Розділ 2

«Марив вічністю в подобі пам’яті, історії та слави. А отримав..?» — Т.

Два з половиною місяці після початку кривавого полювання.

Південний захід Холодних земель. Дарквіль.

Небо затягнуло темними хмарами, а повітря стало настільки душним, що чорне волосся Мегумін завилося сильніше звичайного, вологі пасма липли до обличча та шиї. Мег знову провела гребінцем по кучерях — той застряг. З її вуст зірвалася тиха, нерозбірлива лайка.

У кутку старої кімнатки нявкнув кіт, чи то з цікавістю, чи то з глузуванням спостерігаючи за господинею.

— Знущаєшся, так? — вперши руки в боки, поглянула на нього дівчина. Вихованець ще раз нявкнув і почав облизувати лапу. Наче він там зовсім не до чого.

Витягнувши гребінець з волосся, Мегумін поклала його на хиткий стіл і бігло оглянула квартиру.

Незручний, покритий плямами, затяганий матрац лежав біля правої стіни по центру. Подерті темно-коричневі стіни, на яких ще проступали сліди старих візерунків, справляли не найкраще враження. Стіл і два жалюгідні табурети, на які Мегумін звалила кілька книг. Вкрадених, до речі. Зі старого тріснутого дзеркала, яке вона притягла з іншої занедбаної кімнати, на неї дивилося власне, осяяне напівтемрявою відображення. У кутку була велика шафа, але без дверей, а поруч вішалка, що нерівно висіла, її ж бо довелося прибивати самій.

Була ще одна кімната в так званому новому будинку, в якому на щастя душ і ванна все ще працювали. Вікна скрізь забиті дошками, де їх не вистачало — Мегумін забивала сама. Так безпечніше. Зате двері із засувами та замком, вже невелика, але радість.

Могло бути й гірше, — саме так думала про своє скромне житло дівчина.

Вона перебралася сюди через тижнів два чи три після початку полювання. З тими жалюгідними грішми, що мала, зняти житло виявилося неможливо. Та й у Дарквілі здебільшого жили прокляті, а людині траплятися їм на очі не варто.

Мегумін же обрала це місто, бо простіше сховатися серед мисливців, прикидаючись однією з проклятих. У будь-якому разі так вона вирішила тоді, і ризикувати, намагаючись дістатися будь-якого іншого місця, не стала.

Ті, кого торкнулося прокляття, не завжди виглядали як монстри, іноді лише відмінні риси видавали в них прокажених. Як от незвичні зрачки, ікла, чи роздвоєний язик. Саме цим Мегумін і скористалася. Можливо, тільки завдяки цій ідеї вона все ще залишалася живою.

Мегумін підійшла до кота і взяла чорну важку грудочку на руки. Він не виривався, адже вже звик до дівчини і часто тягався за нею хвостиком, нагадуючи своєю поведінкою наглядача.

— Тео, мені треба піти на якийсь час. Будь слухняним хлопчиком і не шкодь, доки мене не буде.

Мегумін носом уткнулася в м'яку котячу шерсть. Тео у відповідь пирхнув і цапнув її за вухо, не дуже сильно, але цілком відчутно. Вона різко випустила його з рук.

— Але ж негідник!

— Мяу?!

Кіт з ображеним виглядом почав вилизуватися, а Мегумін надула губи і підійшла до вікна, виглядаючи крізь щілину між дошками.

На вулиці, як завжди, життя йшло своєю чергою. Розмірений рух, трохи народу, менше звичного — чи то через похмуре небо чи то через від’їзд мисливців. Розмови ледве долинали до неї.

Мегумін протяжно зітхнула і попрямувала до шафи, потяглася до коробки, яку тримала на верхній полиці.

У ній лежала акуратно складена весняна плащ-накидка вицвілого темно-синього кольору. Мегумін скривилася, але все одно накинула одяг на плечі. Від неї пахло сирістю, а ще колишнім власником — жінкою з проклятого народу, звіролюдкою. Та мала котячі вушка та хвіст.

