Розділ 3

«Мене цікавитимуть танці лише на попелищі твоїх мрій» — Т.

Мегумін все ще сумнівалася, чи правильним кроком було дозволити Альві йти до неї додому. Нехай він не вбив її зараз, але це не означало, що пізніше такого не станеться. А може він якийсь збоченець чи маніяк, веде свою гру, розважаючись з нею перед тим як закінчити це все? Та й з чого взагалі проклятому захищати людину? Втім, Мегумін взагалі сумнівалася, що мала вибір. Побажай вона відповісти «ні», що далі? Полювання містом неминуче могло б наздогнати і її.

Замок глухо клацнув, і Мегумін відлипла від дверей, пропускаючи проклятого вперед. Альва впевнено увійшов, озираючись на всі боки. З ванної кімнати вибіг Тео. Помітивши непроханого гостя, кіт зашипів і позадкував. Його чорна шерсть стала дибки, а очі широко розплющилися.

Альва здивовано глянув на кота і простяг до нього руки, Мегумін не встигла його попередити не робити цього.

— Краще не...

Тео шкрябнув проклятого, залишивши на долоні чотири довгі і глибокі подряпини. За кілька секунд на них проступили перші краплі крові. Альва гнівно глянув на кота, і той метнувся до шафи, ховаючись від чужинця в горі одягу.

— Чого в тебе такий бардак? — поцікавився він у господині будинку, попутно потираючи долоню.

Сама Мегумін дещо здригнулася від його голосу. Якось незатишно та боязко вона глипала на нього, не знаючи чого очікувати далі. Проте продовжувала вести браваду ніби все було в нормі. Ніби не відбувалося нічого дивного.

Подряпини неприємно пекли.

Бурштинові очі розглядали шафу і стоси зім'ятої, зваленої одна на одну тканини. Криво прибиту вішалку та косо забиті вікна.

— Воно тебе хвилює? — невдоволено пробурчала Мегумін. До щок прилив жар, але благо, він цього не помітив.

Альва непевно повів плечима.

— Не люблю безлад.

Мегумін пирхнула і повісила на вішалку сумку разом із накидкою. Засмучено подивилася на промоклу, оббризкану брудом тканину. Ледве чутно вилаялася. В животі у неї вкотре забурчало. Кіт зиркнув на неї.

Альва, кинувши дівчині свою сумку, пройшовся по кімнаті і влігся на старий матрац, підклавши під голову руки. Пружини жалібно заскрипіли під його вагою.

— Відкрий. Можеш їсти, якщо захочеш, брюнеточко.

— Спасибі, — тільки й буркнула вона, утримуючи важкий мішок у руках.

Мегумін повозилася із замком, після чого витягла звідти ще теплий рибний пиріг. Її очі заблищали. Не часто їм доводилося їсти щось щойно зготоване, та дійсно апетитне.

Смаколик пах просто чудово. Аромат прянощів вдарив у ніс. Рот дівчини сповнився слиною. Тео вибрався з укриття та підбіг до господині — відвойовувати свій шматочок. Альва перекотився набік і з цікавістю спостерігав за парочкою.

Мегумін витягла ніж і почала різати частування. Дівчина поклала на підлогу невеликий шматочок для Тео, і той ображено подивився на господиню, ніби кажучи: «Це що, все? Ти знущаєшся?». Але вона проігнорувала вихованця, виклала ще кілька шматочків у тарілку і подала її Альві. Він без слів підвівся і взявся за їжу.

Мегумін послідувала його прикладу. Їли мовчки. Тільки задоволене мурчання кота і шум зовні не давали повиснути тиші.

Надворі загриміло. Дощ пустився сильніший, ніж до того. Навіть незважаючи на забиті вікна було зрозуміло — там справжня злива.

— Ну, і про що нам треба поговорити? — проковтнувши останній шматочок пирога, поцікавилася Мегумін.

Вона сперлася на стіл. Від почуття ситості хилило в сон. Пряний смак риби і тіста все ще крутився на язиці. Кіт поряд задоволено муркав.

— Я можу допомогти тобі вижити, — без передмов заявив Альва.

Мегумін недовірливо глянула на проклятого, але той виглядав цілком серйозним. Ні тіні посмішки або глузування на суворому обличчі.

— Навіщо тобі це?

На мить вона засумнівалась, а пиріг то не був отруєним? Чи може містив снодійне? Хоча почувалася вона добре, і хто-хто, а Тео гидоту якусь їсти не став би.

