Сім чоловіків Трандуїля Ороферіона

Саурон

— Чому б мені і не побалувати тебе, красунчику? Ти ж любиш скарби. Мітрил, коштовне каміння, намиста й корони. Кільця. Що може бути кращим за гарне золоте кільце?

Трандуїль байдуже глянув на дарунок, похитав головою і закрив оксамитову коробочку.

— Стиль не мій. Оправа так собі. Та й камінь не того відтінку. Давай краще потрахаємось? Ти привабливий, я — ікона стилю синдар, то чому б і ні?

Але трахатися Саурона не цікавило. Його цікавили Персні та влада.

Якби Трандуїль знав, що то за Кільце йому пропонує опальний мая, то, певно, покрутив би біля скроні пальцем і заявив, що лише ідіот, обираючи між перспективою вкласти у ліжко вічно молодого сина Орофера та перетворити того самого Ороферіона на персненосця, обере друге. Кільце можна натягти майже на кого завгодно, а от других шансів Трандуїль нікому не давав. І взагалі мало кому давав. Про це знали всі, хто хоча б зрідка читав “Пліткар Середзем’я” або був присутній на будь-якій з нарад, до яких ельфи були охочі мов мартин до мила.

Але Трандуїль не знав деталей проекту “Єдине Кільце”, і тому лише подумав, що на темній стороні живеться дуже невесело. Одні суцільні психопати з манією тотального знищення та поневолення, а до того ще й імпотенти. А може, взагалі позбавлені певних частин.

Бо щоб у тебе не встало на Трандуїля Ороферіона — це треба дуже постаратися, погодьтеся.

Може, там і справді нічогісінько нема, а лиш руків’я чорного меча стирчить для маскування?

Перший Назгул

— В сенсі — у нього там рівне місце? — обурився страшний привид без лиця. — Хто це тобі сказав таку маячню про Володаря?

Трандуїль презирливо пфикнув, мов осінній невдоволений їжак. Якому не вистачило листя, аби як слід закопатися.

— А що тоді? Всі ви, чорні, якісь недороблені, — заявив він, — та що ти мені тицяєш своїм моргульским клинком! Чи сподіваєшся налякати цим недбальством? Не на того, бач, напав!

Назгул в один крок опинився впритул, схопив Трандуїля за руку і потяг до себе, просто під накидку.

— А оце, — грізно зашипів він, — оце теж тобі не до вподоби? Ще, може, скажеш, що не такий, чи закороткий? Знав я, що у вас Ґаладріелі балувані, але ти всіх перевершив!

Трандуїль обмацав те, що нахабно випирало з-під чорних шат, хтиво облизав вуста. Перший дивився на це невідривно, мов змія, що поглядом паралізує здобич, і не пручався.

Ще б пак він пручався. Нечиста сила, а не ідіот.

— Ну чому ж, доволі непоганий, — підсумував Трандуїль, відпустивши прутня. — Але є нюанс. Я пристойний ельф, без захисту ні-ні. А захист у мене мітриловий. Потрійного кольчужного плетіння, розумієш, у чому проблема?

Назгул тоскно й голосно завив.

— Цілком згоден, — кивнув Трандуїль, — повне Середзем’я кавалерів, а дати нема кому. Безлад і беззаконня! Ну, чого виєш, аж молоко кисне. Припини. Давай хоч викличем якого-небудь митця, що знає, з якого боку пензлі брати. Хай малює заборонену пристрасть та чарівний дисонанс. Чорне і світле, добро і зло, хтивість і цнота… гм, останнє, здається, було зайве. Але картина щоб була!

— Нащо?

— На згадку! — суворо сказав Трандуїль. — А то винайдуть валаграм, а мені і запостити нічого!

Ґлорфіндел

Двійко ельфів із золотим волоссям пильно і трохи недобро вдивлялися один в одного. Нарешті, Трандуїль сказав:

— Але ж ти нолдо. Як?!

Його гість стенув плечима, і золоті квіти чистотілу, вишиті на зеленому тлі, на мить ніби ожили. Дуже було гарне видовище — якщо забути про те, що так-то чистотіл отруйний, ще й може обпекти так, що Еру збережи. Трандуїль не забував.

— Краще скажи, в який бік помчав клятий Анґмарець, — сказав Ґлорфіндел. — Я тут через нього. Є… незавершена розмова.

Трандуїль порадів тому, що зрадницьку картину вже встигли віднести у надійний сховок. Питань було б що макових зерняток у голівці, а щось розповідати пихатому нолдо, який схопився був насмерть з драконом, переміг, пішов на балроґа, майже вбив і його також, але зачепився косами за ворога і упав у прірву, волею Валар був наново відправлений до Середзем’я і тепер стояв, вимагаючи відповідей, Трандуїль не бажав. Ґлорфіндел не здавався ельфом, що здатний оцінити концепцію сублімації — як раз через те, що саме нею і жив всі свої життя: що перше, що друге.

— Хочеш його наздогнати? — фальшиво здивувався Трандуїль. — Але ж ти сам напророчив, що жоден смертний чоловік не вб’є Короля-Чародія!

— А я і не смертний, — відрізав Ґлорфіндел і нетерпляче подивився на північ. — То куди?

Саме час був поставити найважливіше з питань та відпустити цього пихатого ельда у гонитву за Анґмарцем, але Трандуїля розбирали злість, захоплення і хтивість, все водночас.

— Чим ти ополіскуєш волосся? — спитав він так, як міг би спитати “чи ти справді молишся щоранку кожному з Валар, ще й навколішки стаєш?” — Це ж не банальний настій на ромашковому цвіті. Я по запаху відчуваю, що ні.

Ґлорфіндел до того здивувався, що відповів максимально чесно. Здається, навіть про Короля-Чаклуна на хвильку позабув.

— Ельфійському воїну не до лиця балувати себе і ніжитися у розкошах, — почав він, але якось невпевнено. Трандуїль нетерпляче кивнув, мовляв, само собою, ніхто ж і не сперечається, а все ж таки? — і Ґлорфіндел закінчив, немов зачарований, — я використовую відвар чайних троянд, розмарину та кукурудзяних рилець. А навіщо тобі?

Трандуїль подивився на нього як на нерозумне дитисько і цілком логічно зауважив:

— Тебе ж навіть звуть так, як мали б звати мене. Двоє золотоволосих ельфійських лицаря завжди знайдуть спільну мову, чи не так?

На якусь хвилину Ґлорфіндел припинив виглядати як взірець та ідеал народу нолдор, і майже без претензії порадив:

— Як брат брату застерігаю тебе, синда — не мий відваром лопуха. Позеленієш.

— Для маскування підійде, але — дякую, — Трандуїль вклонився йому та додав, — може, залишишся на ніч? Чайних троянд не обіцяю, але розмарин, нагідки і дика м’ята… повір, тобі сподобається. Ти ж давно в путі. Певна річ, не мився як належить.

До ранку з покоїв короля доносився сміх, голоси, плюскіт та ще безліч різноманітних дивних звуків, що дуже бентежили і вартових, і почесний почт, і навіть саму леді Тауріель. Вона навіть прокралася до шпарини, довго прислухалася, смикаючи від цікавості довгим вухом, а потім чомусь страх як знітилася і почала пекти таких раків, що майже зрівнялася у кольорі з відтінком власного волосся.