Від самої Мегумін тепер теж несло її вихованцем Тео. Вимушений, не найприємніший захід. Але до всього звикаєш.

Усі прокляті могли чути людський запах, якщо його не маскувати. Одні чули його зовсім слабо, в інших нюх виявлявся кращим. Ніколи не знаєш, коли тебе помітять, тому вона взяла за звичку перестрахуватися. То коту давала спати на своєму одязі, то сама спала з ним, стискаючи в обіймах.

Одного разу, до їх з Тео зустрічі, Мегумін мало не попалася. Довелося тоді тяжко: тікала геть провулками і темними підворіттями. Ледве забрала звідти ноги.

Мег насупилася, згадуючи про випадок. Застебнувши всі гудзики, вона ще раз покрутилася перед дзеркалом, покритим тріщинами. Схвально кивнувши відображенню і легенько штовхнувши Тео під зад, попрямувала до дверей, захопивши з вішалки сумку.

Кіт невдоволено зашипів і ліниво застрибнув на ковдру.

— У нас закінчилася їжа, Тео. Постараюся якнайшвидше повернутися, і тоді ввечері посмакуємо чогось, — підморгнула йому дівчина.

Чорний кіт при словах «їжа» і «посмакуємо» з цікавістю глянув на господиню золотистими очима. Мегумін послала коту повітряний поцілунок і зникла за дверима. Пролунало тихе клацання замку, вона попрямувала на вулицю.

Дороги та провулки були вимощені з сірого каменю, такого ж, як більшість старих будинків у Дарквілі, тільки на пару тонів світліше. Будинки височіли з боків, прості та однотипні. Кінцівки дахів, з бурульками, що намерзли по краях, нагадували пащі чудовиська. Ікласті і потворні. Вибиті, а часом і забиті вікна наче стежили за перехожими, чекаючи моменту, щоб поглинути з тельбухами. Зжерти, не залишивши сліду.

Опинившись на вулиці, Мегумін озирнулася, бажаючи переконатися, що ніхто за нею не стежить. І нехай саме в цій частині міста дуже рідко можна було зустріти когось, обережність ніхто не скасовував. Жителі району не цікавилися, хто і чому живе з ними по сусідству. І її це влаштовувало.

Звичайно, траплялося, хтось із дітей проклятих забігав у такі місця, чи тут же шукали притулок бездомні. Але нічого. Ніхто нікому не ставив зайвих запитань.

Мегумін глянула нагору. Хмари густішали. Небо почорніло. На обличчя впали перші холодні краплі. Вона накинула капюшон і, опустивши голову, рушила у бік центру. Дощ на відміну від снігу пускався не часто.

Всього за кілька кварталів від її притулку знаходилася ринкова площа.

Мегумін пересувалася швидко. Погода не сприяла гарному настрою, адже не вистачало лише застудитись під дощем: у місті проклятих не так легко купити ліки для людини. А що гірше? Померти від температури чи лап хижака?

У животі забурчало, і Мег квапливо притиснула до нього долоню, відчуваючи, як шлунок стягує тугим вузлом. Востаннє вони з Тео вдосталь їли два дні тому. У Дарквілі здійнявся якийсь галас, тому довелося просто сидіти вдома, молячись Богам, що покинули їх, щоб усе швидше закінчилося. У той самий час страх чіпкими кігтястими лапами скріб стіни за її спиною.

Хвала богам, нікого поряд не було, і ніхто не почув. Мегумін завернула на центральну вулицю. Дрібні холодні крапельки стукали по дахах і йшли колами по калюжах. В одній із них вона зловила своє спотворене відображення.

Нормальна погода? Це не про Холодний континент.

Все те ж обличчя дивилося на неї з води. Пухкі губи — тепер покусані. Щоки, раніше округлі, впали, а під сірими очима залягли тіні, сильніше відтіняючи райдужку. Кучері липли до обличчя, лоскотали носа. Мегумін розуміла, що зараз виглядала жалюгідно. Життя потріпало, і вона боялася, що випробування лише починаються. Не знала, що робити далі.

