ознаками був схожим на людину - руки, ноги, тулуб, голова, але обличчя.. Воно було білим із темними пляма а під очима, немов у панди, а волосся було таке розкуйовджене, що аж страшно було дивитися.

- Хіба такою мала бути наша зустріч? - промугикав він, і моє серце пропустило удар. Його голос здавався таким знайомим, таким хриплим і водночас приємним.

- З-зустріч..? - я не знав, що сказати, мені немов відібрало мову.

Істота кумедно потерла своє чоло, цокнувши язиком.

- А ти не памʼятаєш?

Все здавалося таким дивним.. Купа думок і всі вони все наростали з великою кількістю, от би зараз хтось вимкнув цей потік, як тоді..

- Не памʼятаєш, як ми вже були разом..? Ти забув мене..? - істота виглядала дуже розчарованою.

- Я бачу вас вперше, - різко відрубав я, і мені навіть стало шкода того чоловічка - він сумно опустив голову. - Чи ні..? Поясніть мені, будь ласка..

- Важко пояснити те, що мало бути невідʼємною частиною тебе, - прохрипіла істота і я здригнувся. - Та я намагатимуся розказати. Ти дорослішаєш, так..? Ми не бачилися вже багато років, але.. Я не думав, що ти геть забудеш про мене, бо я..

- Я тебе намалював.. Коли мені було 3, - і тут різкий спогад сплив перед очима. - Ти.. ти був моїм другом.. Коли я був сам, але чому.. Чому ти не приходив до мене..? Коли мені потрібно було мати когось поруч..

- Гадаєш, це було необхідно? - істота лиш стенула плечима.

- Тоді навіщо ти прийшов зараз? - я нічого не розумів, і думки просто поглинали мене - починаючи від жаху та жалю.

- Упевнитися, що зробив правильно, але я не знаю, чому вірити. Ти перестав вірити у свої дитячі мрії?

- Мрії? - я нахмурився. - Ти не був моєї мрією, лише витвором уяви, проте я завжди вигадую щось для себе.. Чому я забув тебе..?

- Ти дорослішаєш, - знову мовив він, і я все більше губився у правді. - Ти вигадуєш, але не для того, як це було раніше. Ти робиш це, щоб довести що цей світ поганий, буденний.

Чорний та жахливий.. А раніше ти просто творив.. Мріяв..

- А хіба це не правда? - я стенув плечима. - Все що ти сказав про світ цілковита правда. Чорний, буденний, жахливий та важкий.. Неправильний..

- Чому ти так думаєш? - істота сіла на краєчок дивану. - Хто тебе так образив..?

- Образив..?

А хто мене образив? Хіба мене хтось ображав..? Я просто.. а що як це все - я сам, що ці всі невдачі та сірість світі всього лиш моя думка і світ не обов’язково саме такий..

Чому моє життя здається мені неправильним..?

Я відвернув погляд від істота, почавши вивчати свої пальці. У мене є батьки, у мене є дім, їжа, речі, вільний час.. Хіба все настільки погано..?

- Тепер ти розумієш, про що я? - істота прошепотіла після декількох хвилин мовчання.

- Я розумію, про що я.., - це раптова зустріч нагадала мені про все те світле у житті, чого я не бачив раніше..

Життя не циклічне, життя лінійне і яскраве.. Воно іде вперед і ми вже ніколи не будемо, як тоді.. Мені вже ніколи не буде стільки, як тоді, коли я малював його.. Я так виріс.. А моє дорослішання пройшло повз мене, тому що я був зосереджений не на тому..?

- Розумієш, - кинув чоловічок, трохи всміхнувшись. - Значить я все зробив правильно..