Після таких метаморфоз ніхто не наважився йти слухати далі.

На ранок Ґлорфіндел вийшов з покоїв Трандуїля, сяючи такою зачіскою, що навіть звичний до всього гномський шпигун, який вдало прикидався мармуровою брилою натурального походження,не втримався і захоплено крякнув. Уславлена Золота Квітка, символ одного зі шляхетних домів Ґондоліну, тепер красувалася не лише на його плащі, а й на голові. Старанно виплетені пелюстки з ошатно вкладених кіс виглядали золотою короною. В тоненьких пасмах грав тріпотливий вітерець.

Почт хором ахнув. В ніжну душу леді Тауріель закралася тінь підозри. Трандуїль, що наскрізь просякся запахами розмарину і чайних троянд — у Ґлорфіндела таки знайшовся чималенький їх запас, — гордовито посміхнувся.

— Ось тепер наш славетний гість готовий зустрітися з заклятим Чаклуном, — повідомив він. При цих словах Ґлорфіндел чомусь дуже знітився та навіщось потер місце на шиї, де розпущені пасма волосся ховали свіжий рожевий слід. Вочевидь, якась лісова істота вкусила його за ніжне. Так, звісно, саме в цьому могла бути причина, в чому ж ще? — Той не втече, я певен. Ніхто не втече. Справжня ельфійська краса вражає не гірше від зброї.

Ґлорфіндел трохи ніяково поклонився йому та пішов до стайні. Асфалот, що відчув наближення хазяїна, нетерпляче заіржав та вдарив копитом, висікаючи іскри.

— Так, любий, — пробурмотів Ґлорфіндел і спробував заскочити у сідло так, як звик — з подвійним перекрутом та широким вимахом плаща. Це вдалося йому добре якщо наполовину, і деякий час Ґлорфіндел роздратовано човгався у сідлі, ніби шукав собі зручного місця. Нарешті, йому сяк-так вдалося всістися, і він кинув погляд на незворушного Трандуїля, що стояв собі згорнувши руки, із парадною, хіба що трохи глузливою посмішкою на обличчі. — Я дякую тобі за гостинність, дорогий родич.

— І я дякую тобі, любий свояче, — велично кивнув Трандуїль. Він, на відміну від Ґлорфіндела, видавався добре відпочившим та цілком задоволеним життям. — Якщо доля і воля Єдиного ще коли-небудь зведуть нас…

— Та валар збережіть! — собі під носа мугикнув Ґлорфіндел та так вдарив коня поводом, що Асфалот стрибнув уперед і майже полетів геть, все ще не втративши виразу крайнього здивування на довгій конячій пиці.

Трандуїль провів вершника задумливим поглядом та повернувся до Тауріель, що стояла з таким самим обуреним подивом на обличчі.

— Чайні троянди, — звелів Трандуїль, не розмінюючись на будь-які пояснення. — Чайні троянди. Не менш як сорок кущів. Хочу, аби квітли весь рік. Берись за справу, Тауріель.

— Слухаюся, мій королю!

— Шкода, що я не побачу тієї зустрічі, — зітхнув Трандуїль. — Оце буде видовище, готовий присягнути. З такою зачіскою, ще й у всіх місцях трояндами пахтить… ех. Дурний буде той Перший, якщо не скористається.

Більше він не сказав нічого, а пішов до себе, радіючи тому, що наступного несподіваного візиту далекої рідні можна чекати не раніш як років за триста. Гном-шпигун знову скам’янів. Почт, здивовано перемовляючись, розійшовся. Тауріель, по самі вуха закохана у короля, відправилася саджати троянди та чаклувати над ними найбільш дієву ельфійську магію.

З тих пір Трандуїль завжди мив золоті коси відваром розмарину і чайних пелюсток.

Що стосується Ґлорфіндела та Анґмарця, то це зовсім інша історія, яку можна знайти хіба що у “Книзі заборонених сказань”, та й то якщо знатимеш особливе чарівне слово. А всім іншим зась!

Манве

Валаграм винайшов, ясна річ, Феанор. Така була офіційна версія. Хто ж іще, як не найвеличніший коваль та майстер серед ельфів Калаквенді, міг створити багато мініатюрних палантирів та зібрати їх в одну мережу! Тепер кожен, хто мав доступ до неймовірного винаходу, міг в будь-яку мить подивитися на те, як живуть родичі хоч би і в самому Белеріанді. До того ж в моду увійшли моментальні чаросвіти — магічні зображення, що змушували світ завмирати на мить і, відбиті на найтонших мітрилових пластинках, зберігалися до кінця епох. Принаймні, так казав втомлений, але задоволений Феанор, заради такого випадку покинувший Чертоги Мандоса. Сам Мандос, високий горбоносий чмир з вічно гидливим виразом мармизи, зазвичай терпіти не міг відпускати когось з посмертя, але тут був щасливий до нестями, тож навіть ледь не посміхнувся, випроводжаючи Феанора куди ноги несуть. Той замахав його до сверблячки постійними вибухами та невпинним свердлежом у будь-який час, тому бухгалтерська колізія “вхід вільний, вихід — зась!” була розв’язана швидко та напрочуд ефективно. З моменту свого звільнення Феанор тільки і робив, що вдосконалював свій винахід — і, ясна річ, вже за кілька років у валаграмі сиділи всі. Ходили невпинні чутки, що насправді винахід був справою чорних рук Морґота, але як би це було можливо суто технічно, лишалося незрозумілим.

Орел прилетів до Трандуїля ввечері. Спочатку тінню крил накрив ледь не половину лісу, потім навів шороху, кружляючи та шукаючи зручного посадочного місця. Нарешті, сів на галявину перед палацом і грізно крикнув, задравши до неба гачкуватий гострий дзьоб.

— Торондор! Володарю, це ж Торондор! — ніби розповідаючи якусь неймовірну новину, скрикнула Тауріель.

— Бачу, — відізвався Трандуїль і з великою неохотою відірвався від палантира.

Тільки вчора він у жорстокій битві з інтригами, підступами, таємними обіцянками, погрозами і тонкощами ельфійської дипломатії вирвав почесне звання найпрекраснішого одразу у дев’яти суперників. Точніше, суперниць: поміж бажаючих отримати зірковий титул він був єдиний чоловік. Найбільш затятий двобій передбачувано був проти Ґаладріелі, і в надзвичайно палкій боротьбі з цією прекрасною нолдо все ж таки вийшов переможцем. Не так вже й багато для цього знадобилося; Трандуїл лише влаштував коротку чаросвітну прогулянку лісами. Вбрання на ньому було з тонкого шовку, що вимок від роси і обліпив тіло щільно, мов друга шкіра. У бідолашної Ґаладріелі не було шансів. По валаграму досі котилися хвилі обговорень, заперечень, пліток і виразів захвату різного ступеню цензурності. Відриватися не хотілося, але Торондор просто так не прилітає. Насправді, Трандуїль його і бачив-то вперше у житті. Він вийшов надвір і пильно обдивився величезного птаха. Який той все ж таки був монструозний! Особливо коли ось так, як зараз, вдивлявся в Трандуїля одним здоровим оком, жовтим і недобрим, мов у когута.

— Сідай, — звелів Торондор. Голос в нього був трохи механічний, завчений. На іграшковій ярмарці в Дейлі інколи продавали чудернацькі ляльки, що вміли говорити декілька слів. Орел Манве розмовляв достоту як одна з тих ляльок: скрипучим невиразним голосом, що не передбачав дискусій. — Володар Манве бажає тебе бачити.

