Продавець спогадів

Цією вуличкою я проходила безліч разів і давно вивчила напам’ять всі тутешні вивіски. Саме тому поява тут нової крамнички одразу привернула мою увагу: високі двері із напівкруглим віконцем вгорі, яке заразом правило й за вивіску. Там були намальовані яскраві екзотичні птахи, а от назви, на свій подив, я не зауважила.

Увійшовши, побачила прозорі скляні прилавки, за якими стояло двійко білявих кучерявих хлопців. Гострі вушка видавали їхнє ельфійське походження.

– Чого пані бажає? – запитав один із продавців.

– Аби чогось забажати, я маю спочатку дізнатися, що тут продається, – резонно зауважила я, роздивляючись найближчу вітрину. Там були розкладені різнокольорові льодяники вигадливих форм.

«Чергова цукерня? – подумала трохи розчаровано. – Здається, вони й так на кожному кроці».

– Це не звичайні солодощі, – наче прочитав мої думки хлопчина за прилавком. – Адже ми продаємо спогади.

– Спогади?

– Саме так. Ось це, – він кивнув на вітрину з льодяниками, – дитячі спогади. Маленькі радісні моменти, які ви можливо призабули. Нова омріяна лялька, довга лісова прогулянка з батьками чи сунична галявина, раптово знайдена серед дерев.

Хлопець усміхнувся до мене і, присягаюся, що такої щирої і водночас спокусливої посмішки я ще не бачила. Що ж, тут знають як підбирати персонал.

– А що б ви могли порадити особисто? – запитала я.

Хлопець відійшов до іншої вітрини, де, складені ошатною пірамідою, красувалися плитки шоколаду в біло-золотавих обгортках.

– Що це?

– Романтичні моменти дорослого життя. А ось цей солодкий набір – із подарунком-сюрпризом.

Він вказав на яскраву коробку.

Чесно кажучи, все це скидалося на якесь шахрайство. Як магістр-теоретик, я добре розуміла механізми дії магії, хоч сама й не могла творити заклять. І зараз я просто не могла уявити, як навіть найталановитіший чародій міг умістити персональні, відомі одній мені спогади, у плитку шоколаду чи льодяник. Швидше за все, там будуть якісь уніфіковані приємні моменти. Адже у кожного в житті була і нова лялька, і перше кохання, і перший поцілунок. Ці хлопці, напевне, володіють даром яснобаченням, як і всі представники ельфійської раси. Тож, дивлячись на покупця, можуть підібрати щось плюс-мінус відповідне.

Що ж, поки сама не спробую, не дізнаюся. Три золотих за плитку шоколаду? Хм… Та за ці гроші можна купити десяток шоколадок. Але… звичайних. А хто сказав, що ці незвичайні? З іншого боку, багато солодкого – зайві дюйми на талії. А одненька шоколадка аж ніяк не нашкодить.

– Ось цю, будь ласка, – звернулася я до продавця, вказуючи на плитку в рожево-золотавій обгортці із зображенням закоханої парочки.

Картинка була аж надто ванільною, але думаю, що навряд чи мала хоч якийсь стосунок до цих ласощів.

Хлопчина подарував мені ще одну лукаву посмішку.

– Пані впевнена? Це будуть… хм… дуже інтимні спогади.

Нечуване нахабство!

– Я ж не збираюся влаштовувати колективний перегляд! – відповіла я, можливо, трохи різкіше, ніж годилося. – До речі, ви так і не пояснили, як саме це працює.

– Ох, вибачте! Звісно ж, я мав це зробити найперше. Ви з'їдаєте ласощі і одразу перед вашими очима з'являється спогад із минулого.

– У якому сенсі «перед очима»? Я засинаю?

– Не зовсім…

Що далі, то гірше! Тепер я з деяким острахом дивилася на шоколадку у яскравій обгортці. Здається, я починаю розуміти… Уже чула про подібний «товар», яким потай торгують деякі не чисті на руку крамарі. Цього тільки мені бракувало! Але схоже, ельф користувався даром яснобачення на повну силу, бо поквапився запевнити:

– Пані може бути спокійною, у цих солодощах – жодних заборонених речовин. Ви просто бачите свій спогад. Вибачте, я не маг і не можу пояснити точного механізму дії з наукової точки зору…

Він похнюпився. Мені навіть стало його трохи шкода. Справді, він же лише продавець, чого я до нього присікалася?

– Ну, гаразд. А самі ви ці ласощі куштували?

– Так, – відповів і зашарівся.

Я усміхнулася й розуміюче кивнула. Розрахувалася за шоколад і вийшла з крамниці. Що б не було в цих ласощах, це не перший і не останній мій необдуманий вчинок.

***

Ми навчалися в паралельних групах. Він – практик, спеціалізація – візуальна магія. Ніхто не міг так, як Алексі, змусити глядачів плакати й сміятися, дивлячись на розіграні ним постановки. Маги з такими здібностями були рідкістю, тому в Академії з нього ледь не порошинки здмухували, а актори Королівського театру Беллза молилися, аби хлопець після завершення навчання поїхав подалі із міста. Бо якби магів з такими особливими здібностями було більше, всі актори давно б залишилися без роботи.

