Розділ 1

«Я генієм себе вважала. Богів вище підійнятися бажала…» — В.

Чоловік біг. Під його ногами тріщали сухі, вкриті інеєм гілки. Дрібні камінці раз у раз вилітали з-під підошв шкіряних чобіт. Від страху та тривалого бігу збивався подих, а серцебиття віддавалося гулкою луною та шумом у вухах, але зупинятися було не можна.

Позаду вже знову чувся неприємний сміх переслідувачів, від якого по спині ковзав холодок. Грудна клітка стискалася, легені палали, а в боці кололо.

Біля лівого вуха, ледь не зачепивши його, пролетіла куля. Легкий свист розрізав стогін вітру, що гуляв між скелями. Чоловік стрибнув вправо, ховаючись за черговим валуном. Руками хапаючись за каміння, дряпаючи долоні до крові. Очима він шалено водив з боку в бік, у пошуках укриття, ось тільки поблизу не виявилося нічого, що могло б сховати його від переслідувачів.

Приреченість — це відчуття заполонило його з голови до п’ят. Він не хотів визнавати цього.

Пересилюючи біль, чоловік рушив далі, вже не так швидко, все ще плекаючи жалюгідну надію, що якимось дивом йому вдасться врятуватися цієї ночі. Наче Боги змилуються, якщо помітять його охоче бажання жити.

Нога зачепилася за камінь, і біженець з гуркотом повалився додолу. По тілу розійшлася нова хвиля болю. Щось хруснуло. Плече звело судомою. Стиснувши зуби, він спробував підвестися, спираючись на здорову руку. Перед очима пливло. Темрява танцювала чорнильними плямами, заважаючи зосередитися.

Зовсім поряд почулися впевнені кроки мисливця. Чоловік без сил озирнувся. У темно-синьому небі мерехтіли тисячі зірок. З рота вирвались хмари пари.

«Все-таки наздогнали» — промайнуло в напівпустій голові.

Для нього ж залишалися два шляхи: або спробувати втекти вниз крутим схилом гори, що більше скидалося на самогубство; або залишитися на місці, чекаючи, коли його вб'є мисливець.

— Якщо вмирати, то нехай по своїй волі, ніж дістатись мисливцям. Не дам проклятим насолодитися такою винагородою, — промимрив собі під ніс чоловік, але не встиг зрушити з місця.

Позаду пролунав шелест. Чи то тканина, чи то листя. Знову свист.

В ногу увійшло гостре лезо, і новий спалах болю підкосив його. Впавши на каміння, він закричав. Кривава пляма почала повільно розповзатися по стегну, невидима сила скувала тіло.

Отрута? Міг би і раніше здогадатися.

— Ото ж нечисть! Самі справжні прокляті! — впавши на бік, пробубнив охрипшим голосом поранений.

Дихання його ставало все важчим. Кутики роту потемніли до темно-червоного, в той час як губи біліли мов сніг.

Безуспішно затискаючи стегно, він намагався зупинити кровотечу. Але пальці рук слухалися все менше з кожною миттю. З-за валуна неквапливо вийшов чоловік.

Ні... не звичайний, а прокажений.

Чорних високих чоботів на шнурівці ледь торкнувся бруд. Він витер їх об сніг. У місячному світлі блиснула металева пряжка в формі змія кусающого себе за хвіст.

Символ нескінченності, — майнуло в голові чоловіка. Як іронічно.

Думки почали вислизати з голови. Перед очима двоїлося.

Чоловік підійняв погляд на обличчя проклятого, що наздогнав його раніше, ніж він встиг сам накласти на себе руки. Але єдине, що ще могло втриматися в ураженій отрутою свідомості — це очі. Дві бурштинового кольору райдужки з вертикальною зіницею, що поблискували, як у хижака.

— Чудовисько!

Вмираючи сплюнув згусток червоної рідини мисливцеві під ноги.

Проклятий хмикнув і, витерши тепер об жертву носок чобота, зіштовхнув його зі схилу. Мертве тіло покотилося мішком. До мисливця долетів огидний тріск кісток. Можливо навіть легше за сухі гілки...

Він з кам'яним обличчям стежив за тим, що колись було живою людиною, і як тепер це зникало серед гірської ущелини. Морозний подих вітру відкинув пасмо волосся з обличчя проклятого, і незабаром з неба посипалися білі пухнасті пластівці — останній зимовий сніг цього року. І черговий у нескінченній низці часу.