Трандуїль, хоч і був здивований, миттю зрозумів, що ніяких питань чи спротиву цей наказ не передбачає. Він кивнув, піднявся та за хвилину вже сидів на широкій пташиній спині, а рідне Зеленолісся стрімко зменшувалося десь глибоко внизу. Переляканий почт щось кричав знизу, але один помах крил відніс Трандуїля так далеко, що задрані догори обличчя спочатку зробилися схожими на намальовані кружечки, а потім і зовсім зникли.

“Побачу батька!” — загадав Трандуїль, і його серце сповнилося радістю. Батька він любив. Сидіти на орлі виявилося несподівано зручно, зустрічний вітер романтично тріпав волосся, і Трандуїль взявся за те, від чого його і відволікли несподіваним викликом: себто, став чаросвітити себе з усіх ракурсів і скидати ті перлини синдарської краси просто у валаграм.

— Що ти там вовтузишся, — невдоволено прокоментував Торондор, — пір’я мнеш! Сиди спокійно.

— А ти лети собі, — відмахнувся Трандуїль і спробував зачаросвітити себе так, щоб було видно водночас і його прекрасне обличчя, і чарівний ландшафт глибоко внизу. На його превелике щастя, і він сам, і Торондор мали гарну реакцію, і лише тому Трандуїль кінець кінцем не полетів сторч головою в передгір’я Синіх Гір, а втримався на орлі. Той обурено крикнув.

— Сказав же — сиди як слід! Вже скоро!

Це була і насправді напрочуд швидка подорож. Трандуїль ще і всіх захоплених коментарів не встиг перечитати, а Торондор вже летів вище і вище, облітаючи Танікветіль по спіралі. Врешті-решт його кігті прошкребли білий мармур площі перед палацом Ільмарін.

— Ось і ти, — сказав Манве, дивлячись на Трандуїля з деяким незадоволенням. Трандуїль, що щиро вважав, ніби Манве сидить собі на високім троні мов прибитий, і лише крутить головою, аби бачити все в Арді, і взагалі уявляв собі Верховного Валу як своєрідний парний живий монумент з Вардою, був дуже здивований. Манве виглядав… ну, як Манве. Прекрасне обличчя, велич у кожному русі — але його сила не давила, як можна було б очікувати, а скоріше трохи приморожувала. Обличчя ж, окрім пишності й краси, видавало ще й живе почуття. Яке — Трандуїль спочатку не второпав.

— Ось і я, Володарю, — сказав він і чемно вклонився. — Чи можу я дізнатися, чим заробив таку шану і честь?..

— Та вже ж авжеж, — гримнув Манве. Десь у неймовірній вишині йому відізвався грім. — Я особисто ставив на Артаніс!

Це все прояснило. Трандуїль знову вклонився, намагаючись не виказати власного задоволення. Артаніс! Так, Галадріель попила йому багато крові, але жодна жінка-нолдо не зможе тягатися з ним красою, будь вона хоч тричі леді Галадрим! Мармурова статуя, хай хоч яка прекрасна, завжди програє живій звабі та харизмі, а цього добра у Трандуїля було хоч греблю гати. Але як цікаво! То ось чим насправді займаються валар і валієр! Певно, хтось з них, знудившись на верхів’ях блаженного Аману, врешті-решт скористався перевіреним способом додати в нудне життя яскравих подій, та й віддав наказ випустити Феанора, а далі той все зробив сам…

— Мої глибокі вибачення, о могутній Сулімо, — вклонився Трандуїль, а про себе злорадно подумав — ага! Наступного разу поставиш на мене, пихатий володарю вітрів та пташиних зграй! — Я і гадки не мав, що мимоволі втручаюся в таку важливу справу!

— Я майже не дивився в бік твоїх лісів, — задумливо зауважив Манве. Трандуїль з цікавістю і трохи хтиво розглядав його неймовірну вроду. Все ж таки вала вражав. Така концентрована, випещена, насичена до того, що аж очі різала, врода — здається, Манве сам її і не помічав, — викликала водночас захоплення і жах, обидва майже благоговійні. — А варто було б. Якщо там виросла така незвичайна квітка…

Трандуїль зумів-таки промовчати, дарма що на язиці так і свербів дошкульний коментар. Квіткою його ще ніхто не звав. У власних очах він, Трандуїль Ороферіон, тягнув як мінімум на квітучий гай. Можливо, навіть не один.

— Ґлорфіндел теж розповідав про тебе, — вів своєї Манве, — та й твій батько згадував, що ти неабияк талановитий, такий вже вдався. Тепер я і сам бачу, що то була не проста батьківська пиха, а сувора правда життя.

Що ще було цікавим у розмові з вала — йому не треба було відповідати. Він, здається, і не чекав на відповідь, ба більше: якби зараз Трандуїль щось бовкнув, Манве був би вкрай здивований. Тому Трандуїль мовчав.

— Але це неприпустимо, розумієш ти чи ні? — наполягав Манве. — Справа не в виграші, ясна річ, але як дочка Фінарфіна, сестра Фелаґунда могла поступитися красою тобі, синда? Ось у чому питання!

Цього разу, здається, могутній Сулімо й справді чекав на якесь слово. Трандуїль відкинув очевидні версії “бо я чоловік і виділявся між ельфійських красунь, мов троянда між будяків”, “бо я достобіса гарний, змиріться з цим!” та “просто тому що я зірка” і ввічливо запропонував:

— Можливо, це був ефект несподіванки, володарю. Мало хто очікував побачити на змаганні такого штибу чоловіка, та ще й короля.

— Несподіванка, кажеш ти, — пробурмотів Манве, розмірковуючи. Вдалині знову щось гримнуло. — Ось що, Трандуїлю. Я бачу, що ти ельф з фантазією, до того ж широких поглядів і неабиякої хоробрості, чи не так?

Замість відповіді Трандуїль чемно вклонився. Погоджуватися з такими комплиментами було б хоча і чесно, та все ж нерозумно, а відбиватися від цілком заслуженої шани — і зовсім ідіотизмом. Ідіотом він не був.

— Тому я маю до тебе пропозицію, — велично заявив Манве. — Я подарую тобі те, чого ти забажаєш. В розумних межах. А ти більше не будеш долучатися до цих клятих конкурсів! Варда, бач, теж планувала всіх перемогти, їй воно обіцяно за чином, а тут ти. То як?

“І я зможу розпустити плітки про те, що лише перше з тих змагань було чесним, а після цього гнусні інтриги спотворили валаграмські конкурси краси до того, що я гидую до них долучатися!” — швидко подумав Трандуїль.

Вголос він сказав:

— Мій володар, ваше слово — закон. Але батьківська порада безцінна, чи не так? Перед тим, як відповісти згодою, я хотів би спитати дозволу у неньо.

— Бачу, лисиці Зеленолісся багато чого від вас навчилися, — після враженої паузи зауважив Манве. — Будь-хто інший попросив би зустрічі з феа батька як нагороди, а ти…

— А мені голова слугує не лише щоб носити корону і виглядати гарно, — чесно сказав Трандуїль. — Пробачте за прямодушність, мій володарю.

