Розділ 6

«Там сузір'я почорніли, а тіла перетворились в пил...» — С.

Мегумін прокинулася від того, що все тіло нило. М'язи одеревіли, навіть ворушитися не хотілося. Вона була у себе в кімнаті. Побіжно озирнулася і насупилася. Мегумін була одна, за винятком Тео, що скрутився клубочком у неї в ногах. Він спав, мирно сопучи. Рожевий язик трохи стирчав, викликаючи у неї приплив розчулення. В оселі взагалі стояла підозріла тиша. З ванної теж не долинало жодного звуку. Альви ніде не видно. Мегумін проковтнула ком, що підступив до горла, не знаючи, що й думати. Вона згадала вчорашній вечір і, здригнувшись, дужче закуталася в ковдру.

Може, це все сон? Просто кошмарний сон?

Мегумін доторкнулася до шиї і недовірливо покрутила головою. Чого б там їй не хотілося, а те, що сталося, виявилося цілком реальним. Вона відсмикнула руки і з жахом поглянула на долоні. Крові на них не залишилося, і це трохи заспокоїло дівчину. Ковдра сповзла, і Мегумін виявила, що залишилася в одній спідній білизні.

Альва роздягнув її!? Чи вона сама? Боги, хоч би це зробила вона сама! Як соромно! Чим більше Мегумін про це думала, тим дужче тріпотіло її серце. Вона втомлено відкинулася на подушку і глибоко вдихнула. Те, що вона зробила... Воно не залишиться без наслідків. Що робити далі? Який у них план? І куди подівся цей Альва, коли у неї назбиралося стільки запитань!?

Полежавши в роздумах ще кілька хвилин, Мегумін змусила себе злізти з ліжка. Непогано було б прийняти душ, освіжити тіло та думки. Потираючи сонні очі, Мегумін поплелася до ванної.

— О-оо, бачу, ти вже прокинулася, мала, — трохи змучено, але задерикувато промовив Альва. Мегумін оторопіла. Сон як рукою зняло. Вона повернула голову у бік ванної кімнати. Проклятий, ні краплі не збентежений підйомом дівчини, ніжився в гарячій воді, повній піни.

— О боги! Альво! Міг хоч попередити!

— Ти хотіла приєднатися?

На його обличчі майже можна було прочитати: «сама невинність». Хоча повеселівший тон і широка усмішка викривали його без додаткової помочі. Мегумін, густо червоніючи, закрила очі долонями.

— Ні! — скрикнула вона, відвернувши обличчя, яке, як і раніше, прикривала руками.

— Та гаразд, не соромся. Тут вистачить місця на двох.

Хлопець поплескав водою, і Мегумін роздратовано видихнула.

— Ні, дякую!

— Але якщо ти не хотіла прийняти ванну, то чому ходиш в одній спідній білизні?

Голос Альви просто звучав безвинно. Бурштинові очі без докорів совісті розглядали її оголене тіло. Мегумін від шоку навіть прибрала руки від очей. Спочатку подивилася на Альву, потім на себе, і почервоніла ще дужче. Зойкнувши і грізно тупнувши ногою, вона втекла назад до кімнати, намагаючись якнайшвидше звільнитися від його вивчаючого погляду. Альва хрипко розсміявся, все ще поглядаючи на те місце, де щойно стояла Мегумін. На його губах розцвіла дурна, навіть дещо мрійлива посмішка.

Дівчина поспіхом натягла на себе перший одяг, що попався. Светр був місцями вкритий котячою шерстю, і чорні штани також, як вона й підозрювала. Просто на них її не було так помітно. Але ж яка вона дурна! Жах! Який сором! Мегумін затягла ремінь і вляглася на матрац поруч із котом, притискаючи холодні долоні до палаючих щок. Кіт невдоволено нявкнув, і Мег, незважаючи на його протест, притягла пухнастого до себе. Втислася обличчям у шию вихованця, намагаючись відшукати собі хоч якусь втіху.