Коли він повертався до решти мисливців, село вже догоряло. Крики майже затихли, а в повітрі повис запах горілої плоті. Запах смерті.

Вогнище виявилося просто величезним. До світанку від села і його мешканців залишаться тільки попіл та кістки.

Навколо стояв гуркіт веселих голосів. Хтось вже був п'яний, почавши святкувати знахідку цього жалюгідного і добре захованого в горах людського поселення. Хтось галасно обговорював майбутні розваги. Інші вихвалялися кількістю вбитих і змагалися в тому, чий спосіб вбивства був жорстокішим. Дехто хвалилися тим, скількох взяв силою перед тим як знищити.

Хлопець, що тільки-но повернувся, стояв, мовчки дивлячись на яскравий вогонь і вдихаючи запах підсмаженого м'яса. Він проковтнув грудку в горлі і придушив блювотний рефлекс.

Знали б інші прокляті, як він почувається, — назвали б слабким, м'якотілим, надто людяним, невдахою і чужинцем. Але хіба його хвилювала їхня думка? Він лише переслідував власні цілі, рухаючись за течією, доки вона несла його у потрібне русло. Чи може намагався запевнити в цьому самого себе.

— Ти чого такий невеселий? — пролунав знайомий голос.

До хлопця підійшов один із заколотників свавілля і зачепив плечем, вдивляючись в обличчя. Якби не і без того біла, трохи сірувата шкіра хлопця, стало б помітно, як він зблід. Від люті та огиди. Можливо, презирство читалося у його зміїному погляді.

— Та ні, Джессе. Просто набридло стирчати в горах, — незважаючи на власні емоції, спокійно відповів хлопець.

Джесс розуміюче кивнув та простежив за поглядом співрозмовника. Якщо дивитися уважніше, то серед вогню ще можна було помітити скалічені тіла безневинних жертв.

— Ну як, приєднаєшся до нас у наступному полюванні? Чи хочеш залишитися в місті та вмирати від нудьги? — Джесс посміхнувся, оголюючи в хижому оскалі жовті нерівні ікла.

Язики полум'я грали на його обличчі, і від цього воно здавалося ще потворнішим, ніж при денному світлі. Ліву половину покривали страшні рожеві рубці — які зараз ніби червоніли ще дужче. Брова, розсічена на три частини, давно втратила форму, і тепер завжди мала дивний моторошний вигляд.

Це дещо навіювало спогади. Не найприємніші.

— Мабуть, краще відпочину в місті, — байдуже видав хлопець, сподіваючись на цьому закінчити їхню безглузду розмову. Він відвів погляд в пошуках причини, по якій би міг полишити компанію Джесса якомога скоріше.

— Змієня, тільки не кажи що відчуваєш співчуття до цих мерзенних людей?! — не вгавав Джесс, і хлопець розсміявся, дивлячись громилі прямо в чорні очі. Без райдужної оболонки, вони поблискували безумством.

— Ти в своєму розумі, Джессе? Співчуття? Ще й до людей? Жалість... можливо. — Його тихий голос ховав в собі попередження. Прохання залишити в спокої.

— А чи є різниця? — здивовано реготнув громила.

Хлопець задумливо знизав плечима, не здивований що Джесс проігнорував, а може і зовсім не зрозумів натяка.

Незабаром другий почав сміятися, чи не згинаючись навпіл. Бовдурам смішно з будь-якого приводу.

— Так. Ти маєш рацію, це явно дивне питання!

Джесс опустив забруднену в землі та крові руку на плече хлопця, і той ледве втримався, щоб її не скинути. Куточок губ здригнувся.

— Я від тебе нічого іншого і не чекав, йолопе, — мовив хлопець, плавно роблячи крок назад і вислизаючи з-під руки Джесса. Але той як і очікувалось, навіть не звернув на це жодної уваги.

— Чому не хочеш з нами?

Здається, Джесс не збирався так швидко відступати. Хлопець стомлено видихнув. З його блідих губ зірвалася хмара пари. Розвіялася на вітрі, змішуючись із чорним димом.

— Деякі справи у місті. Можливо, наступного разу.