— Добре, я дам вам зустрітися, — втомлено сказав Манве. — Заради того, аби Варда припинила розсилати всім ваніар вимоги кинути все і віддати власний голос за кого треба, я і не таке…

Він різко замовчав, ніби схаменувся. Трандуїл зробив вигляд, що нічого не чув.

— То що я можу подарувати тобі, Ороферіоне? — суворо спитав Манве. — Вирішуй.

Трандуїль якось дуже зненацька згадав, що батько, коли ще був живий, ледь голову йому не прогриз, вимагаючи спадкоємця. Навіть приставив до нього Тауріель, що завжди дивилася неситим оком і ледь не щодня “випадково” траплялася Трандуїлю на шляху. Страшно навіть подумати, яку облогу вона почне, як тільки Трандуїль повернеться… якби не нащадок, обійтись без котрого неможливо, Трандуїль би дав всьому цьому раду, але нащадка не було. Так ось він, вдалий випадок!

— Подаруй мені гідного спадкоємця, — зітхнувши, попросив він, схаменувся і додав, — могутній Манве, володар подиху Арди. Розумію, прошу я багато…

Манве, на його подив, лише стенув плечима і коротко звелів:

— Роздягайся. Буде тобі нащадок.

Це було найдивніше — і не в доброму сенсі, — найзагадковіше та найбільш дискомфортне злягання за все довге життя Трандуїля. Просто неба, під шурхотливі голоси вітреців та протягів, яких тут було безліч. До того ж Манве його навіть не торкався як слід, а тільки оповивав тугими хвилями вітру, ніби заплітав у дивовижну вітряну колиску. Вітри лоскоталися, пролазили в кожний отвір тіла, здається, навіть просотувались крізь шкіру. Колихаючись в цьому вітровії навстоячки, Трандуїль мимохіть подумав, що тепер розуміє, чого це прекрасна Варда Елентарі так очманіла по валаграму. Якщо чоловік просто так кидає все і біжить робити дітей кожному, хто попросить…

— До тебе таких нахаб не траплялося, тож ніхто не просив, — обірвав його Манве. — Що? Та звісно ж, я чую, ми з тобою в осанве, а не лише єднаємо тіла. Потерпи, вже скоро. Вітер й камінь точить, а з твоїм хроа клопоту значно більше, ніж з вапняком.

Ось що виявилося найбільш неприємним в зляганні з вала Сулімо: не те, що саме він робив, а те, як. Ніби виконував неприємну, хоч і необхідну повинність, платив по боргах. Ніхто і ніколи до цього моменту не сприймав Трандуїля так: як повинність. Може, вся справа була в тому, що Манве звик дивитися на світ з величезної високості, а роздивитися того, що давалося йому просто в руки, був нездатний, але…

— А от про це не думай, — раптом прошепотів вітер просто Трандуїлю в вуха. Дунув прохолодою, затис вуха й рота невідчутними, але безперечно реальними пальцями, і неприємна думка про те, що валар, хоч які милосердні, а все ж таки значно ближчі до Еру, ніж до будь-кого з живих істот Арди, щезла. Зато Трандуїль зненацька второпав, що має всі шанси стати буквально першим ельфом-чоловіком, хто зачне дитину і буде носити її. А потім ще й народжувати, о Еру! Це водночас лякало і збуджувало, він встиг ще коротко помріяти про власний валаграм-канал про вагітність і малюків — і вітер, що оповивав його, стиснувся майже до болю, а Манве невдоволено сказав:

— Та припини, що ще за збочення. Дитину забереш на виході, похвалишся батьку. І щоб нікому анічичирк, зрозумів мене, Ороферіоне? Бо тут ціле паломництво почнеться. На всі питання мовчи і посміхайся. Все, вдягайся назад. І щоб феа, а особливо хроа твого більше не було в цих триклятих валаграмських змаганнях!

Трандуїль, вже вбираючись у шати, очманілим поглядом проводив Манве. Тот йшов геть, не торкаючись мармурової підлоги, і ніс в руках щось… когось?.. напівпрозорого, ще здавалося майже невідчутним на дотик. Але цілком реальним. І ставало реальнішим щомиті!

До чертогів Мандосу Трандуїль вже йшов з новеньким, ще муха не сідала, і доволі галасливим нащадком на руках, і повним розгардіяшем в розумі і серці.

— Сину, як?! — тільки і спромігся Ороферіон. Вид у батька був, незважаючи на наглу й занадто ранню смерть, доволі благополучний. Тільки напрочуд здивований. Ще б пак. Трандуїль і сам все ще не розумів, чи він справді гостює у Валінорі, чи це наслідки важкого отруєння лісовими грибами. Але дитина на його руках була жива і справжня, і це було неймовірне відчуття.

— Милістю Манве, — сказав Трандуїль чисту правду. — Дивись, а вушка в нього точно твої.

— Та й ніс фамільний, і брови, — Ороферіон зробив онуку “козу” і, як здалося Трандуїлю, дуже постарався взяти себе в руки і не почати щасливе щебетання з переліком всіх наявних фамільних рис. Почути “а чиє то в нас підборіддячко!” чи, скажімо, “а хто це в нас так супить бровенята!” від непохитного зазвичай Орофера було б занадто. Трандуїль і без того ще не зовсім звикся з думкою, що тепер він — батько. — Як назвеш? Вже вирішив?

— Вирішуй ти, — дозволив Трандуїль, бо йому занадто хотілося зробити батьку приємне. Він і сам не знав, що так за ним скучив. Знову стати, хоч і ненадовго, не старшим з роду, не королем з важким каменем відповідальності за плечами, а всього-навсього сином славетного Орофера — ех, та що вже й казати! — Як ти скажеш, тату, так і буде.

Звісно, вони ледь не побились, бо Орофер від щастя взявся пропонувати такі химерні і довжелезні імена, що його власний онук запросто міг би вкритися зморшками, перш ніж дослухав би їх до кінця.

— Лайквалассе? Та ти жартуєш, тату!

— Тобі дай волю, ти назвеш його якоюсь жалюгідною культяпкою з трьох літер!

— А ти від щастя йому накрутиш стільки, що язика зламає!

Розлючені, вони втупились один одному в вічі. Врешті-решт Орофер зітхнув.

— Добре, вибач. За Трандуїля теж. Весна тоді справді була… бурхлива.

— Та все гаразд, — пробурмотів Трандуїль. — Я вже звик давно. Зелений лист, кажеш… а якщо не Лайквалассе, а просто й елегантно — Леголас?

Орофер трохи поміркував і кивнув.

— На наш синдарський лад, і цілком патріотично. Леголас. О, дивись-но, йому подобається!

Весь шлях до рідних лісів Леголас волав так, що Торондор, здавалося, боровся з бажанням затулити крилами вуха. Принаймні, зворотній рейс до Зеленолісся зайняв, за відчуттями Трандуїля, хвилин п’ять.

І цілу безкінечність, зважаючи на нестримний дитячий вереск.

Халдір

Валаграм і чаросвіти Трандуїль вимушено закинув. Так, інколи дивився, що там новенького — але в основному засинав ще до того, як головою торкався подушок. Одного разу примудрився заснути навсидячки, просто в тронній залі, не знімаючи корони. Тауріель, що була в стані перманентного шоку з моменту епохального повернення короля з новонародженим принцем на руках, трохи отямилася і спробувала забрати частину клопоту на себе. Втім, її очевидні сподівання замінити малечі відсутню матір та хоч в такий спосіб отримати жаданий вінець королеви лісів, були буквально написані на її гарненькому обличчі. Саме через цю хижу очевидність Тауріель раз за разом хапала облизня, а згодом втомилася, вирішила, що гра не варта свічок та попросилася до вартового загону, що патрулював Зеленолісся у пошуках порушників кордону.