З роздумів її витягла грязюка, що раптово бризнула з калюжі. Двоє проклятих на конях зупинилися, і Мегумін кинула на них лютий погляд. Якби він був мечем — розсік би мерзотникам шиї.

Той, що знаходився ближче до неї, — хлопець міцної статури. Його почервонілі білки очей і сітки вен, що відходили від них, змусили Мегумін згадати, ким були вони, і ким вона сама. Остудили запал. Зовсім небагато, але все ж таки…

Другий був не менше. Сильними руками стискав повідця. Його неприродно бліда шкіра, — навіть трохи сірувата, — надавала хлопцю особливого шарму, аристократичного образу. Бурштинового кольору очі з вертикальними зіницями хижо блищали. Волосся нагадувало сніг, таке ж біле, довжиною приблизно до плечей. Він зібрав його у кінський хвіст. Кілька пасм спадало на очі, але не приховувало чітко виражені лінії щелепи, високі вилиці і рівний ніс. Вони робили зовнішність хлопця надто незвичною, навіть серед проклятих.

— Ти як? — спитав перший, і Мег трохи розслабилася.

Може вже звикла до постійного перебування в небезпеці.

Вони не впізнали в ній людину. А як тут дізнаєшся, коли за версту котами несе? Всередині спалахнув вогник сміливості. Слова зірвалися раніше, ніж вона встигла пошкодувати про них.

— А сам як думаєш? — глузливо кинула Мегумін і так само швидко випустила протяжне зітхання, відчуваючи, як місцями мокра і холодна тканина одягу прилипає до тіла.

— Сама винна, навіщо рота роззявила? — піднявши брову, промовив другий, на мить затнувся і з дивним виразом подивився на дівчину.

Від його погляду пробирало тремтіння. Липке почуття страху ворухнулося в грудях вкотре, але Мегумін швидко заштовхала його назад.

— Гей, Альво, ти як з дівчиною розмовляєш? — Не сказати, що проклятий насправді сердився, але явно здавався засмученим такою поведінкою приятеля. Альва хмикнув і кинув ще один дивний погляд на Мег, кивнув товаришу у бік ринку.

— Поїхали вже.

На мить проклятий знітився, не впевнений у тому, як слід вчинити, але одразу ж повернувся до Мегумін.

— Прошу нас пробачити. Він зазвичай не такий... грубий.

Кивнувши на прощання, проклятий поспішив слідом. Мегумін полегшено видихнула. Вона й сама не помітила, як затамувала подих під пильним поглядом.

Незабаром, опинившись на ринку, дівчина загубилася серед натовпу. Навіть у негоду народу по окрузі бродило напрочуд багато. Вони розглядали дрібнички, вибирали кращі продукти і тканини. Ніхто не звертав уваги на трохи намоклу незнайомку в накидці. Раніше Мегумін вважала, що її серце щоразу стукатиме як ненормальне, але згодом звикла. Страх вицвів, залишившись бляклою плямою на старій скатертині. Будучи звичайною людиною, Мегумін не могла заробляти гроші, а на роботу, яку виконували прокляті, їй не вистачало сил, тому доводилося викручуватися по-іншому.

Не те щоб вона вважала себе слабкою, швидше розумною, і вирішила зайвий раз не геройствувати. Мегумін стала промишляти дрібною крадіжкою.

Їй і самій не подобалося це заняття, хоча... так було тільки спочатку, бо тепер вона входила в кураж, відчувала приплив ейфорії, азарту. Інакше їм з Тео не вижити. Точніше їй. Тео з легкістю зміг би знайти собі нову господиню, адже був величезним, товстеньким гарним котиком із золотистими очима.

Мегумін взялася за справу, відганяючи гордість за свого вихованця. Вона плавно ковзала між іншими перехожими, вдаючи, що теж розглядає вміст прилавків. Краєм ока помітила свіжу рибу на одному зі столів — шлунок вкотре стягнувся в тугий вузол.

«От же негідник Тео! Украв мою булочку, поки я спала. Тепер замість того, щоб зосередитися, я ходжу і думаю, як хочеться їсти!»