Альва залишив її запитання без відповіді та продовжив:

— Поряд зі мною ти будеш у безпеці, ніхто не здогадається, що ти не одна з нас. До того ж, хіба не легше, коли поруч людина, що знає правду і все одно прикриває твою спину?

— Ти не людина, — похмуро зауважила Мегумін і знову відвела очі, не в змозі витримати його проникливого погляду. Вона замотала головою. — Альво, яка тобі з цього користь? Я можу ще зрозуміти, ти мене пожалкував, чи щось подібне, і вирішив не вбивати. Але навіщо тобі допомагати мені?

Проклятий знову підняв на неї очі і, здавалося, сумно посміхнувся.

— Скажімо так: я не хочу брати участь у цьому полюванні. Вважаю його черговою дурістю.

Мегумін заправила за вухо чорний локон і видихнула, намагаючись вгамувати тремтіння, навіяне спогадами про початок полювання.

«Він також приймав тоді участь?» — Мег була не впевнена, чи дійсно хоче знати.

— Це все одно мало що пояснює. Мені потрібні відповіді.

Альва знову закотив очі.

— Не важливо, мала. Ти хочеш пережити криваве полювання чи ні? — спитав він, певно вже й так знаючи відповідь.

Звісно, ​​вона хотіла. Але чи варто їй довіряти проклятому? Тео потерся об її ногу, тихо муркочучи. У голові промайнуло прохання дядька, те, про що він просив її перед самою смертю.

Тепер у неї з'явилася можливість. Тільки цією можливістю став ніхто інший, як сам проклятий. З дратівливим характером, самовпевнений, ще й не бажав розкривати їй справжніх намірів. Цілком можливо вона сама заходила в пащу до звіра, який хотів її проковтнути.

— Гаразд, — стиснувши зуби, кивнула Мегумін.

Рано було щось вирішувати, хоча в голові в пошуках кращого виходу вже крутилася купа думок. Але для початку слід було пережити найближче полювання. А раз воно вже почалося, вибратися з міста по тихому наврядчи вийде.

Проклятий хмикнув.

— Не треба відповідати так, ніби ти мені послугу робиш, — байдуже промовив Альва, але всупереч тону пустотливо підморгнув і встав, щоб покласти порожню тарілку на стіл.

Вона цокнула язиком. Відчула як гуде голова. Мегумін не могла його зрозуміти, це дратувало. І тривожило. Разом з цим наганяючи багато інших неоднозначних відчуттів. І заледве хоч половину з них можна було охарактеризувати як приємні, чи принаймні нейтральні.

— Ну і що далі? — Мег підняла на нього погляд, уважно стежачи за обличчям хлопця. Вишукуючи відповіді, чи, можливо, ознаки брехні.

— Для початку припини бути такою набурмосеною.

Мегумін видихнула і дійшла висновку, що це марно. Вона звичайно не збиралася так просто поступатися. Але... Мабуть, варто було визнати: тепер її життя було цілком у його руках. Мегумін повернула голову до вікна. Через похмуру погоду крізь щілини в кімнату майже не потрапляло світло. Було чути, як по дахах та бруківці барабанить дощ.

«Я могла б спробувати втекти, — подумала вона, — але це швидше вірне самогубство, ніж порятунок.»

Та й куди їй тікати? Не дуже багато вона знала про інші місця, де все ще могли жити люди. До того ж… їх напевно чекала та ж доля, що й її село.

— Ти ж не думаєш про втечу? — Її вух торкнувся вкрадливий голос. Мегумін сіпнулася, по спині пробігли мурашки, вона підняла на Альву стривожений погляд. Сердце заходилось прискорено тріпотіти в грудях.

— Ти що...

Хлопець замотав головою.

— Я не вмію читати думки, якщо ти про це. І, наскільки знаю, ніхто не вміє. Але в тебе все написано на обличчі. Ти як відкрита книга, мала. Занадто легко прочитати, що в тебе на умі. Дивуюся, і як тебе досі жодного разу не розсекретили?

Мегумін підперла голову рукою. Хотілося просто лягти. Вкутатися в ковдру та заснути. А вранці — зрозуміти що то все, не більше ніж дурний сон.

Брови зійшлися над переніссям, коли вона знову озирнулася на нього.

— Не буду я тікати. Це те саме, що вийти зараз на вулицю і крикнути: «Я людина».