Зате до Зеленолісся прибув Халдір. Це вже було цікавіше; Трандуїль би, певно, оцінив його наявність поруч ще вище, якби не був такий вимотаний власним раптовим батьківством. Няньки і помічники робили що могли, але немовля заспокоювалося лише на руках батька. Бажано — накрутивши на міцний впертий кулачок пасмо золотого волосся. Трандуїль майже всерйоз боявся полисіти.

Тим не менш, одного вечора, повертаючись з вимушено короткої — доки дитина спить, ось так, — прогулянки лісами і не почувши знайомого лементу, Трандуїль ледь в одну хвилину не посивів від нутряного жаху.

Леголас мовчав. Він ніяк не міг спати так довго; це означало, що щось трапилося з безпомічною дитиною. Може, хвороба, хоч ельфи і не хворіли. Може, його вкрали вороги. Може…

Додумував Трандуїль вже біжучи до тронної зали, що тимчасово перетворилася на дивовижний гібрид між парадним приміщенням і дитячою спочивальнею. Хтось з чатових потикнувся був йому назустріч і щось, здається, почав говорити, але Трандуїль відпихнув його убік, навіть не дослухаючись. Все, що він наразі чув, була страшна зловісна тиша, якої не могло бути за нормальних обставин, та грюкіт власного переляканого серця у схололих від жаху вухах.

— …ось так, — казав лагідний чоловічий голос, який Трандуїль не одразу і впізнав і вжахнувся ще більше. — А ти кричати. Волосся ж несмачне, розумію, я б теж волав, якби… ей, не хапай, це тобі не іграшка, а ельфійський ростовий лук, там тятива натягається так, щоб мумака наскрізь пробити… та віддай, кажу, ваша високосте! Це моє!

Тут Леголас нарешті обурено заверещав, і Трандуїля ніби облило теплою хвилею Західного моря. Він зумів не втратити обличчя, але, здається, все ж таки не зовсім, бо перше, що сказав йому Халдір, було:

— Чесне слово, я нічого не зробив твоєму спадкоємцю!

Трандуїль вже і сам бачив, що дитина в повному порядку. Леголас із насолодою жував букове оголів’я луку, пальцем бринькав по тятиві і здавався абсолютно щасливим.

— Як ти… що взагалі?.. — Трандуїль зусиллям волі опанував себе і припинив белькотіти. — Звідки ти взявся тут, Халдіре, адже ти служиш Лотлоріену?

Той тільки рукою махнув — обережно, помітив Трандуїль, аби не налякати дитину. Хоча Леголаса зараз не налякав би і загін орків. Він дістав, нарешті, улюблену іграшку всього свого життя, і тепер ніщо не могло змусити їх розлучитися.

— Ти не виходив до валаграму більше тижня, — сказав він, — володарка Ґаладріель вирішила, що щось, напевно, сталося. Прислала мене з невеликим загоном перевірити, чи тут все гаразд.

“І трохи пошпигувати, аякже ж!” — проти волі подумав Трандуїль.

— І взагалі подивитися, як тут справи, — майже слово в слово підтвердив Халдір. — Але я вже бачу, що маю для моєї пані цілком задовільне пояснення, чому володар лісів занедбав свій валаграм і більше не змагається за звання найпрекраснішого.

Трандуїль проти волі відчув, що супить брови. Цей… цей… з Халдіром вони були знайомі доволі давно, і пару разів опинялися в одному ліжку, бо чому б двом гарним ельфійським чоловікам і не розважити один одного, особливо під час славних Лотлоріенських свят, але якщо цей здоровань раптом вирішив з нього поглузувати!..

— Тим паче це не мало б жодного сенсу, — цілком спокійно закінчив Халдір. Він все робив спокійно — бився, стріляв білці в око, солодко й впевнено вколочував Трандуїля в рипучий лорієнський талан. — Ти, володарю Трандуїлю, настільки перевершуєш всіх інших, що це змагання було б позбавлене жодного сенсу.

“Ах ти ж вправний вовчий сину!” — майже вголос подумав Трандуїль. Халдір тільки що здобув собі повну перемогу по очках. Мало того, що виявився здатним втішити Леголаса, він ще й майстерно викрутив комплімента, якого Трандуїль потайки жадав!

Вголос він наказав:

— Ночуватимеш сьогодні зі мною. І тихо! Якщо розбудимо малюка…

— Він не прокинеться, мій королю.

— Як ти можеш знати? — не втримався Трандуїль.

— Я дам йому свій лук. А ти звели зробити йому маленьку копію, повелителю, — запропонував Халдір. — Впевнений, це дуже спростить життя всім навкруги, а твій син виросте вправним стрільцем. Я маю двох братів, повір моєму досвіду.

Халдірів досвід і справді виявився напрочуд корисним. Але Трандуїль все одно не проспав жодної ночі поспіль, аж доки Халдіру не прийшов строк повертатися до Лоріену.

Важко спати, коли тебе із насолодою — хоча і дуже тихо, аби не рипнула жодна деревинка розкішного дубового ліжка, — втрахують в пишну королівську постіль. Ще й з енергією, якої б на цілий загін ельфів вистачило б. І все це з пошаною, не міняючись в лиці. Ще й дитину не будять. Це були взагалі інші відчуття, аніж з Манве. Дякувати Еру, жодних тобі вітрів, холодних чи ні, а замість неприємного відчуття себе як шматка красивого м’яса — щире захоплення і жар. Халдіру він подобався; ба більше, цей гарний галадрим був у Трандуїля якщо не палко закоханий, то хоча б глибоко захоплений ним. Нарешті, вперше після своєї дивовижної подорожі до Валінору, Трандуїль відчув, що зігрівся, і кожен гарячий цілунок, кожний доторк вправних рук додавав до цього вогню.

Проводжав Халдіра додому Трандуїль з дивною сумішшю почуттів. Тут були і жаль, і трошки сорому, і легка закоханість, і дещо дратівливе усвідомлення, що знову побачитися їм випаде нескоро, і непрохане полегшення.

Але найбільше — глибока, мов море, вдячність, бо саме цей суворопикий кремезний вояка навчив його, хитромудрого Трандуїля, як нарешті змусити галасливого наслідника затулити пельку!

— Я радий знову бачити усмішку на твоєму прекрасному лиці, володарю, — зовсім тихо шелеснув Халдір на прощання. — Вона така, така… — він зітхнув. — Я погано вмію говорити. Але не ховай її назавжди під турботами і обов’язками, хай хоч якими святими, прошу.

Трандуїль глянув на нащадка. Той сидів на руках у чатового і завзято жував фібулу у того на плащі. Маленький іграшковий лук висів за спиною. З правильного боку висів!

— Не обіцяю, але спробую, — пробурмотів Трандуїль. — Звісно, зіркою валаграму мені вдруге не стати…

— Яку б з ельфійських дів там не вважали переможницею, а ти назавжди є і залишишся одною-єдиною зорею, — твердо сказав Халдір. Не вмів він розмовляти, авжеж!