— Дівчино, чи не хочете щось придбати?

Мегумін підняла погляд на продавця, і усвідомила скоєну помилку. Вона якийсь час просто стояла і витріщалася на рибку.

— О, так... Може. Я згодом повернуся.

Мегумін натягла посмішку, відчуваючи, як горять щоки, і пройшла далі, по дорозі обережно і максимально непомітно очищаючи кишені неуважних проклятих. Зазвичай вона поміщала на місце вкраденого змісту відповідної ваги камінчик. Так жертва довше не помічала зникнення. До цього додумалася не відразу, і перші спроби важко було назвати вдалими. Але з досвідом це виявилося легкою, майже механічною дією.

Хтось зачепив її плечем. Мегумін ледь не впала, але міцна рука вхопила її за накидку і поставила на місце так легко, ніби вона була невагомою, наче пір'їнка.

— Знову ти, брюнеточко, — промовив низьким оксамитовим голосом хтось.

Мег звела очі. Перед нею стояв той біловолосий хлопець, якого вона зустріла вранці. Той грубіян.

— Знову я. — Мегумін хотіла, щоб її слова звучали їдко, голосно, але вийшло зовсім тихо. Під його поглядом шкіра вкривалася мурашками. Дихання збивалося.

— Ти що, мене боїшся? Га, малеча? — Куточок його губ підвівся в хитрій усмішці. Очі звузилися, відзначаючи кожен її рух.

Поки він говорив, Мегумін помітила, які у нього білі й рівні зуби... з іклами з обох боків.

— Ще чого. А повинна?

Цього разу вона змогла повернути своє самовладання і, схрестивши руки на грудях, уперто подивилася на нього.

«Він не знає, хто я, не може знати. Мені нічого не загрожує. Просто цей хлопець — скалка в дупі, тому так поводиться,» — повторювала про себе Мегумін. Бурштинові очі небезпечно блиснули. Наче знали її думки.

Проклятий простяг до неї руку.

— Я Альва.

Вона завмерла в нерішучості, а він допитливо зігнув брову.

— Мег, — коротко представилася дівчина.

Стиснувши зуби, Мегумін простягла свою долоню у відповідь. Його шкіра виявилася набагато холоднішою, ніж вона уявляла. Кінчики кігтів майже невагомо провели по її зап'ясті. Мег відсмикнула руку.

— Не хочеш відійти, побалакаємо трохи? — Альва махнув у бік будинків туди, де ходило набагато менше людей.

Як часто прокляті роблять так? Пропонують незнайомцям відійти з ними та побалакати. Мегумін сумнівалася, що це те, чого він справді хотів. Треба було його здихатися, і по скоріше…

— Вибач, але в мене тут справи, — уперто заявила дівчина і хотіла вже йти, як хлопець зацокав язиком.

— Ці? — Він підняв догори другу долоню. На ній лежав маленький мішечок з грошима... Її мішечок.

Мегумін приголомшено затріпотіла віями, перевірила кишені і обурено зітхнула.

— Поверни!

— Кому? Тобі чи тим, у кого ти їх запозичила? — посміхнувшись, поцікавився Альва. Але мішечок опустив у її витягнуту руку. — Ну ж бо, малеча, до чого таке скривджене личко? — награно надувши губи, спитав Альва.

І нехай він здавався веселим, навіть доброзичливим, щось у його погляді змушувало її нервувати дедалі більше. Мегумін сумнівалася, що справа лише у його проклятому походженні.

— Не називай мене так, у мене є ім'я! — спалахнула вона. — І що тобі взагалі треба від мене?

Ще трохи, і Мегумін захлинулася б від злості. Альву ж, здається, бавила така реакція: він з неприхованими веселощами і інтересом спостерігав за новою знайомою, яка зростом діставала йому до грудей.

— Та нічого, брюнеточко, просто поговорити.

Вона якось приречено зітхнула і, здається, зовсім забула про страх. Про те, що перед нею не просто людина — справжнісінький хижак.