— Тоді наздоженеш нас, як закінчиш! — ігноруючи будь-які протести підсумував Джесс і, помітивши когось зі своїх друзів у натовпі, попрощався. — До зустрічі, змієня.

Хлопець кивнув. Пасмо білявого волосся знову впало на очі. Коли б його воля, він давно вже був би в найближчому містечку і займався чимось цікавішим, ніж вбивства. Але саме це заняття могло допомогти йому наблизитися до мети.

Нехай Альва, — він же змієня, — проклятий, проте все їх так зване полювання йому не припадало до смаку. Від смердючого запаху горілої плоті в нього мало не підкошувалися ноги, а від погляду на розруху, яку несли вони за собою, було огидно. Огидно від них. І від себе.

Альву гукнули, і він озирнувся. Його давній знайомий на ім'я Семюель стояв, спершись на камінь, схрестивши руки. Він, так само як і Альва, був проклятим.

Підійшовши до друга, окинув його уважним поглядом. Старина Сем був такого ж зросту, що і він сам. Їх очі зустрілися на одному рівні. Бурштинові зі зміїним зрачком, та чорні, з білками червоними зараз, і білими вдень. Бордові вени сіткою відходили від них, надаючи Семюелю не людського вигляду.

— Ти брав участь у полюванні, Семе? — піднявши брову, кинув Альва, принагідно згадуючи, коли вони бачилися востаннє.

— Довелося. А ти? — Семюель потиснув плечами, трохи схиливши голову на бік. Провів по волоссі рукою. Чорне, коротке, воно стирчало в сторони. На його кінчиках осідали сніжинки, беручись кришталиками льоду за мить до того як розтанути.

Альва кивнув:

— Не дуже весело, чи не так?

Семюель хмикнув. Не говорив зайвого, знаючи, що їх можуть почути. Він завжди був обережнішим за інших його знайомих, наскільки Альву не підводила пам’ять.

— Ти в наступному поході береш участь? — Його спокійний голос дарував неочікуваний комфорт навіть у такому місці, як це. Серед вбивць, ґвалтівників та трупів.

— Ні, планую зникнути звідси раніше, ніж за мене згадають. — Альва схрестив руки перед грудьми. Проте, можливо, його план розвалився ще до цього моменту, в якому вони з Семом розмовляли.

— Бачив, як Джесс намагався вмовити тебе.

Шум навколо не вщухав. Тріщали палаючи доски, свистів вітер та розносив по вершині гір веселий галас. Полум’я танцювало з смертю.

Альва кивнув, поглядом знайшовши в юрбі громилу.

— Думає, що я приєднаюся до них згодом.

— Але ж ти й не збирався, хтось окрім мене ще знає навіщо ти приїхав? — запитав Семюель і почухав потилицю.

— Ні. — На обличчі Альви розтяглася усмішка. Куточок губ насмішкувато підвівся вгору.

Сем зітхнув, ховаючи руки в кишені. Вони обернулися на голос.

— Гей, народе! — скрикнув Клод, один із головних ініціаторів полювання, привертаючи до себе загальну увагу. — Ми чудово сьогодні повеселилися!

Звідусіль почулися схвальні вигуки, сміх і свист. Невже їм всім справді подобалось те, що тут відбувалося?

— Але це лише початок! — продовжив надривати горло Клод, ходячи перед вогнищем.

Альва та Семюель підійшли ближче.

— Ми раді кожному, хто приєднається до нас! Обіцяю, буде весело. Може, навіть веселіше, ніж сьогодні!

Пролунали нові крики та оплески. Альва подивився на товариша, і той упіймав на собі його погляд. Обурений, як і в нього. Вони заходили надто далеко. А все для чого?

— Оголошую сезон полювання відкритим!

Натовп вибухнув новими зойками і веселим свистом. Їхні силуети на тлі багряних язиків полум'я спотворювалися тінями, що тягнулися по ногах.

— Винищимо жалюгідних людей! — підбурював народ Клод.

Голос розносився серед гір. Снігопад, що почався раптово, не міг його заглушити. Сніг танув, наближаючись до вогню. Зникав — наче й не було. Чого не скажеш про злочини, якітепер вважалися геройством…

— Так! Чого ти зволікаєш?! — Раз-пораз долинали веселі крики інших проклятих.