Трандуїль ледь не звелів йому зостатися ще на тиждень. Лише здоровий глузд вберіг від такого необачного вчинку; здоровий глузд і те, що Леголас і так занадто прив’язався до нового гарного дядька, що постійно був поруч, ще й допомагав правильно вкладати пухкі дитячі пальчики на тятиву.

— Дякую тобі, Халдіре, — тільки і сказав Трандуїль, повернувся до чатового, аби забрати дитину, і ледь не отримав стрілою в око. Врятувала ельфійська реакція. — А, дідько тобі!..

Халдір скочив у седло і поїхав дуже швидко — як підозрював Трандуїль, аби не образити коханця невчасним реготом, який був не в силах стримати. Зате Леголас щасливо верещав.

— …і батько став твоєю першою здобиччю, — зітхнув Трандуїль. — Що ж, навчу не лише вціляти в око, а ще й вірно обирати, в чиє.

З тих самих пір Леголас взагалі повсюди був з луком. Ів, спав, гуляв, навіть мився з ним. Трандуїль не забороняв. Аби лише дитина була щаслива і не волала, мов вовк на повний місяць. До того ж якому ельфійському володарю буде зайве вміти пробити мумаку череп з однієї стріли? Зрозуміло, важко навіть уявити, що колись прийде такий маловірогідний день, коли хтось з ельфів мирного Зеленолісся, а тим паче син короля, зійдеться в бою з мумаком, але несповідимі шляхи Єдиного, чи не так?

Чи ж не так?

Смауґ

— Дуже не раджу, — сказав напрочуд гарний чоловік з майже ельфійським розрізом вуст. Очі в нього були золоті, надзвичайно яскраві, а вилиці вкриті модною людською витребенькою — мазюкою, що блищала золотими лусочками. Короткі круті кучері палали рудим вогнем. — Я маю на увазі, вельмишановний пане, що вашій красі краще пасуватимуть смарагди. Краще б рунські чи гарадські.

Трандуїль кинув на нього невдоволеним оком. Ясна річ, він і не збирався купувати нічого з примітивних людських коштовностей, але Леголас застряг на іграшковій ярмарці, що торік була напрочуд добра. Особливо ті ереборські штукенції гномської роботи, що їздили, кувікали, навіть літали самі. Тинятися вулицями Дейла Трандуїль категорично не хотів — перехожі і так дивилися на нього так, що в них очі ледь не вивалювалися з орбіт, — а крамниця коштовностей була майже порожня.

Майже.

Трандуїль як раз закінчував роздивлятися простий мітриловий браслет з гранатами — ювелір перепоганив все що міг, але поєднання металу і прозоро-червоного каміння не втратило природної краси, незважаючи на всі його зусилля, — і насолоджувався тишею. Ярмарка гула десь подалі, він вже майже зібрався купити цей нещасний браслет просто з вдячності за перепочинок і ще тому, що старий ювелір дивився на нього на всі очі, але мовчав, і от, немов навмисно!

— Не пригадую, аби я питав чужої думки, — зверхньо зауважив Трандуїль. Його візаві не був людиною, але не був і ельфом. Мая? Можливо. Але Трандуїль навіть не чув про такого. Посланець з Валінору? Також ні, та і що йому тут робити? Перевіряти умови, в яких зростає королівський спадкоємець? Та ще чого! — Або був з тобою знайомий. Хто ти є?

Нахаба вклонився — напрочуд граційно, ніби танцював. Чи трахався. Трандуїль чомусь задивився на його спину. Здалося йому, чи лопатки трохи занадто виступали? Важко було сказати; рудань тут-таки випростався і заявив:

— Трагу Золотоношний, купець, до ваших послуг, вельмишановний пане.

“А нахабний — нема де проби ставити, ще й очами зиркає! До того ж прегарними, хай тобі грець! — невчасно, хоча і цілком справедливо, подумав Трандуїль. — Ти ба, яке наглюче!”

Втім, цей зухвалець йому скоріше сподобався, аніж ні, і уявляти його у королівському ліжку було, ніде правди діти, приємно. Трандуїль кинув переляканому ювеліру щедру плату, забрав браслет, що йому не подобався, і миттю забув про існування того старого людиська, бо мав дещо значно цікавіше.

— І що ж ти розумієш у смарагдах, Трагу? — бундючно поцікавився він. — Чи ти бачив хоча б один на власні очі, чи лише чув балачки про неймовірні скарби південних земель?

Трагу знову вклонився. Ні, все ж таки щось було не так, як треба, з його спиною. Може, прихований горб? Чи погано скроєне вбрання? Вдягнений цей молодик був модно і дорого, на людський лад, але все ж таки…

— Якщо ваша величність дозволить, — вкрадливим голосом запропонував Трагу, — я міг би показати свою колекцію. Вона ще не дуже велика, але справжній поціновувач, я впевнений, віддасть їй належне…

Трандуїль величним помахом руки звелів йому продовжувати.

— Як побажає ваша величність, — моментально зорієнтувався Трагу, і звідкись витяг плаский футляр, обтягнутий шкірою. Трандуїль підняв брови, а старий ювелір вирячився зі свого кутка, ніби боявся впустити навіть одну найкоротшу мить несподіваного видовища. — Це, звісно, лише дрібна частка, але…

— Показуй, — втомлено обірвав його Трандуїль. Йому ставало нудно, незважаючи на те, що хлопець сам по собі був гарний, а вся ця дика розмова його розважила. Окрім того, таке щире нахабство вражало. Втім, Трандуїль ще не знав, як до цього ставиться: чи дратується, чи, навпаки, потайки розважається.

Ніби відчувши цю невидиму межу терпіння, Трагу відкинув ляду футляру.

Трандуїлю банально і абсолютно не по-королівські заклало. Він краєчком вуха чув, як вражено скрикнув старий ювелір, але це його анітрохи не обходило; він зараз не помітив би навіть якби небо почало валитися на землю.

Зеленкувате місячне сяйво здіймалося над смарагдовим намистом, рясним та дзвінким. І не торкаючись його, Трандуїль бачив, що воно видзвонюватиме найтоншу, найчудовішу з мелодій. Камені сяяли прозорим березовим листям у перший сонячний день справжньої весни, глибоким клечанням мочарів, переможним малахітом гаю, що буяє. Тонка основа намиста не відволікала від краси смарагдів, а ніби підтримувала її, підносила вище, аби було краще видно. Так турботливий батько підносить дитину ближче до сонця, даючи змогу роздивитися білий світ як належить — чистими, ясними очима. Трандуїль глянув на центральний камінь, що, мов зелене лісове озерце, збирав до себе чисті струмки ясного смарагдового полум’я зусібіч, і той камінь, як живий, глянув на нього. Біла зірка спалахнула в зеленому серці, просяяла чисто і відчайдушно, зоставила власний глибокий слід — і ніби закарбувала цю мить на довге-предовге ельфійське життя.

Трандуїль все ж таки зумів втягнути повітря, про себе благословляючи звичку тримати обличчя. Дай йому волю, він зараз стрибав би і верещав у захваті, але…

— Непогано, — зауважив він якомога байдужіше. — Навіть добре. Що ти хочеш за цю річ, негоціянте?