Він кивнув з легкою посмішкою на вустах.

— Так, добре, що ти це розумієш.

З хвилину чи дві проклятий вимірював її поглядом, а потім накинув свою кофту і попрямував до виходу.

— Ти куди?! — налякано вигукнула дівчина.

Багато варіантів промайнуло в думках. От в одному Альва приводить сюди інших мисливців. У другому просто підказує комусь, де її шукати, не приймаючи участь у полюванні безпосередньою

Проклятий посміхнувся. Заблищали зміїні ікла.

— Треба забрати деякі речі з кімнати, яку я винаймав, — пояснив він.

Шалене серцебиття трішечки заспокоїлось. Хоча, це все ще могла бути брехня. Гра. Чи щось інше, чого вона не могла зараз осягнути.

— Але на вулиці дощ, — насупившись, продовжила Мегумін. В кожному слові крилася підозра.

Наче в підтвердження її слів з надвору долинув гуркіт блискавки, а за мить, і сам спалах світла. Шуміло. Крізь щілини проникав протяг, граючись та танцюючи по підлозі. Торкаючись шкіри і змушуючи дрижати.

— Мала, невже турбуєшся про мене? — Вдоволено і протяжно поцікавився Альва.

Її обличчя знову спалахнуло, вона відвернулась від нього.

Навіть якби він був людиною, а не проклятим, Мегумін не була певною що захотіла б мати з ним бодай щось спільне, і ввязуватися в якусь справу. Тим більше таку, де треба покладатися на когось такого, як він.

— Ні. — Різко обірвала вона, стримуючи досаду. Та гірким, навіть дещо горілим присмаком витанцьовувала на кінчику язика.

Альва хмикнув і пішов геть, кинувши наостанок швидше вказівку, ніж прохання:

— Не висовуйся. Я скоро повернусь.

Мегумін кивнула, але проклятий вже зник за дверима. Залишатися одній тепер здавалось химерною справою. Вона опустилася на постіль, та сховала обличча в долонях. Не плакала. Цей етап давно для неї минув. Просто сиділа так, не знаючи нічого…

Альва непомітно вислизнув із темного провулка, окидуючи поглядом спорожнілі вулиці. Відзначаючи про себе, що Мегумін обрала дійсно непогану стратегію для виживання.

Вона навчилася приховувати свій запах, хай і робила це не вельми професійно. Хоча хитрощі з котом і, напевно, вкраденою накидкою звіролюда були справді не поганою ідеєю. Її могли визнати швидше неохайною, ніж людиною.

Дощ лив як з відра, вітер продував наскрізь, але це зовсім не турбувало Альву. Будучи звіролюдом — наполовину змієм, а не звичайним безрідним проклятим, він взагалі плював на погоду. Альва, не поспішаючи, ніби гуляв, йшов брукованою кам'яною вулицею до одного з закладів, у якому винаймав житло, і де залишилися деякі його речі. Деякі перехожі кидали на нього насторожені погляди, відчуваючи небезпеку.

Тим часом він вже промокнув до нитки. Волога тканина липла до і без того холодного тіла.

У небі знову блиснула чергова блискавка. В стайні заржали коні, злякані гуркотом нагорі. Коли Альва прийшов, він, не особливо церемонячись, попрямував до стійки. З його одягу та волосся хлюпала вода. Прибиральниця злісно скривилася.

— Ви... — Жінка за стійкою не договорила.

— Альва Мільвус.

Він дістав із кишені ключі і показово потряс ними перед обличчям.

— Всього найкращого, — буркнула жінка, пропалюючи його крижаним поглядом.

— І вам того ж.

Альва піднявся нагору, залишаючи за собою мокрий слід і чуючи, як позаду сипле прокльонами робітниця.

Наче в їхньому житті подібного було мало. Втім, декого лише могила виправить. Варто помітити — вона з першого дня його не злюбила, та Мільвуса подібне не дуже хвилювало. Цей заклад залишався черговим швидкоплинним пунктом на шляху до їх «вищої» мети.

На четвертому поверсі Альва завмер. Погане передчуття заворушилося у грудях. Проводячи холодними кігтиками по нутрощах, лоскочучи ребра. Таке траплялося неодноразово, тому він довірився чуттю. У коридорі виявилося порожньо і тихо. Лише легкий протяг тріпав на вікнах старі фіранки, відкидаючи потворні тіні на підлогу.