— Ти чого кота мучиш, мала? Чи то в тебе така звичка?

Мегумін кинула на проклятого сердитий погляд і обурилася, як виявилося, у голос, тож поспішила відвернутися.

— Що? — перепитав Альва, підходячи ближче.

— Чому ти знову голий? — Мегумін не дивилася в його бік, хоча всупереч здоровому глузду їй таки хотілося глянути на хлопця хоча б мигцем.

— Та я ж надів штани, — приречено сказав він.

— Альво!

— Мені їх зняти? Тоді ти матимеш рацію, і я дійсно виявлюся голим, — задумливо простягнув Альва і покосився на Мег, чекаючи на її реакцію.

— Ні! Не смій!

— Гаразд.

Він приземлився поруч із дівчиною і витягнув Тео з її рук. Відпустив.

— Навіщо?

— Та ж він ледь не посинів у твоїх обіймах!

Мегумін пирхнула й кинула погляд на проклятого, що розлігся на її ліжку та ще й безсоромно спостерігав.

— Завидно?

Він реготнув.

— Хочеш сказати, я буду заздрити якомусь котярі?

Мегумін неоднозначно знизала плечима і поривчасто видихнула.

Альва насупився, підвівся і підсів ближче до неї, вдивляючись в кругле личко.

— Мег, ти як?

Його холодні пальці ковзнули по тендітній шиї. Мегумін здригнулася і підняла на Альву вже трохи вологі від сліз очі. Вона закусила губу і шморгнула носом.

— Це через вчорашнє? — тихо поцікавився Мільвус, погладжуючи ніжну, кольору шоколаду, шкіру. Кінчики загострених нігтів виводили невидимі смуги. Мегумін кивнула не в змозі вичавити з себе жодного слова. Вона почала схлипувати, і, зітхнувши, Альва міцно притиснув її до себе.

— Ну, мала. Я думав ти смілива, — лагідним голосом прошепотів він коло її вуха, погладжуючи тремтячу спину.

Мегумін спробувала заспокоїтись. Глибоко вдихнула і тільки тоді зрозуміла, як міцно її обіймає Альва. Вона завжди думала, що всі прокляті — справжні монстри. Але хіба Альва не підтвердження зворотного? Мегумін трохи підвела голову, її ніс вперся хлопцю в шию. Альва напружився. Чи їй здалося? Важко було сказати, коли сама вона ревла, тремтячи при цьому, як осиновий лист. Підкорюючись якомусь хвилинному пориву, Мегумін повела носом вниз по його шиї. Хлопець відкашлявся і трохи відсунувся.

— Тобі краще?

Мегумін підняла погляд і спочатку навіть не повірила своїм очам. Його щоки ледь помітно порозовіли! Це викликало в неї ледь помітну посмішку, і, ще раз шморгнувши носом, вона кивнула. Альва обережно відсторонився. Ніби намагаючись побудувати між ними стіну.

— Ти, здається, збиралася до ванної?

Вона кивнула і вже хотіла попрямувати туди, але зупинилася на місці, недовірливо дивлячись на проклятого.

— Що? Передумала, і тепер хочеш, щоб я приєднався? — вигнувши брову, поцікавився він.

— Ще чого! Ти ж не підглядатимеш?

Альва закотив очі.

— Мала...

— Альво...

— Гаразд, — здаючись, підняв руки проклятий.

— Тільки точно, а не як минулого разу, — грізним тоном уточнила Мегумін, не зводячи з Альви погляду.

— Так-так, — розтягуючи, промовив хлопець.

— Альво!

Не витримавши її погляду або, швидше за все, просто вирішивши цього разу поступитися, Альва влігся на ліжко.

— Твоя взяла. Тільки давай не довго, гаразд?

— Гаразд.

Мегумін завмерла, помітивши те, що лежало біля підніжжя ліжка.

— Що це?

Альва простежив за поглядом сірих очей і знизав плечима.

— Твоя катана.

На відміну від Мегумін, він зовсім не виглядав здивованим.