Трагу ще мить потримав футляр відкритим. Закріплював успіх. Трандуїль це розумів, але нічого не міг з собою вдіяти; прийом, хай йому грець, працював всупереч його розумінню. От і зараз, коли трав’янисте сяйво врешті-решт згасло, сама крамниця здалася сумною, пустою і безрадісною.

— Не так вже й багато я хочу, добрий королю, — м’яко, як кіт, що до пори ховає пазурі і чекає слушного моменту, аби запустити їх в живе м’ясо, запевнив Трагу. — Я просив би дозволу пожити деякий час у Зеленоліссі. Як поважний гість.

— Як поважний гість? — повторив Трандуїль, не довіряючи власним вухам. — Ти, смертне хамло? Ти — у Зеленоліссі?

Трагу, анітрохи не знітившись, вклонився, і знову щось неправильно було з його спиною. Трандуїлю зненацька захотілося витрусити покидька з каптану, змусити показати себе. Певно, він у всіх місцях рудий. Може, навіть варто було б перевірити особисто. Трандуїль чомусь був переконаний, що така перевірка могла б дати їм обом велику насолоду. Цей рудий його бісив, і надзвичайно легко було уявити таку ж саму пристрасть в ліжку — гарячу, палку, майже на межі з ненавистю. Якщо в нього ще й прутень що треба…

– Ваша величносте, безсумнівно, з першого погляду зрозумів, що я — не просто собі смертний, — заявив Трагу. — Зізнаюся, останнім часом я трохи переситився враженнями і шукаю чогось… свіжого. У своїх подорожах я бачив багато прекрасного, але тільки зараз бачу, що краса тутешніх лісів незрівнянна. Я хотів би насолодитися нею на повну.

“Скажи краще — вражений моєю красою, наглюча ти руда потвора, і станеш тягти руки, аби насолодитися мною. Але і сам напрочуд гарний, і ці камені… цікаво все ж таки, невже теж мая? Р-р-розвелося їх, плюнути ніде!”

Вголос Трандуїль зауважив:

— Певен, ми зможемо дійти згоди. Під час перемовин. Але будь обережний, гостю, бо зухвальство твоїх манер може дорого тобі обійтися.

— Що поробиш, мій королю, мене виховували так, аби міг пролізти у найменші дірки, — без жодного каяття відповів Трагу, сховав футляра — Трандуїль прослідкував цей рух поглядом, сповненим жадоби, — і слідом за Трандуїлєм вислизнув назовні.

Галаслива вулиця і ясне сонце на мить осліпили навіть Трандуїля. Таке синє небо, така радісна мить, ніби в світі не було жодного зла, а тінь не падала на суще. Він почув голос сина і посміхнувся, не думаючи ні про що і не помічаючи, яким пожадливим поглядом їсть його новий знайомий. Трагу, здавалося, був готовий і його увібрати до своєї пазухи, сховавши у футляр, мов у труну.

— Тату! — кричав Леголас, сидячи верхи на шиї надійного охоронця. — Тату, дракон! Я влучив у дракона! Дивись!

Трандуїль кинув оком на здоровезного дракона — ляльку, зібрану з деревини та солом’яних снопів. В самій серединці його грудей і справді стирчала і злегка бриніла стріла з яскравим оперенням.

— Молодець, синку, — схвально сказав він. — Оце справжній ельфійський лицар!

Трагу якось невдоволено мугикнув поруч і зауважив:

— Якби тут був справжній дракон, однією стрілою молодий нащадок лише б распалив його гнів.

— Якби тут трапився справжній дракон, — повільно сказав Трандуїль, дивлячись просто у золоті з зеленим очі Трагу, — йому, певно, вистачило б кеби себе не виказати. Це не дуже розумно, зважаючи на обставини. Люди, гноми, навіть ельфи — всі зібралися на ярмарок, і немає кращого способу змусити різні народи тимчасово відкласти убік всі непорозуміння і чвари, та разом дати по зубам агресору.

— Бачу, пам’ять про давні битви жива в королівському серці… — почав був Трагу, але вчасно схаменувся і додав, — звісно, це було б нерозумно. Але, кажуть, і драконів вже давно не стало в сьому світі.

“Еге ж, не стало, — подумав Трандуїль, пильно вдивляючись в модні лусочки на його вилицях. — Так не стало, що ондечки ти, стоїш переді мною і вважаєш, що обдурив. Але зась тобі, зміюко. Дивно, як це я одразу не зрозумів, хто ти є.”

Цілком логічним рішенням проблеми дракона під самісіньким боком було, ясна річ, мати того клятого дракона під самісіньким боком. Тим паче що Трандуїлю було чим його підманити — а той, у свою чергу, хотів загарбати всі ті скарби, що їх Трандуїль зберігав пильно і, як міг, примножував.

Так само цілком закономірним наслідком рішення наблизити до себе нового знайомця було те, що вже за три дні Трандуїль у всьому блиску власної краси і зі смарагдовим намистом на шиї велично возсідав на власному троні, ще й ногу на бильце закинув. Трагу в цей час стояв просто перед ним, голий та збуджений, і виблискував лускою, що проступала на плечах і стегнах.

— А, бачиш? — вдоволено сказав йому Трандуїль, — а я тобі казав, що для такого намиста потрібно відшукати підходящу модель. Казав же ж? Ну і ось. Милуйся.

Трагу лише дивився на нього неситим драконячим оком, в якому все яскравіше прорізалася щілина вертикальної зіниці. Хоч би і зовсім не перекинувся… ох, як Трандуїля лякала така можливість. І як збуджувала!

Втім, Трандуїль подумав про це мимохіть і дуже коротко. Наразі в них обох були важливіші справи.

— Цілуй, — звелів він, качнувши ногою в тонкому чобітці. — І знімай вже. Та не намисто, взуття!

Прутень у Трагу аж підстрибнув від збудження. О, так ось що подобається драконячому роду, ти ба! Цікаво, до речі, що саме? Навряд чи коритися, не той характер. Можливо, пестити ноги? Чув Трандуїль і про такі ліжкові забаганки. І хіба ж його ноги не були найгарнішими у Середзем’ї?

Цілком заслуговували на обожнювання. Так Трандуїль вважав, і мав цілковиту рацію.

До ліжка вони так і не дійшли. Добре, що трон свого часу ставили як слід, із розумінням, і він витримав би ще й не такі випробування. У найгарячіший момент, коли Трагу весь тремтів і вже майже не міг себе стримувати, Трандуїль таки встиг провести долонями по його спині. Два шкірястих горбки з гострими пазурцями ніби вкусили його за пальці, але закричав Трандуїль не від того.

Просто злягатися з драконом, хай і в людській подобі, виявилося дуже солодко. Ще й небезпечно. Самого Трандуїля, на щастя, не зачепило, але Трагу на вершині насолоди так дряпнув пазурями узголів'я трону, що залишився глибокий слід. Трандуїль, все ще мокрий від насолоди, важко дихаючи, скосив очі на ту подряпину і про себе вирішив, що досить. Жодне фізичне задоволення не вартувало ризиків, що неодмінно виникають у кожного, хто привічає у себе хтиву, люту, лускату у всіх місцях, вогнепихкаючу потвору. Хоч там які прекрасні в нього смарагди.

Здається, Трагу теж все це зрозумів. Прочитав по обличчю Трандуїля, коли той трохи роздратовано відпихнув його від себе і став вдягатися. Спитав лише:

— Пошлеш за мною гонитву, королю? Як за хижим звіром?