Стрункий красень із русявим чубом, який недбало спадав на чоло, і різнокольоровими очима – одне блакитне, друге зелене. Казали, що це ознака спадкового, з діда-прадіда, мага. Мені було байдуже. Я розшифровувала старовинні закляття і єдина на курсі публікувала статті в «Альманасі» Академії, де друкували лише магістрів.

Я саме сиділа в бібліотеці над черговою збіркою заклять, коли почула за спиною знічене кахикання.

Озирнулася. Алексі стояв біля мого столу, і виглядав зовсім не таким упевненим, яким я звикла його бачити.

– Ви Марта? – уточнив обережно. – Марта Вольська?

– Саме так.

– Мені вас порадили… Здається, тільки ви можете допомогти.

– Справді? – це вже було цікаво. – І чим же я можу вам допомогти?

– Я готую нову постановку і хочу додати персонажам більше реалізму в емоціях. Але… Мені бракує теоретичних знань. Мій куратор сказав, що потрібну інформацію можна було б взяти із праць старих майстрів. Але я далеко не спеціаліст у всіх цих давніх фоліантах… На відміну від вас. – він усміхнувся улесливо. – Тож якби ви згодилися допомогти…

Хм… Він що думає, у мене немає своєї роботи, аби я зараз все покинула й зайнялася пошуком інформації про те, як метри високого мистецтва створювали примарних акторів і змушували їх сміятися й плакати за помахом їхньої руки? Книги у вільному доступі, тож нехай шукає потрібне й штудіює на здоров’я.

Алексі не відступав:

– То ви допоможете? Я читав вашу статтю в останньому числі «Альманаху». Ніколи до цього не думав, що розшифровка старовинних заклять може бути такою захопливою.

Що не кажіть, а така похвала була приємна. Чому б і не спробувати? З цього й справді може вийти щось цікаве, але гратимемо за моїми правилами.

– Гаразд! Я вам допоможу. Але за однієї умови. Результати досліджень ми потім опублікуємо. Звісно, у співавторстві: ваша частина практична, моя теоретична.

Судячи з виразу обличчя Алексі, такої зустрічної пропозиції він навіть не очікував і вона неабияк йому полестила.

– Звісно, я згоден. Опублікуватися в «Альманасі»! Та про таке можна лише мріяти! Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний!

– Та ще нема за що особливо дякувати, – я усміхнулася. – Краще скажіть, чи радив ваш куратор якісь конкретні праці, де може міститися потрібна інформація. Я просто не надто глибоко знаюся на візуальній магії.

Алексі дістав великий записник у потертій шкіряній палітурці і, присівши поруч зі мною, розкрив свої нотатки. Я поринула у вивчення списку літератури, написаного не надто розбірливим почерком.

Нова постановка Алексі викликала в Академії справжній фурор. І мушу визнати, що я дарма раніше не відвідувала подібних вистав. Це було як у гарному театрі, тільки ще краще. Адже на жодній сцені актори не з’являються і не зникають у повітрі, чарівні квіти не проростають посеред сцени, а по залу не літають екзотичні птахи.

Після повернення вдома мене чекав сюрприз: невелика дерев’яна скринька із запашним чаєм від Алексі. «Дякую за допомогу», – повідомляла записка, написана тим же незграбним почерком, що й замітки в записнику.

Стаття теж вийшла вдалою. Мій куратор, доцент Евтікус, переказував, що сам пан ректор на засіданні Вченої ради звернув увагу на цю публікацію. Тож виходило, що від співпраці виграли ми обоє. Треба буде якось повторити цей досвід.

Потім було ще кілька зустрічей у цукерні неподалік Академії. Це місце запропонував Алексі, бо тут був чи не найкращий вибір чаю в цілому місті, а хлопець виявився неабияким чайним гурманом. Вишуканий напій із Зелених островів і необтяжлива дружня бесіда, яка нікого ні до чого не зобов’язує.

А потім я поїхала в Гельден. На тримісячне стажування при тамтешньому Музеї, який славився колекцією магічних артефактів. Ми з Алексі писали один одному ледь не щодня.

Сама дивуюся, як так вийшло. Мені просто дуже хотілося поділитися з кимось всім тим, що я там бачила, бо враження просто переповнювали. Але я була зовсім сама в чужому місті, тож розділити ці дивовижі було ні з ким. Тож уже на другий чи третій день я написала Алексі довжелезного листа. Він радів за мене і просив розповідати ще якісь цікавинки. Тож коли я поверталася додому в Беллз, стосик листів від Алексі зайняв чимало місця в моїй валізці.

З Гельдену я привезла йому в подарунок маленьку скляну пташку із сяючими вогниками всередині.

Ми мали зустрітися після лекцій, але перехопивши мене в коридорі і чомусь відводячи очі, Алексі попрохав перенести зустріч на інший день.