— Але ж вона не моя! — Руки дівчини спітніли, а серце на мить стиснулося від страху.

— Ти ж не хочеш сказати, що викинеш цю красу? — насупився Альва, оглядаючи клинок. — Здається, ця красуня ще часів накладення прокляття.

Мегумін підійшла ближче, підняла її і подивилася на зброю по-новому, звикаючи до ваги у своїх руках.

— Чому ти так думаєш? — Вона звела погляд на хлопця і зустрілася з його бурштиновими очима.

— Клод колись розповідав. Здається вона була привезена з Каельської імперії. Хіба це важливо? Ти йдеш?

Повернувши зброю на місце, Мегумін побігла до ванної.

— Не смій підглядати! — скрикнула вона наостанок.

* * *

Тонка кірка свіжого снігу рипіла під чоботями. Після ливню вночі знову пішов снігопад. Людина поверталася в Дарквіль пішки. Вчора він так і не зміг нікого вбити, і через це дуже сердився на себе. З його голови все ніяк не хотів йти образ тієї пари. Чому він взагалі, чорт забирай, вирішив пошкодувати їх? Відповідь так і не прийшла.

Він зупинився біля околиці міста, заворожено спостерігаючи, як у небо підіймається зграя прокажених двоголових ворон. Прокляття торкнулося багатьох птахів і звірів, але вони чомусь поводилися так, ніби нічого й не сталося. Шкода, що прокляті та звичайні люди так не могли.

Людина, занурившись у думки, простояла ще кілька хвилин, після чого попрямувала далі. Полювання ще не закінчено. Торкнувшись револьвера, що висів на боці, він з хитрою посмішкою попрямував до Дарквілю.

— Настала ваша черга, сміливице, — прошепотів він собі під ніс, думаючи про ту саму дівчину, що вчора сполошила всю вечірку.

* * *

— Куди ми йдемо? — Мегумін запитливо зиркнула на Альву, але той проігнорував її запитання. — Альво! Мегумін смикнула його за рукав у черговій спробі звернути на себе увагу. Здавалося, проклятого це тільки бавило.

— Мала, а скільки тобі взагалі років? — поцікавився він, дивлячись на невисоку Мегумін, що пленталася поруч.

— Вісімнадцять. Чого ти питаєш?

— Так, просто цікаво.

Мегумін впихнула руки до кишень і озирнулася. Вони прямували до кварталу, де всі бажаючі могли винайняти собі кімнату або цілий будиночок. У цьому ж кварталі знаходилася більшість магазинів і крамниць, чий товар був Мегумін аж ніяк не по кишені. Вони пройшли повз лавку з випічкою, і Мегумін повернулася на запах свіжого хліба. Від буханців і булочок все ще злітала пара. Мабуть, тільки з печі. Дівчина проковтнула слину. Як же хотілося перекусити! Альва помітив її мрійливий погляд і, схопивши під лікоть, потягнув до лавки.

— Ти що робиш? — прошепотіла Мег, зиркаючи на нього.

Вже давно зрозумівши, що сперечатися з Мегумін марно, Альва вирішив трохи прикрасити реальність.

— Я зголоднів, а ти?

Навіть не дочекавшись відповіді, Альва підтягнув Мегумін до прилавку.

— Пане Мільвус! Давно Вас не бачив. Як життя?

За прилавком стояв високий широкоплечий і напрочуд підтягнутий чоловік. Мідного кольору волосся було акуратно підстрижене і зачесане до заду, а борода надавала чоловікові брутальності.

— Привіт, Рік, непогано, а сам як?

Чоловік знизав плечима.

— Все по-старому. Старша дочка поїхала в підводне королівство з нареченим, середня сидить вдома, робити нічого не хоче. Ну а молодша знову про тебе питала, — посміхнувшись, закінчив Рік.

Альва усміхнувся йому у відповідь

— Ясно. Мег, знайомся, це мій старий друг, Рік. Рік, це Мег.

Рудоволосий схвально закивав.