Вони справді хотіли цього? Чи просто йшли за натовпом і лідером? Ворожнеча між людьми, чи краще сказати, тими, хто залишився ними, і проклятими, панувала вже давно. Проте ніколи раніше не досягала таких масштабів. І якщо в усіх попередніх конфліктів були причини, виправдати сьогодення не вдавалося.

— І нехай Боги, що зробили нас такими, спостерігають за нами з небес! — вигукнув Клод, підіймаючи руки вгору.

— Так!

Від такого гулу голосів Альва та Сем скривилися. Їм не подобалося слухати ці фанатичні плани. Другий помасув скроні долонями, через темний, навіть землянистий відтінок шкіри, Семюель майже розчинявся в темряві.

— Давайте зробимо цю весну найкривавішою в історії Холодного континенту!

Знову крики та сміх. Шум, брудний і гнітючий.

Краєм вуха Альва вловив чийсь кашель. Він міг би вирішити, що це хтось із проклятих. Поперхнувся напоєм, або, можливо, просто хотів привернути увагу. Але бурштинові очі метнулися до вогню. Там лежав ще живий чоловік. Альва виявився не єдиним, хто почув кашель. Джесс теж закрутив головою на всі боки.

Змієня притиснув кулак до рота, вдаючи, що поперхнувся, і громила лише хмикнув, більше не намагаючись знайти справжнє джерело звуку. Їхні погляди з людиною зустрілися. Альві на мить здалося, що той одними губами прошепотів коротке «дякую». Але він одразу ж відвернувся.

Може, хтось вирішив би, що це жорстоко з його боку. Але цей вчинок давав чоловікові можливість на милосерднішу смерть, адже й уявити складно, як над ним могли вирішити познущатися інші прокляті, дізнавшись, що той так довго тримався. Натовп рушив геть від багаття. Тут їм нічого не залишилося.

Жодної розваги...

Дівчина сильніше закуталася в плащ. Останні зимові дні залишалися холодними, і звичайна людська кров, що бігла її венами, від морозу ніяк не рятувала.

Вона на мить задумавшись, послизнулася, не втримала рівновагу та плюхнулась в кучугур. Роздасовано глянула на власні руки. Її шкіра кольору шоколаду дуже контрастувала на тлі білого снігу. Кучері тріпав пронизливий вітер, а сірі очі поблискували неначе метал.

Мегумін обіцяла дядькові, що повернеться за північ, але вже починало сходити сонце. Його промені відбивались від снігу, поблискуючи золотими іскрами.

На підході до села Мег зупинилася, щоб озирнутися. За нею ніхто не стежив, у цьому вона не сумнівалася, але дивне почуття всередині невтомно мучило її. Де ж ховалась причина?

Вона потерла долоні, намагаючись зігріти пальці. Подмухала на них. Жалюгідні частки тепла, не більше.

Мегумін ніколи не вважала себе полохливою, але зараз все ж таки не могла зрозуміти, що змусило її нервувати? Шия та плечі вкрилися мурахами, холодок ковзав по ребрах, і причиною цього була не погода.

Вона озирнулася. Пухнасті пластівці засипали усі доріжки, замітали сліди. Що ж тоді не так?

Відповідь чекала на Мегумін дуже близько.

Небо забарвилося в яскраво-рожевий з золотими лініями. Чарівне видовище — пухнасті хмари, що повільно пливли по небу в променях вранішнього сонця, але милуватися ними не залишалося часу.

— Дядько напевно вже рознервувався і місця собі не знаходить, — хмикнула під ніс Мегумін і, відганяючи тривогу геть, вирушила далі.

Тяжко ступала по снігу вгору, намагаючись не посковзнутися знову.

Щоки її почервоніли. Подих зривався. Підніматися — справа не легка. Вибравшись на рівну землю, Мегумін скривилася. По носі вдарив їдкий запах диму... І було в ньому щось ще, таке, про що вона не хотіла думати.

Мегумін кинулася бігти. Під ногами рипіло. Чоботи ковзали, але це її не зупиняло. Страх раптово стиснув грудну клітку. Подолавши останні кілька поворотів, вона опинилася на вершині — перед рідним селом.

Щось тріснуло. Надломилося, гострими частинами ріжучи зсередини.

Від одного погляду на те, що сталося з домом, на її очах виступили сльози. Над залишками деяких будинків ще здіймалися тонка вуаль диму. Всюди лежали останки людей, яких вона колись знала. Яких вважала своєю родиною.