Рухи проклятого, — і так плавні, граціозні, — стали ще чіткішими. Він увесь напружився, ступав обережно, готовий будь-якої миті відбити атаку. Або напасти першим, якщо буде така потреба. Шум дощу заглушав його тихі кроки. Мільвус підійшов до дверей, здогадуючись, що ключ йому не знадобиться. Він легенько натиснув на ручку, і двері безперешкодно піддалися.

Проклятий увійшов до кімнати, сам не розуміючи, кого очікує побачити. На дивані, читаючи книгу, сидів Семюель. Альва, схрестивши на грудях руки, вперся поглядом у свого давнього знайомого.

— Ну, чого ти тут забув? — замість привітання поцікавився він.

Семюель, не відриваючи погляду від сторінки, витягнув руку, в якій знаходився паперовий згорток.

— Краще б подякував. Мені здавалося, моя компанія тобі більше до вподоби, ніж Джесс.

Альва здригнувся. Вихопивши згорток, не поспішаючи оглянув його і відчинив. Бурштинові очі пробігли текстом, і з грудної клітки вирвався протяжний стогін. Відкинувши мокре волосся за плечі, він роздратовано пробігся поглядом по тексту вдруге.

— Чого ж він ніяк не відчепиться від мене?

— Це ж було риторичне запитання? — подав голос Сем, нарешті відволікшись від книги. — Можна глянути?

Альва простягнув йому записку, і Семюель зачитав у голос.

— Змієня, завтра відбудеться наше святкування на честь відкриття полювання. Приходь і візьми з собою ту красуню. Не здумай відмовитися чи залишити свою дівчинку вдома, бо тоді за нею підуть мої люди. Не варто ні про що турбуватися. Просто свято, а запрошення відкидати неввічливо.

Альва сидів, схрестивши руки на грудях, і кусав нижню губу. Його давно ніхто не дратував настільки сильно, як Джесс.

— Яка дівчина? — Сем запитливо глянув на друга.

— Неважливо. Не хотілося б її туди вести.

Проклятий згідно кивнув.

— Так. Втім, я припускав, що й тобі листа принесуть.

— У тебе таке ж є? — відволікся Мільвус, кинувши на друга співчутливий погляд.

Семюель натягнуто посміхнувся, підводячись з дивана. Його широкоплеча постать відкидала довгу тінь на підлогу.

— Тут нікуди не дінешся. Ми знали на що йшли, коли їхали в Дарквіль.

Альва щось прошипів.

— Що? — перепитав Сем.

— Кажу, можна було б просто позбутися Джесса, — знизавши плечима, повторив Мільвус.

— Ну, якщо ти хочеш, щоб Клод змусив тебе зайняти його місце біля себе, то щасти.

На жаль, якщо на територіях Холодних земель прокляті вбивають членів керуючих груп без вагомих причин, вони повинні зайняти місце вбитого. Лайно, а не правило. Альва невесело засміявся.

— Ну ні, дякую.

Сем втішно поплескав його по плечу.

— Треба просто якось відстраждати завтрашній вечір, — підсумував він. Посмішка на його вустах довго не протрималась. Тільки думаючи про «завтра» він почувався втомленим та нещасним.

— Так...

Семюель завмер на мить, а після все ж таки зважився на нову спробу.

— Познайомиш мене зі своїм дівчиськом завтра?

Альва посміхнувся.

— Ти мене ледве терпиш. Впевнений, що витримаєш компанію нас обох?

Сем вибухнув гучним реготом.

— Та йди ти! Невже все так погано?

Альва ще ширше посміхнувся. Але думками був далеко. Він сказав Мегумін, що допоможе їй вижити, і ось перша неприємність у неї саме через нього. Це дійсно може підірвати її довіру, і без цього всього хитку. Втім, поки він поряд усе буде гаразд.

— Все одно чекатиму знайомства з нею. Ти мене заінтригував.

Альва кивнув, з голосом Семюель повернувшись до реальності. Головне, щоб вона дісно не вздумала утекти, поки він сам тут. З іншого боку чому його взагалі пройняла думка, що саме ця Мегумін може виявитися відповідю на яку він полював? Звичайне людисько, дівча, ще не бачивше й половини Холодного континенту, якщо не Холодних земель. Чи ні?

— Семе?

— Що? — добродушно поцікавився Семюель.

— Допоможеш завтра приглянути за нею? Не хочу, щоб Джесс чи Клод...