– Розумієте, я йду в гості до своєї нареченої…

Ніколи не думала, що ця звичайна фраза різоне, мов ножем. Ми не були парою (хоча дехто в Академії вважав саме так), я ніколи не казала, що відчуваю щось до нього і не була впевнена, чи це справді так… Ох, ці листи! У них не було нічого такого, жодного натяку. Це я читала між рядків те, чого там насправді не було…

– Я так скучила, – неочікувано для самої себе сказала, накривши його руку своєю, коли ми вже наступного дня сиділи в кав’ярні неподалік Академії. – Якби не наше листування, не знаю як би я витримала одна ті три місяці в Гельдені.

Він подивився якось дивно, хоча руку не забрав.

– Не вигадуйте, це був чудовий досвід. Я б теж із задоволенням поїхав, якби мені запропонували.

– Як було б чудово поїхати разом! – вирвалося у мене.

Алексі зміряв мене довгим поглядом і обережно вивільнив руку.

– Пробачте, я не знаю, на що ви натякаєте і боюся, що…

– Що ж, якщо ви так боїтеся це почути то і я, мабуть, промовчу. Ми друзі і, сподіваюся, ними й залишимось.

Він зітхнув.

– Я боявся, що так буде. Це все дуже неправильно, я маю наречену, моє серце належить їй. І моя совість не дозволяє мені якось відповісти на ці ваші почуття.

– Я і не претендую на ваше серце, – вичавила я. Слова дряпали горло. – На все добре.

Того вечора я вперше випила одна цілу пляшку вина, яку купила дорогою додому в якійсь забігайлівці. Більшу половину впереміж зі сльозами я випила ще по дорозі. Тому перед домочадцями постала вже дуже нетверезою. Подумки подякувала Всевидющому, що батьки нещодавно переїхали в Примор’я. «Ти вже достатньо доросла і розважлива», – зауважив тато на прощання.

Доросла це точно, але точно нерозважлива. Сподіваюся, нашому в’їдливому мажордому не спаде на думку написати мамі чи татові листа з описом сьогоднішньої ситуації.

Ніхто зі слуг не мовив ні слова. Але коли я, похитуючись, піднімалася до себе в спальню, таки почула за спиною шепіт старшої покоївки. «Оце так і залишай дітей без нагляду. Навіть дорослих…». І відповідь мажордома, яку він проказав навмисне голосно: «Якби моя воля, то дехто сьогодні б отримав добрячої прочуханки».

Як не дивно, але ці слова змусили мене перестати рюмсати над своєю нещасною долею. Рештки вина я допила в розлюченій упевненості стерти це все зі своєї пам’яті.

Ні, ми з Алексі не припинили спілкуватися і дехто в Академії продовжував вважати нас парою, поки не було оголошено про офіційні заручини Алексі. Я бачила його наречену лише раз. Дівчина з порожніми блакитними очима, в яких віддзеркалювалися лише останні світські плітки й нові фасони суконь. Від високого Мистецтва вона була така ж далека, як я від розведення курей.

Після завершення курсу Алексі одружився і виїхав до столиці. Хоч багато хто пророкував йому велику кар'єру в Академії. Але він обрав новітню сферу реклами. Там майстри візуальної магії теж були потрібні. Тож тепер замість літаючих по залу чарівних птахів перед враженими глядачами будуть проходити ожилі флакони з яким-небудь засобом проти облисіння.

Пару разів на рік Алексі слав мені вітальні листівки – на Новий рік і мій День народження. Стандартні ввічливі фрази, зовсім не схожі на ті, які були у листах, які отримувала від нього в Гельдені. Цікаво, дружина контролювала його переписку?

***

Я провела рукою по обличчю, ніби виходячи з якоїсь дрімоти. Це все я побачила наяву? І чи побачила я щось взагалі? Як же це працює, чорт забирай! На губах я на свій подив відчувала не смак щойно з’їденого шоколаду, а того чаю, який колись подарував Алексі.

Я почула як грюкнули вхідні двері. До кімнати увійшов Роман. Чоловік хитро усміхався і ховав щось за спиною.

– Маю для тебе сюрприз! – він простягнув яскраву коробку солодощів із тієї ж крамнички спогадів.

Ту саму, про яку ельф-продавець казав, що в ній ще є подарунок-сюрприз. Сюрпризом виявилася пляшка вина дивного бірюзового кольору.

– Я бачу, ти вже теж побувала в тій крамничці, – Роман кивнув на обгортку шоколаду, яка валялася на столику.

Я почервоніла, а Роман підморгнув і знову переключився на свою покупку.

– Поглянь, тут написано, якщо пара вип'є разом цей напій, то ніколи не розлучиться.

Він дістав з буфета два келихи, бірюзове вино сяйнуло в променях призахідного сонця, набуваючи ще фантастичнішого фіолетового відтінку. Роман підніс свій келих до мого, дзенькнув кришталь. – Я так хочу, аби в нас тепер було більше спільних спогадів!