Мегумін кинулася до тліючого вугілля, затискаючи перед носом тканину плаща, аби не вдихати запах гару і горілої плоті. Від нього каламутило так, що важко було думати. Але дівчина йшла далі, борючись з гидкими почуттями. Нудотою. Жахом. Панікою. Й іншими, що тяглися довгим шлейфом за ногами і ставали все сильнішими й страшнішими з кожною миттю.

— Дядько?! Тітонько Дакото?! — невпевнено кликала Мегумін, але ніхто не озивався.

Чорними від вогню балками рухалися залишки іскорок. Тліли, продовжуючи руйнувати все, — до кінця.

Нога зачепилася за дошку, і Мегумін потяглася до неї, щоб звільнити черевик. Опустивши погляд, вона зрозуміла, що ніяка це не дошка. До горла підступила нова хвиля нудоти. Її пробрали дрижаки.

Чиясь кістка. Обвуглена. З неї все ще звисали скибки горілої плоті.

Мегумін за кілька секунд німого шоку скрикнула, зробила невірний крок, упала, приземлившись на землю. Болю не відчула. Її одразу вирвало. І рвало довго. Нещадно. Поки всередині не залишилося нічого.

Трохи перевівши подих, вона розплакалась. Сльози душили її.

Від запахів навколо паморочилося в голові. Десь праворуч почувся тріск. Мегумін зі страхом обернулася. Спершу нічого не могла помітити, вдивлялася у руїни. Облизувала губи, водночас закушуючи їх до болю.

Щось заворушилося.

— Дядечко! — з надією вигукнула Мегумін, але власний голос звучав глухо та спотворено.

Мегумін кинулася до нього на тремтячих ногах. Все його тіло і обличчя скалічив вогонь, чоловік ледве міг бачити племінницю, але спробував усміхнутися. Серце дівчини стиснулося.

— Мег, дитино… — прохрипів він і зайшовся в приступі кашлю.

Здригаючись, похилившись від агонії.

— О Боги, що… що я можу зробити?

Заплакане обличчя почервоніло і опухло, дівчина почала шукати очима щось, що допомогло б акуратно витягнути дядька звідси. Куди? Що буде далі? Відповідей вона не мала.

— Мегумін. Слухай. — Його голос став таким тихим, що племінниці довелося впритул притиснутися до нього. Сморід знову вдарив в ніс, і вона затамувала подих. Так пахла смерть.

— Прокляті… Вони оголосили полювання. Криваве полювання.

Слова давалися йому важко. Сили залишали тіло.

— Дядечку… — схлипнула Мегумін.

Він спробував проковтнути ком, але закашлявся.

— Залиш мене. Мені, — він спіткнувся на слові, — кінець.

У вухах задзвеніло. Тіло — ніби ватяне. Не поворухнутися, навіть кивнути головою здавалося надміру важким.

— Ні, — ледь мотнула головою Мегумін. Чи може думала що мотнула.

Обпалені губи дядька здригнулися в змученій посмішці. Кадик підскочив вгору і повільно опустився.

— Прошу. Це моє останнє бажання. Ти маєш… повинна жити, Мег.

Дівчина замотала головою, лінія рота тремтіла. З носа текло. Очі пекло від гірких сліз.

— Іди... Поки вони не повернулися. Пообіцяй...

Він замовк, не скінчивши фрази. Назавжди. Останній видих зірвався з його обвуглених губ, що кровоточили.

Мегумін якийсь час не вірячи дивилася на нього, а потім заревіла, осівши поряд, не знаючи, як упоратися з жахом. Та горем…

Вона ще довго плакала, сонце давно встигло зійти, освітлюючи жахіття навколо. А коли сльози закінчилися, Мегумін почала ховати рідних.

Багато часу пішло на те, щоб викопати могили у промерзлій і покритій снігом землі. Під кінець роботи вона ледве могла ворушити руками та стояти на ногах. Мегумін не залишила надгробків, тіла обвуглилися так, що більшість впізнати не вдалося. Лишень пересунула невеликий валун ближче до поховань. Як тільки закінчила, зібрала все, що в неї залишилося, міцніше закуталася у плащ та рушила геть.

Криваве полювання розпочалося. Але чи зможе Мегумін пережити його?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.