— Не хвилюйся через це. Можеш на мене розраховувати. — Обірвавши на півслові завірив хлопець.

— Дякую, Сем. — Щиро відповів пороклятий.

Семюель кивнув і вказав на двері.

— Ну що ж, мені час. І, так... Джесс сам хотів віддати тобі листа, думаю, слід бути обережнішим, — на мить замовкнувши, він додав, — вам обом.

— Добре.

Семюель пішов додому, а сам Альва почав збирати речі. Діло йшло до вечора, і чомусь він підозрював, що у нової знайомої навряд чи знайдеться сукня з нагоди так званого «свята».

Мегумін довго намотувала кола по кімнаті, але її терпіння не вічне, — здалася і пішла приймати душ. Дівчина сподівалася, що встигне помитися до приходу Альви, адже дверей в ванній не було, а вона не хотіла розгулювати перед ним голою. На щастя, встигла змити з себе весь бруд і навіть замочила забруднений одяг.

Надворі згущалися сутінки. Небо затягували чорні хмарами. Альва досі не повернувся, а Мегумін не знала, радіти цьому чи хвилюватися. Вона притягла до себе кота, і хоч він і упирався, дівчина продовжила міцно утримувати величезну чорну грудку. Приємно було відчувати поруч когось ще, крім власних тяжктх думок. Присутність Тео заспокоювала. Звісно, крім тих моментів, коли він з'їдав її їжу або спеціально поводився так, щоб пограти на нервах.

Мегумін все одно любила Тео. Після втрати всіх близьких цей товстий кіт став її єдиним другом. І зараз, притискаючись до теплої чорної грудки, вона відчувала, як спогади з новою силою вдаряють по її серцю. Як сльози хочуть вирватись назовні.

— Я мушу злитися, хотіти помсти... Але натомість відчуваю лише порожнечу, — пробурмотіла дівчина.

Розсіяний погляд пробігся по кімнаті, всередині з'явилися тривога і відчуття, ніби не вистачає чогось важливого. Тео нявкнув. Відчувши настрій господині, він притулився до неї ближче й голосно замуркотів. Мегумін зарилася рукою в м'яку шерсть. Повільно та ритмічно погладжувала негідника.

— Ти можеш бути таким милим, коли не поводишся, як шило в...

— Що, правда, мала? — пролунав веселий голос.

Мегумін мало не стрибнула на місці. Серце пропустило удар. Знову.

Альва весь промоклий до нитки, з дурною усмішкою на обличчі ввалився в кімнату, тягнучи за собою сумки та пакети. Неначе по дорозі сюди вирішив когось пограбувати. Хоча що вона про нього знала? Може так і було?

— Я казала це коту!

Мег надулася і з цікавістю, не зовсім розуміючи, що робить проклятий, спостерігала за його діями. Чимось це віддалено нагадувало їй часи, коли вона жила з дядьком та тіткою. Він інколи також повертався додому з чимось цікавеньким. То книжку якусь знайде, то солодощі.

— А-аа, зрозумів. Мене ти вважаєш милим і так. Що ж, напевно, ти маєш рацію.

«Боги! Який же він мене дратує!» — люто майнуло в її голові.

— Нічого я не вважаю! — скрикнула дівчина, міцніше притискаючи до себе кота. Тео почав шипіти і вириватися. Вона явно перестаралася.

— Брюнеточко, дивися, не розчави свого котика.

Мегумін невдоволено послабила хватку, і кіт радісно цим скористався, вискочив з її рук. Дівчина зітхнула. Цей день походив на кошмарний, чи може навіть абсурдний сон.

— Ти весь промокнув... — сухо констатувала факт Мегумін.

Альва байдуже оглянув себе і повів плечима. Якось відсторонено і задумливо. Наче і його самого щось тривожило.

Звісно, проблеми могли бути у будь-кого, не залежно від того ким ти є. Та по при це їй все не виходило з голови, що мабуть таки це якось пов’язано із нею. Що якимось чином це зачепить і її.

— Нічого страшного.

Після невеликої паузи він уважно подивився на Мег. « Ось і воно. Підтвердження». Вона затамувала подих.

— Ми маємо невеликі проблеми.

Мегумін занервувала сильніше. Які саме проблеми? Що вже сталося? Невже її розкрили? А може, все це було якоюсь жахливою змовою? Грою, в якій головною розвагою стала сама Мег?

Інколи вона думала, а чи не було б набагато простіше, народись і вона такою як вони? Проклятою?