— Ну ж бо, невеличка розмова, і я подвою вміст твого мішечка. Мегумін схопила його під лікоть і потягла до тихого провулку. «Чим швидше він від мене відв'яжеться, тим краще» , — майнуло в її голові.

— Ну? Чого ти хочеш? — знову схрестивши руки на грудях, метаючи блискавки своїми сірими, наче сталь, очима, спитала дівчина.

— Мег... Це твоє повне ім'я? — задумливо протягнув Альва.

Вона здивовано закліпала очима. Він що, знущався з неї? Мегумін відкрила рота, закрила, і нарешті знову повернула дар мовлення.

— Ти серйозно?

Все, починаючи з його появи і закінчуючи цією секундою, — викликало моторошне здивування.

Альва хмикнув.

— Та ні, я й сам здогадався, що це скорочення. Ну то яке твоє повне ім'я? Почекай! Не говори, я хочу вгадати. Меган?

З її губ вирвався протяжний стогін. Хотілося тріснути себе по лобі. Або його. Альва знову оглянув дівчину з ніг до голови і ще ширше посміхнувся, помічаючи, як вона легко дратується.

— Може, Мегера? — у колишній манері припустив проклятий. — А що, тобі явно підходить! Розкриває натуру та характер, — стримуючи смішок, продовжив Альва.

— Мегумін, — втомленим голосом сказала вона.

Втома і голод давалися взнаки. Вигадати, як би позбутися нав'язливого проклятого, не виходило. Та й випадково розгнівати його не хотілося. Чуття підказувало, краще вирішити все мирно.

Вона знову перевела на нього погляд. Скользнула ним по задумливо нахмурених бровах, кісті рук що ледь торкаючись стукала по підборідді. Що за вираз такий? Мегумін насупилася у відповідь.

— Благословенна? — Здивований голос повернув її з роздумів назад у реальність.

Альва дивився на неї, не відриваючи погляду. Прямо у вічі, немов крізь них міг роздивитися вміст її душі. Минуле, сьогодення та навіть майбутнє. Кров завмерла, посилаючи тілом хвилі холоду.

— Що? — не зрозумівши, перепитала вона. Якась нісенітниця, — вирішила трохи оторопіло.

— Мегумін — значить благословенна, — пояснив Альва таким тоном, начебто абсолютно всі знали про це, крім неї, звісно.

Дівчина знизала плечима. Плювати на їжу та заробіток. Потрібно зникнути. Негайно. Якось переб'ються вони з Тео ще день-другий. Але цей проклятий… скоріше б опинитися подалі.

— Пробач, Альво, але мені справді час. Було... цікаво побалакати, — після короткої затримки додала Мегумін і попрямувала назад, сховавши трохи тремтячі руки в кишені.

— Мег. Ти ж звичайна людина, — кинув він їй у спину після короткої паузи.

Серце пропустило удар. Кров відлила від обличчя, а груди і зовсім стиснуло від жаху. Вона припустилася помилки. Коли? Як? Занадто довго була з ним. Занадто близько. І відокремилася від інших, давши йому розібрати її запах.

Мегумін нерішуче обернулася, начепивши фальшиву усмішку та спокій на обличчя. Маска — брехлива, але необхідна, яку доводилося приміряти день за днем. Так часто, що вона стала її частиною.

— Ти, мабуть, втратив свій нюх, коли так думаєш.

На його обличчі відобразилася нахабна самовпевненість.

— Мег, малеча, я не думаю. Я знаю це. Зрозумів, ще коли тебе обілляло бризками з калюжі, — розтягуючи слова, промовив Альва так, ніби пояснював дитині.

Мегумін глянула за плече — нікого. На міркування часу не лишалося. Всього мить, і в неї в руках з'явився маленький кинджал. З вуст Альви вирвався смішок.

— Ти що, справді думаєш заколоти мене цією зубочисткою? — Він вказав на сталь у її руках, але дівчина, стиснувши зуби, стежила за Альвою. Готова будь-якої миті завдати удару. — Ех, а я вже був подумав, що ти розумна, — продовжив він, з нудьгою спостерігаючи за її реакцією.