“Ти і є хижий звір”, — подумав Трандуїль, але згадав, як щойно Трагу над ним стогнав, засаджуючи все глибше. Як він сам скрикував і звивався під цими жорсткими поштовхами. Якби не Леголас, спокуса наплювати на наслідки і залишити дракона при собі, аби з часом його привчити до рук і зробити покірним та слухняним, була б нестерпною.

Але він, Трандуїль, був батьком. Жоден батько не дозволить мати таку страшну небезпеку в домі, де живе його дитина.

— Якщо підеш мирно — не пішлю, — відізвався він, вдягаючись теж. — Я не в захваті від зухвалих рішень.

Знімати з себе намисто було майже боляче: смарагди припали до грудей Трандуїля, як діти припадають до материнської руки. Ніби плакали — за що, навіщо?.. залиш нас при собі! ми ж так тобі личимо!

— Залиш їх собі, — немов почувши те німе вмовляння, різко сказав Трагу. — Ну, що ти так дивишся? Так, мені шкода їх покидати, але… залиш. Може, станеш їх роздивлятися та даш мені піти подалі. Може, навіть згадуватимеш без злості. Сам бачиш, я невдало перелиняв і ще занадто слабкий… але якщо змусиш оборонятися, то пущу кров твоїм воїнам, будь певний.

— Не погрожуй мені, — сказав Трандуїль. — Тобі це не сподобається, драконе. Як, до речі, твоє справжнє ім’я?

— Смауґ, — гордовито заявив той. — Смауґ Золотий. І я ще колись повернусь до тебе, королю. Захоплю скарб, перед яким ти виявишся безсилий, і тоді…

— Геть! — гарикнув на нього Трандуїль та запустив вслід чобітком.

З драконячої, ясна річ, шкіри.

Торін

— Чи ти при пам’яті, Трандуїлю, чи одурів, чи блекоти наївся? — риторично запитав Торін Дубощит та аж за бороду себе смикнув, що було для нього ознакою найвищого роздратування. — Адже він і справді повернеться! Зі скарбом! Здогадайся, де він його візьме?!

Йшов третій рік їх складних відносин, і Трандуїлю все частіше спадало на думку, що саме цей запальний, пихатий, впертий гном, що мав такі сині очі і таку тверду вдачу, і є коханням всього його життя.

Ну, або нестерпним штрикалом, що не дасть йому спочинку аж до дня, коли треба буде повертатися до Валінору, але навіть така сумнівна перспектива чомусь викликала в Трандуїлі не жах, як мало б бути, а дивну суміш смирення та ентузіазму.

— Ти, звісно, дуже бойовий коротун, але слідкуй за язиком, — попереджувально сказав Трандуїль. Може, і не варто було розповідати Торіну про тодішню історію з драконом. До лускатих потвор рід Довгобородів відносився із зрозумілою огидою, перемноженою на щиру заздрість. — Бо я можу і пожалкувати, що довірив тобі цей секрет. Державну таємницю, між іншим. Чи ти гадаєш, чому ми з тих пір укріплюємо протидраконячу оборону?

Торін сів на краю постелі та почав ногами навпомацки шукати чоботи. Виходило погано: ліжко у Трандуїля було ельфійське, високе та пишне, і не кожен гном спромігся би навіть залізти на нього без допомоги. Торін, на щастя, міг. От і чоботи йому кінець кінцем покорилися.

— Взагалі я не здивований… майже, — врешті-решт підсумував він, вдягаючись. — Дідо мене застерігав, аби я з тобою не зв’язувався, і як раз про це попереджав. Що ти і дракона обдереш до кістки, тільки дай шанс.

Трандуїль невдоволено підняв брову і також сів. За пару годин надзвичайно палкого кохання невситимий гном закатав його майже до нестями. В принципі, за це Трандуїль його і цінував. Торін все робив з однаковою сумлінною запопадливістю: бився, добував каміння і мітрил, кохався, їв. На його спорадичне бубніння можна було не звертати уваги, що Трандуїль з перемінним успіхом і робив.

Принаймні, намагався.

Але останнім часом Торін був ніби трохи не при собі, і це бентежило.

— Попереджав, а ти його все ж таки не послухав, — нагадав Трандуїль. — І, здається мені, не дуже-то розчарований, чи я помиляюсь?

Торін — він вже був в штанях, вологі широкі груди блищали як намаслені, — глибоко зітхнув.

— Той клятий дракон подарував тобі намисто. Твоє улюблене намисто! — майже гарикнув він. — Я тебе в ньому різав!

— Ти хоч домовляй, що з каменю, — стурбовано зауважив Трандуїль. — Бо звучить дуже недобре. Ну різав, і що з того?

Коли Торін злився, то ніби ставав трохи вищий на зріст. От і зараз.

— А того, що я тобі такого не дарував, — похмуро й рішуче сказав він. Одразу зробилося зрозумілим, що на найближчий час про постільні утіхи можна позабути: Торін вже побачив мету і тепер йтиме до неї, не звертаючи ані ліворуч, ані праворуч. Зважаючи на те, яким щасливим болем скимліло все тіло після злягання з дуже впертим і дуже обдарованим гномом, Трандуїль був навіть трошки радий. Перепочинок не зашкодить. — Але подарую! От тільки зроблю, і одразу ж!

— Навіть не стану тебе відмовляти, — вирішив Трандуїль та влігся знов. — Тільки не повторюй помилок сородичів, не дорийся до чогось… такого.

— Тоді і ти не повторюй, — огризнувся Торін, — і коли я принесу тобі найнеймовірнішу з прикрас, не розпочинай кривавої чвари.

— Та ти!.. — спалахнув Трандуїль, але майже одразу опанував себе. Важко розпочинати нову війну, коли все тіло стогне від хтивої ситості. — Втім, ти спочатку принеси, а там я подумаю.

— Подумає він, — бурчав Торін, вдягаючись. Приніс Трандуїлю келих води та підвівся на пальці, аби поцілувати на прощання. — Подумає, га! Нахаба!

Трандуїль люб’язно прийняв келих і припав до нього вустами. Він знав, що Торін божеволіє від його краси, і справді: той знову, як завжди, на якусь хвильку аж завмер, дивлячись на коханця. Трандуїль посміхнувся, спустив вії, дав Торіну трохи помилуватися і тільки потім сказав:

— Потурбуйся про свою гору, Торіне. Це зміїне поріддя і справді може повернутися по скарб. Я в це не вірю, та хто може передбачити думки дракона?

— А ти, — в тон йому відповів Торін, — май на увазі, що якщо він не геть дурний і все ж таки вкраде тебе як найбільший зі скарбів…

Трандуїль кинув на нього сердитий погляд.

— Я знаю, знаю, — поспішно сказав Торін. — Ти могутній воїн і король. Але ж це клятий дракон! Так ось, якщо він все ж таки вкраде тебе…

— Йди ти… в гору, Торіне, — звелів Трандуїль і з насолодою заліг у ліжко, мов у барліг. — І без чогось епічного не повертайся!

Власне, саме так був знайдений Аркенстон. Але гномські хроністи, поціновувачі традицій та пристойності, звісно, все переписали як слід.

Лише до чаросвітного зображення Трандуїля дезабільє, із повними руками заповітного каменю, їм кінець кінцем виявилося зась.