— Пам'ятаєш Джесса, того огидного типа з провулку?

Поки він згадував за нього, обличча у нього хмурилось. Навіть дурень зумів би помітити зневагу в його голосі.

— Того, що назвав тебе змієням? — уточнила Мегумін. Не те щоб варіантів було багато, скоріше хотілося глянути як на це зреагує її новий знайомий.

Губи Альви стиснулися в тонку рівну лінію. Йому очевидно не подобалася це прізвисько. Чомусь усередині Мегумін прокинулася ще більше цікавість.

— Саме так. — Стиснувши щелепи підтвердив він.

— Забудеш тут...

Хлопець кивнув. Промовчав якусь мить. Зітхнув, ніби вирішив щось для себе.

— Завтра ми з тобою йдемо на свято на честь початку полювання. — Альва пальцями зобразив лапки на слові «свято», і чи то невдоволено, чи то засмучено скривився.

Долоні у неї стали вологими.

— Перепрошую? — здригнулася, зачувши власний хрипкуватий голос.

По тілу Мегумін прокотилася хвиля тремтіння, викликана аж ніяк не холодом. Здавалося самі Боги вирішили сьогодні посміятися над нею. Над її жалюгідними спробами вижити.

— Пробач, мала, тут справді не можна відмовитися. Але можеш не хвилюватися, тебе я образити не дам. Ніхто не дізнається і навіть не запідозрить, що ти людина.

Мегумін підірвалася з матраца. Не вірила жодному його слову. Напевно вона могла б зараз лютувати, якби не мерщенний страх захопивши владу над нею.

— А ти не міг би сам піти? — запанікувала вона.

Руками стисла чорні кучері, ще трішки вологі. Безпорадно підійняла погляд на Альву, шукаючи сама не зная що.

Він похитав головою. Ступив крок в її сторону, прибираючи мокрі пасма з обличча.

— Брюнеточко, ти не розумієш. Якщо я піду сам, тебе приведуть люди Джесса.

Вона скривилася. Плечі здригнулися. Цей варіант подобався ще менше ніж попередній.

— Гей, все буде гаразд. Тобі нічого не загрожує, — запевнив її хлопець.

«Нічого не загрожує?» Мегумін рвано видихнула, махнула ріками в сторону. Голос її став вище на кілька октав, приймаючи дещо пискляві нотки.

— Альво, ти хоч розумієш, наскільки це абсурдно звучить?! Це безум! Безум!

Бурштинові очі ковзнули вбік, уникаючи спопеляючого погляду срібних. Він скривився від того як вона твердила «безум! Безум!».

— Може бути… — стиха визнав Альва.

Проклятий покопирсався у пакетах, що їх приніс з собою, витягнув червону оксамитову коробку і простяг її Мегумін. Дівчина невпевнено її прийняла.

— Що це?

Він повів плечима.

— Я подумав, що в тебе може не знайтися сукні і забіг у магазин.

Мегумін підійняла брови вгору. Здавалося, перескочивши на іншу тему вона змогла себе опанувати. Принаймні ненадовго.

— Ти навіть розміру мого не знаєш.

— Ти навіть не відкрила, — парирував Альва.

Нявкнув кіт, нагадуючи про свою присутність. Мегумін хитнула головою, та все-таки відкрила коробку. З її вуст зірвалося захоплене зітхання.

Тканина сукні — темніша за саму ніч, тонка і шовковиста на дотик викликала бажання зануритися в неї, наче в теплу ванну. По чорній матерії, від ліфа і до подолу спідниці сріблястими нитками були вишиті контури зміїної луски.

Сірі очі заблищали від захвату. Ніколи раніше Мегумін не мала нічого подібного. Як і приводу одягнути таке.

— Подобається?

Альва підійшов ближче, холодна крапля з білого волосся впала на її плече. Мегумін схаменулася і спробувала повернути обличчю колишній вираз, але очі продовжували іскритися від наївної, мало не дитячої, радості. Руки і далі проводили лінії вслід візерункам.

— Непогано, — сказала вона, приховуючи посмішку.

Проклятий засміявся. Цей звук виявився низьким, приємним. Але, як і раніше, змушував нутрощі стискатися в очікуванні небезпеки.

— Радий, що тобі подобається, — мало не прошепотів солодким голосом Альва. — Я прийму ванну, потім ти.