Може, слід було відразу перерізати йому горлянку? — нервово подумала Мегумін. Бачачи, що вона так само тримає кинджал, спрямованим у його бік, проклятий приречено відкинувся на стіну сусіднього будинку.

— Та не буду я тебе чіпати, прибери свій ножик, а то ця німа сценка дивно виглядає зі сторони.

— Так я тобі й повірила, — процідила Мегумін крізь зуби, явно вагаючись.

Момент, і Альва подолав відстань між ними, вихопив кинджал, кинув його собі за спину на землю, втискаючи Мегумін у холодну, вологу від дощу стіну. Страх у грудях, подібно тисячам кажанів, затріпотів шкіряними крилами вдаряючи по ребрах. Дряпаючи легені і рвучи на клапті шлунок. Мегумін затримала дихання, зовсім не готова вмирати, але майже прийняла свою долю.

— Ось бачиш, — прошепотів Альва їй на вухо, гаряче дихання торкнулося щоки, шкірою побігли мурашки. — Хотів би тебе убити, вже б убив. Правильно?

Він трохи відсторонився, заглядаючи у її очі. Напевно, очікуючи побачити там страх, полегшення, але не байдужість...

— Втікати не будеш? — ще тихіше спитав Альва. Мегумін заперечливо похитала головою. — Добре, — прошепотів він, — добре…

Проклятий відступив, але далеко відходити не став. Зупинився на відстані витягнутої руки, контролюючи ситуацію.

— То чого ти тоді від мене хочеш, Альво? — приглушено, і, здавалося б, байдуже поцікавилася Мегумін.

Бурштинові очі блиснули, вертикальні зіниці трохи розширилися. В них вона помітила своє відображення. Блякле, маленьке.

— Ще не вирішив, — задумливо протягнув він.

Мегумін здивовано розкрила рота, не знаючи, що сказати. Такої відповіді вона точно не очікувала. Він легким рухом торкнувся її підборіддя і підняв, змушуючи закрити рота.

— Не стій так, дивись, а то ще комаха яка залетить.

Вона спалахнула, але не відповіла. Від такої близькості проклятого її кидало то в жар, то в холод. Серце шалено стукало. Альва — проклятий. І точно знав, хто вона така. Ця думка штовхала її до краю прірви. Крок за кроком. Один невірний рух, і земля піде з-під ніг. А вона сама — під землю.

Проклятий повернувся у бік вулиці, так само спираючись на холодний камінь поруч із нею. Мегумін тільки зараз помітила, що звідти доноситься набагато більше галасу, ніж зазвичай.

Шия Альви напружилася, на вилицях заходили жовна, коли повз них проїхали інші прокляті. Один кінь на мить встав дибки, потупцював на місці і розвернувся до провулку.

«Що коїться? Мисливці? Вони ж мали бути не в місті!» — вона сподівалась що помиляється.

— Змієня! Оце так зустріч! — звернувся до нього один із вершників.

Мегумін бачила речі й жахливіші, але від його потворності її пересмикнуло. Понівечена особа не те що не викликала в ній співчуття, швидше жах і огиду. На рівні інтуїції вона ніби знала — це той випадок, коли зовнішність і внутрішній світ відповідають один одному.

— Джесс... — У голосі Альви радість геть-чисто була відсутня.

Проклятий зі страшним обличчям зліз з коня і попрямував у їхній бік. Мегумін напружилася, готуючись бігти. Але що це їй дасть? У них є коні, а в деяких і зовсім свій дар. Правда вона ніколи не бачила, як його використовують, але все одно боялася. Альва, мабуть, вловив її думки та настрій, дбайливо, але міцно обхопив її руку, не даючи зробити задумане. Втекти.

Від нього самого чи того, до кого він звернувся на ім'я «Джесс»? Втім, про цю особистість по Дарквілі і так ходили чутки. Не найприємніші чутки.