— Приємно познайомитись, Мег.

— І мені, — мило посміхнувшись, відповіла Мегумін.

— Слухай, Рік, заверни нам, будь ласка, своїх фірмових булочок.

Альва потягнувся за гаманцем, проте Рік, посміхнувшись, зупинив його помахом руки.

— Не варто. Сьогодні за рахунок закладу.

Рік зібрав невеликий кошик золотистих булочок, покритих апетитною скоринкою, і простягнув його Альві. Мегумін помітила татуювання на правій руці пекаря — змій, що кусає себе за хвіст, набитий навколо зап'ястя. Вони подякували Ріку і вирушили далі. Мег і Альва за обидві щоки вплітали хрумкі булочки з м'ясом, задоволено переглядаючись.

— Яф ти фуфаєф, Фем фидуфає? — з набитим ротом запитала Мегумін.

— Хм?

Дівчина проковтнула величезний шматочок і повторила.

— Кажу, як ти думаєш, Сем видужає?

Альва кивнув, старанно пережовуючи смаколик.

— Так, мабуть, вже все загоїлося.

— Так швидко? — Мегумін округлила очі.

— Гей, ми ж прокляті, мала. Має з цього бути хоч якась користь.

Мегумін промовчала. Не знала, що на це відповісти. Та й чи варто було взагалі відповідати? Вони зупинилися вже біля готелю: сірої кам'яної будівлі з невеликими вікнами, заввишки в п'ять поверхів. Поруч примостилася стайня та візники, що шукали собі наймачів. Іржання коней розносилося по двору, як і лайка чоловіків, що стежили за скакунами.

— Ходімо. Чого застигла? — легенько штовхнувши Мег ліктем у бік, Альва неквапом побрів уперед. Мегумін крокувала слідом.

Семюель зустрів їх зі зніяковілою усмішкою, але в цілому здавався здоровим. На вигляд і не скажеш, що ще вчора він отримав травму. Проклятий пропустив гостей у свою кімнату і зачинив за ними двері. Мег тупцювала на місці і, не витримавши, як їй здалося, напруженої атмосфери, випалила:

— Семе, вибач. Це через мене Джесс...

Сем здивовано підняв брови і широко посміхнувся, ніби вони були вже давно знайомі.

— Мег, ти чого? Все гаразд, не варто через це турбуватися, та й із Джессом завжди так.

Альва кивнув.

— Так, це вже вкотре? — Проклятий поглянув на друга.

— Начебто вшосте. — Сем говорив так, ніби те, що відбулося, було дрібницею.

— А не всьоме?

— Не пам'ятаю. Та й яка різниця? Семюель почухав потилицю і неоднозначно знизав плечима. Альва визирнув із вікна. Погляд бурштинових зміїних очей зосередився на русі внизу. Він насупив брови, губи стиснулися в тонку лінію. Мегумін встала навшпиньки поруч, щоб і собі побачити, що він там помітив.

Але Альва поклав руку їй на голову і опустив назад.

— Мала, ти що, вже скучила?

Вона стомлено закотила очі. Ну чесно, скільки можна? Альва посміхнувся. Семюель спостерігав за їх взаємодією з неприхованою цікавістю.

— Семе, ти нічого не дізнався?

Сем сперся на стіну, опустив погляд і похитав головою.

— Мені потрібно ще декілька днів. Але якщо нам пощастить, то вже завтра ти матимеш потрібну інформацію.

— Про що ви? — незрозуміло насупилася дівчина. Знову якісь секрети?

Прокляті обмінялися поглядами, і Альва ледь помітно кивнув. Сем стиснув губи.

— Не вникай, брюнеточко, нічого цікавого.

І дурню було ясно: вони щось приховували. Семюель вчепився до рукавів темно-зеленого светра, не бажаючи дивитися в очі Мегумін. Альва ж просто проігнорував питальний погляд.

* * *

Людина помітила рух на вулиці і швидко доїла горіхове тістечко.