Він стояв дуже близько. Настільки, що вона могла відчути його запах — поєднання криці, вологої, покритою мохом землі, та чогось цитрусового. Може лимона. Колись давно їй доводилось куштувати його, дядько тоді пішов на ярмарку, де й знайшов продавця який торгував вирощеними в теплицях фруктами та овочами.

Мегумін мотнула головою.

— Я вже була там.

Альва стомлено зітхнув, повернувшись до неї.

— Ти не розумієш, мала. Завтра нам доведеться піти в лігво проклятих. Тих, що ведуть полювання. Більшість з них миттю учує твій людський запах. Вони здогадаються.

— Але ти сказав, що вони... — розгублено пробурмотіла Мег.

Він трохи схилив голову, потер перенісся.

— Знаю. Але для цього тобі доведеться робити те, що я говорю, брюнеточко.

Скрипнули зуби. Звук, схожий на незадоволене гарчання, промайнув по кімнаті.

— Може, годі мене так називати? Ти ж знаєш моє ім'я! — вигукнула Мегумін.

Альва мугикнув і замість відповіді зник у ванній, залишивши дівчину розглядати чудову сукню, від якої захоплювало дух. Якийсь час було чути лишень хлюпотіння води, та тихий кошачий муркіт.

— Альво?

Він озвався, але вона знала, що той вже лежить і відмокає у ванні. По спині пробіг табун мурах, рахуючи хребці на своєму шляху.

— Що? — Його голос звучав трохи інакше, ніж раніше. Розслаблено та глуховато.

Дівчина розглядала сукню, гарнішої якої і уявити годі. Подушечки пальців лоскотала ніжна тканина.

— А чи не можна просто втекти? — трохи злякано запитала Мегумін, акуратно відкладаючи коробку. Її пальці ж смикали стрічку з кришки, нервово та неакуратно.

— Ти збираєшся все своє коротке життя тікати?

— Якщо я не робитиму цього, моє життя може стати ще коротшим. — Дівчина навіть не приховувала роздратування.

— Все буде добре, Мег. Довірся мені.

«Легше сказати ніж зробити».

Вона впала на ліжко і заплющила очі, намагаючись не думати про завтрашній день. І багато наступних теж. Якщо, звісно, ​​вони ще настануть. Мегумін лежала і слухала, як затихає гроза, як хлюпає вода у ванній. І як десь поруч мурчить Тео. Як довго вона так пролежала — залишалося лише гадати. Але здавалося минула вічність.

— Мала, ти що, заснула? — Питання пролунало зовсім близько.

Мегумін розплющила очі і одразу ж закрила їх руками, перекотившись на бік. Відчула як пашіє обличча.

— Мег, ти чого?

Альва усе ще стояв поруч, очевидно не розуміючи, що не так, і звідки така реакція.

— Ти чого в одному рушнику тиняєшся?! — Мегумін залилася фарбою і кинула палаючий погляд йому в обличчя, намагаючись не дивитися нижче. Туди, де на проклятому був лише короткий рушник.

Альва засміявся. Щиро і весело.

— Іди купайся, мала, і нічого так соромитися. — Він легенько торкнувся її підборіддя, задоволений подібною реакцією.

Дівчина завмерла, лише за хвильку пискнула та відсахнулась в сторону.

— Тільки не думай підглядати!

— Ти серйозно думаєш, що я підглядатиму? — Він насупився. Між брів пролягла зморшка. — Якщо я захочу подивитись, просто увійду. Навіщо мені ховатися?

Мегумін пихнула від злості, і тим самим змусила Альву сміятися. Його низький оксамитовий сміх виявився таким приємним, що вона навіть на мить забула, чому сердиться.

— Не дивитимуся я. Заспокойся, брюнеточко, і йди, поки вода не охолола.

Вона завмерла, сумніваючись.

— Чи ти хочеш, щоб я сам тебе покупав?

— Ти ж жартуєш?

— Як знати... — Він зробив крок до неї, і дівчина, схопивши піжаму та інший рушник, мерщій рушила у ванну.

— І одягнись вже! — Крикнула йому на останок.

«Що ж... Це буде весело,» — подумав Альва і почав копирсатися у своїх сумках в пошуку потрібного ганчір'я.

Незабаром Мегумін повернулася, вже переодягнена в піжаму, тремтячи від холоду. Нехай з народження і була звиклою до таких температур, тут, на відміну від рідного села, ніколи не могла до кінця зігрітися.