— Вау, то ось що за справи в тебе були в місті, і чому ти не захотів приєднатися до полювання! — вигукнув Джесс.

Альва на мить задумався, але потім, натягнувши на обличчя щось на кшталт усмішки, кивнув. Загородив Мегумін своєю спиною, не даючи Джессу підійти до неї. Як і раніше утримував її за руку, злегка стискаючи долоню.

— Що це за чудове створіння? — хижо облизуючись, спитав він, не зважаючи на вираз обличчя Альви.

Мегумін здригнулася. Альва трохи повернув голову, заглядаючи у її очі, провів великим пальцем по кісточках, знову звернув увагу на іншого проклятого.

— Вона моя, Джесс. І вибач, але ти нам трохи завадив, — холодно промовив він, свердлячи поглядом хлопця зі шрамами.

Той зайшовся у приступі сміху. Мегумін сильніше притулилася до стіни, намагаючись утриматися на тремтячих ногах, і міцніше стиснула долоню Альви. У вухах били дзвони, відраховуючи удари та тріщини, що наносилися по стінах, які складалися з її сміливості та самоконтролю.

— Може, поділишся? Чи розважимось утрьох? Жаль, що така краса дістанеться одному тобі.

Їй хотілося вірити, що все це просто невдалий жарт. Але проклятий говорив серйозно.

«Що, якщо Альва віддасть мене? Якщо погодиться на цю пропозицію?» — промайнули думки, блискавичні, наче грім серед ясного неба.

— Ні, Джессе. Шукай собі когось іншого, — впевнено відповів Альва, продовжуючи погладжувати кісточки її задубілих пальців. Міцніше стискаючи долоню, щоб дівчина не втекла, або не зомліла. Він відчував, як вона тремтіла. Чув гучні удари серця. Занадто гучні через наростаючий страх.

— Та ти, виявляється, власник, змієня. Але гаразд. Ще побачимо. А поки що можеш розважитися з нею наодинці. — Проклятий застрибнув назад на коня, але перед тим, як вирушити далі, ще раз кинув погляд на Альву. — І так, змієня, ходять чутки, що в Дарквілі загубилися кілька людей. Не хочеш пополювати на дозвіллі?

— Я подумаю, Джессе. Тобі пора, — холодно помітив Альва.

Він пирхнув, але все ж таки рушив далі, залишаючи Мегумін наодинці з ним.

Якийсь час вони обидва мовчали. Альва озирнувся на дівчину, сподіваючись, що та не впадає зараз в істерику, але вона перенесла зустріч з Джессом на подив стійко. Єдине, що видавало її стан, — колінки, що трохи тряслися, легка блідість на шкірі кольору шоколаду і рука, якою вона продовжувала стискати його долоню.

— Спасибі, — тихо, але чітко сказала Мегумін, глянувши йому в очі. У животі забурчало, і щоки дівчини одразу ж зашарілися.

— Ти далеко звідси живеш? — посміхаючись, спитав він. Подяку просто проігнорував.

— А тобі яке діло? — недовірливо поцікавилася Мег, і Альва закотив очі.

— Сама ж чула, вони збираються полювати. Адже не хочеш стати їхньою здобиччю?

Мегумін кивнула і лише тоді помітила, що все ще міцно стискає руку. Вона плавно вивільнила її, опустивши погляд. Проклятий ніяк не відреагував на це. Або просто вдав, що нічого не відбулося.

— У парі кварталів звідси.

Альва кивнув.

— Тоді пішли.

— Мені потрібно на ринок. Вдома їжа закінчилася.

Він схопив її під руку і потягнув у протилежний бік.

— Наступного разу. У мене з собою дещо є. Пішли вже.

Дощ скінчився. Мег все ще трохи тремтіла від страху, але вона лише кивнула і повела Альву за собою в свій так званий будинок. «Якщо доведеться, я зможу його вбити, або поранити і втекти», — втішала себе Мегумін, похмуро поглядаючи на нового, дуже несподіваного знайомого. У голові, там де мала роїтися безліч питань, повисла гнітюча порожнеча.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.