Записки невиправної оптимістки

Вікно кабінету виходило на цвинтар машин. Іржаві корпуси, які, швидше за все, розсиплються на порох приблизно в той самий час, як не витримає і розсохнеться рама вікна, за яку Аліна так безрозсудно трималась, скарлючившись на так само ненадійному підвіконні.

Попіл цигарки осідав на листі лопуха, що проріс у скелеті вже невпізнаваної автівки. В кабінеті ж ще не було жодного вазонка - стіл, стілець, друкарська машинка, з якої стирчав незакінчений рапорт про опитування свідка у справі крадіжки 10 метрів дроту, пара чашок і календар з милими песиками, пришпилений кнопками до стіни. А, і ще, в єдиній шухляді стола, замкнені на ключ кобура з кримінальним кодексом.

Старший лейтенант Лозовська нарешті дослужилась до власного кабінету та таблички "старший дізнавач" на дверях, але радості чомусь не було. Наближалась осінь, а вона ненавиділа осінні чергування. І осінні наради. І осінні...

Хтось постукав у двері, і вона ледь не вивалилась з вікна.

— Заходьте, — викрикнула Аліна, викидаючи недопалок у консервну банку, — я не вдягнена.

— Шуточки твої, — буркнув Семен, сусід за кабінетом, — я, власне, спитати хотів, чи ти цукерок не хочеш. Я і води приніс.

Цукерок, звісно ж, хотілось. Говорити з Семеном — не те щоб. Вона зітхнула і дістала з сумочки кип'ятильник, який ще не встигла викласти.

Цукерки були смачні, шоколадні, і, мабуть, дорогі. Але мило, що її так вітають з робочим переїздом. Семен усміхався, повільно пив гарячий чай та чомусь розказував, як полагодив батькову машину, і як збирається на дачу на вихідних. Вона мовчки слухала, кивала, косилась на рапорт, який бісив своєю незавершеністю, потім безсовісно облизала шоколад з пальців.

— Так робити не можна, — повідомила вона, — ніколи так не роби.

Він весело розсміявся.

— Як тобі на новому місці?

— Я буду сумувати за старим, — Аліна трохи втомилась від світських розмов, — а тепер до справи. Ти мені допоможеш робити стінгазету?

— Яку ще стінгазету? — заблагав опер, але Аліна знала занадто добре, як його позбутись.

— До дня народження Віри Міхайлівни, треба вірші написати, видрукувати, а ще колаж з фото...

— Я, — опер трохи розгубився, — я не дуже таке вмію... чому ти Лізочку не попросиш? Просто я людина не творча.

— Оперуповноважений і не творчий, — Аліна доїла останню цукерку, — так не буває. Але ти подумай. І ще треба з усіх гроші зібрати. На подарунок. І ще вигадати треба, що дарувати, бо ще один вазонок їй треба не буде, - останні слова вона вже договорювала в спину хлопцеві.

— Я... ще зайду, — пообіцяв він, — маю вже йти, Санич сожре мене, якщо я не... треба дещо...

— Ага, — Аліна почекала, поки його кроки затихнуть, і вийшла теж — помити руки. Невеличкий щурик пробіг коридором просто перед нею і зник десь на сходах.

— Аліно, — Ліза перехопила її біля вбиральні, — виручай, красуне. Ти мене підміниш дев'ятого на чергуванні? Хрестини племінника. Ну, будь ласка! З мене все, що завгодно!

— І стінгазета? — без особливої надії перепитала Аліна.

— І стінгазета! — впевнено випалила Ліза, демонструючи вираз абсолютного нерозуміння, про що йдеться, на обличчі.

— Навіть не думай, — Аліна прочинила двері свого кабінету в надії прослизнути всередину.

— На день народження? — швидко зорієнтувалась колега, — напечу домашніх пиріжків, зберу з усіх гроші на подарунок.

— Я подумаю, — Аліна зачинила двері перед носом колеги й повернулась за стіл. Мінятись чергуваннями, хоч планів особливих і не було, дико її дратувало. А ще дратували зміни, яких не чекаєш...Саме в цю мить вона помітила.

Посеред стола з'явилося щось нове: маленький вазонок з кактусом, і вона гадки не мала, хто встиг його принести та навіщо.