Альва лежав на матраці, поклавши одну руку під голову, а в другій тримав книгу. На мить вона вирішила, що це має здаватися дивним — проклятий, що лежить у її ліжку, спокійно гортає сторінки, знаючи, що його знайома — людина. Але їй так не здавалося.

— Швидко ти, мала. Скучила?

Мегумін пирхнула і запустила в Альву вологим рушником. Боятися його не хотілося.

— Ти чого не одягнувся? — втомлено поцікавилася, намагаючись не блукати поглядом по оголених частинах його тіла.

— Я в штанах, — зауважив він.

На ньому вони справді були. Тільки вони…

— А де твоя футболка чи хоч щось?

Альва зробив страждальний вираз обличчя і відклав книгу.

— Я не люблю спати у футболках. — Серйозно пояснив хлопець.

Мегумін застигла.

— Ти збираєшся спати тут? — Вона зашарілася.

— Ага. — Альва продовжував стежити за її реакцією. Точно хижак, граючись зі здобиччю, перед тим, як з'їсти її.

Що там зазвичай їдять змії ? Мишей? Саме мишкою Мегумін себе наразі і відчувала. Це посилювало і її бажання зникнути. Сховатися від його пронизливого погляду.

— Але в мене лише один матрац, навіть дивана нема. — Озвучила очевидне.

— А навіщо він нам?

Вона ще зовсім не розуміла, що до чого. Не хотіла розуміти.

— У сенсі нам?

Він усміхнувся.

— Ну, ти спатимеш зі мною, мала.

— Ні! — квапливо вставила Мегумін.

Її переповнювали різні емоції: збентеження, обурення, гнів. І ті самі відлуння страху. Неприємні й чіпкі, наче павутиння.

— Так. Тільки в такому разі ти пахнутимеш мною, і твій людський запах ніхто не вчує, — терпеливо пояснив проклятий, як і раніше, не відриваючи від неї погляду. Зміїні зіниці вловили якийсь рух. Вдих. Емоцію.

— Але ж я...

— Цього мало, Мег. — Альва поплескав по ліжку поряд із собою.

— Не хочу я спати з тобою! — Мегумін ледь не тупнула ногою, але зрозуміла, що це розсмішить проклятого. В її очі кинулися загострені нігті Мільвуса.

— Мег, може, досить упиратися?

— Альво, може, годі вказувати мені? — схрестивши руки, Мегумін подивилася на нього, залишаючись за крок від імпровізованого ліжка.

Погляд сірих очей нагадував лезо сталі, що сяяло на сонці.

Проклятий підвівся, приймаючи сидяче положення. Погляд Мегумін ковзнув по білому волоссі, розсипаному по блідій, злегка сіруватій, шкірі, широким плечам, перейшов до м'язистих грудей, місцями вкритих шрамами, і спустився нижче, відмітивши виразні кубики преса. Вона квапливо відвернулася, густо червоніючи.

Альва, не довго думаючи, скористався тим, що дівчина втратила пильність, і повалив її на матрац. Бідолаха тільки й встигла, що скрикнути від несподіванки. Альва притяг Мегумін ближче до себе, утримуючи однією рукою і не даючи їй вирватися, а другою накрив їх обох ковдрою. Кілька болісно довгих секунд її душила паніка.

— Заспокойся, мала. Я не з'їм тебе. Спи. — Щиро, як їй здавалося, промимрив проклятий.

Щось в його голосі було таке, що змушувало її сумніватися, чи сам він не відчуває мук совісті, вчиняючи так. Чи може то вона намагалась знайти виправдання йому, щоб перестати боятися?

Альва міцно зчепив руки на її талії і, позіхнувши, вткнувся носом у її маківку, все ще вологу, якщо не сказати мокру. Втомлено заплющив очі. Мегумін лежала до нього спиною. Надто близько, як їй здавалося. Занадто чітко відчуваючи їхню близькість.

Просто так потрібно, в цьому немає нічого такого, — повторювала вона про себе, відчуваючи, як колотиться серце, і як горить у темряві її обличчя. Як з холодна кидає тіло в жар, та навпаки.

Легке тепле дихання Альви торкнулося її плеча. Не так і страшно, — подумала Мегумін, перш ніж відчути тепло і нарешті провалитися в сон. Можливо, в глибині душі вона все ще сподівалася, що зранку прокинеться вдома. У своєму ліжку, оточена рідними людьми.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.