Наче (не)порожня гойдалка

Нічний холод пробирав до кісток, і здавалося, що навіть дерева дивляться на мене зловісно, їхні темні гілки простягнуті, ніби вони намагаються зловити мене. Парк, що колись здавався місцем спокою, тепер виглядав так, ніби поглинав мене, затягував у свій морок. Я йшла до липи, але з кожним кроком в грудях наростав страх, який сковував усі думки.

Коли я побачила її, мене охопило жахливе передчуття. На гойдалці сиділа дівчинка. Я знала, що це я — але ця дівчинка була якоюсь чужою, моторошною копією з порожніми, мертвими очима. Вона сиділа мовчки, її ноги висіли, ніби вона не відчувала під собою землі, а волосся, розтріпане вітром, застигло, ніби вона не належала цьому світу.

Моя рука інстинктивно піднялася, я хотіла прикрити рот, щоб не скрикнути, але дівчинка раптом повільно підняла голову й подивилася на мене. Її погляд був порожнім, але в глибині очей світилася ледь помітна зловісна усмішка. Я відчула, як повітря навколо стало густішим, ніби тиснуло на мене з усіх боків, забираючи будь-яку можливість втекти.

— Чому ти прийшла, Таню? — її голос був схожий на шурхіт листя, що здавалося шепоче мені просто в вухо, хоча між нами було кілька метрів. В її голосі було щось холодне, безжальне. Наче вона чекала мене тут не просто так.

— Я... не знаю, — видихнула я, намагаючись відвести погляд, але не могла. Щось примушувало мене дивитися на неї, на ці порожні очі, в яких ніби виблискувала невидима зловісна сила.

— Ти думала, що зможеш втекти? — продовжила вона, не рухаючи губами. Її слова, здається, звучали всередині мого розуму, зливалися з темрявою парку. — Ти залишила мене тут, коли була маленькою, і гадала, що я забуду? Забуду, як ти відкинула свої страхи, свій біль і залишила їх тут, зі мною?

Її голос став важким, загрозливим, і я відчула, як ноги почали слабшати. Вона встала з гойдалки, і, здається, ноги її не торкалися землі. Маленька Таня, з темними, порожніми очима, наближалася до мене, і я раптом зрозуміла, що не зможу втекти. Вона була тінню мого минулого, тінню, яку я колись залишила тут.

— Я була тут завжди, — прошепотіла вона, тепер зовсім поруч, і від її прохолодного подиху по спині пробігли мурашки. — Я чекала на тебе, поки ти жила своїм життям. Ти забула про мене, але я ніколи не забуду, як ти покинула мене.

Її обличчя було занадто близько, я могла розрізнити кожну деталь, кожен тіньовий відтінок на її шкірі. Вона була майже прозора, як привид, і з кожним словом ніби поглинала мене, затягуючи в темряву, змушуючи знову відчути всі страхи, всю біль, яку я намагалася поховати.

— Ти хочеш забрати мене з собою? — запитала вона, і в її очах з’явилася жахлива посмішка. — Або ти знову покинеш мене тут, тільки цього разу я знайду спосіб повернутися до тебе... в твоїх снах, у кожній тіні, у кожному темному кутку, коли ти залишишся одна.

Я відчула, як її руки стискали моє зап’ястя, холодні, як лід, й наче проникаючі в саму душу. Я смикнулася, намагаючись вирватися, але вона була сильнішою, ніж я могла собі уявити. Її руки наче вростали в мене, затягувавши в цей парк, у це місце, де залишилася моя темна частина, яку я ніколи не наважувалася прийняти.

— Ти ніколи не втечеш від мене, — шепнула вона, і її слова прозвучали як вирок.

І тоді все зникло. Парк розчинився в темряві, і я опинилася на самоті, ніби це все було лише жахливим сном. Але коли я вийшла з парку, обернулася, то побачила, як її тінь ще стоїть там, між деревами, пильно дивиться на мене. І я знала, що тепер вона завжди буде десь поруч, мовчазна і невідступна, як тінь, що чекає на мене в кожному куточку темряви.

Мені страшно.