— Куди ти так поспішаєш, хлопче? — поцікавився продавець, огрядний чоловік — теж з проклятих, але з геть-чисто відбитим нюхом. Зате тістечка у нього що треба!

— Так, знайомих побачив. Спасибі!

Мисливець посміхнувся чоловікові, краєм очей спостерігаючи за дорогою.

Білявий і його подружка, здавалося, прямували додому. Довго ж вони, хлопець навіть зголодніти встиг! Прибравши пасма довгого чуба з очей, мисливець неквапливо рушив за ними, намагаючись триматися на пристойній відстані, щоб не привертати зайвої уваги.

Руки намацали в кишенях нещодавно придбаної шкіряної куртки улюблену зброю. Револьвер та ніж. Саме те, коли знаєш, як правильно з ними поводитися.

Вони йшли попереду, зовсім не озираючись довкола. Раз у раз підколювали один одного, іноді жартівливо штовхалися. Від одного погляду на парочку в голові мисливця з'являлися образи зі спогадів. Спогадів минулого життя, якого більше немає.

* * *

Юнак, років шістнадцяти на вигляд, сидів на валуні. Темне волосся тріпотіло від подиху морозного вітру. Щоки почервоніли від холоду, як і ніс із маленькою горбинкою. У горіхових очах відбилися перші промені сонця.

— Ну ж бо, Естель, ти все пропустиш! — озирнувшись на подругу, весело покликав хлопець. Дівчина підняла голову, руде волосся лізло в блакитні очі. Обличчя зарум'янилося.

— Тоді допоможи мені! Я ж не така швидка, як ти, Маркусе!

Хлопець посміхнувся, а через пару секунд зістрибнув з каменю, щоб допомогти Естель. Маркус підсадив подругу, і та, захекавшись, вилізла на виступ. Він застрибнув слідом, і поглядом сповненим захоплення поглянув на Естель. Її очі були широко розплющені, на довгі чорні вії приземлилася пара сніжинок. На овальному обличчі застиг вираз чистого захвату. Естель, не кліпаючи, дивилася на те, як сходить сонце. З губ зривалися невеликі хмарки пари, щоб миттю розчинитися у повітрі.

— Маркусе, я не маю слів, щоб описати цю красу!

Він широко посміхнувся, зніяковіло відводячи погляд.

— Я ж казав, що тобі сподобається.

Естель енергійно закивала. Коротке волосся впало на очі, і Маркус дбайливим рухом прибрав пасмо за вухо.

— Спасибі, це найкращий день народження у моєму житті! — кинувшись в обійми юнака, пролепетала Естель, і, втративши рівновагу, обоє скотилися в сніг.

Сміючись і обтрушуючись, вони піднялися і побрели до свого села. Їхнього власного маленького, тоді ще щасливого світу.

* * *

Людина повернулася в реальність, винирнувши з прірви думок, відзначила, що пара, за якою вона слідувала, вже зникла за поворотом. Він щільно стиснув губи. Його не повинні відволікати спогади, не зараз, коли ціль так близько, і не мають картати сумніви, вони прокляті — просто монстри. Це єдина істина яка ще мала бодай якесь значення.

Маркус звернув в провулок, залишивши позаду звичний шум Дарквіля, що помітно вщухав у таких майже затишних куточках міста.

Брюнетка зупинилася біля стіни, у той час як її друг, знайомий, чи може й хлопець, зник в дверях одного з будинків. Дівчина скоріше за все про щось задумалася і не помітила, як наблизився мисливець. Не те щоб це було чимось новеньким. Прокляті зачасту переоцінювати себе, ставали занадто неуважними. Сила мало що значить, якщо з часом ти втрачаєш увагу. Перестаєш вважати що тобі може хтось чи щось загрожувати...

Тільки коли під його ногою тріснула дошка, дівчина насторожено обернулася. На мить їхні погляди зустрілися. Сірі, що так нагадували сталь, очі дивилися в горіхові. Обличчя кольору шоколаду почервоніло від холоду. Долоні протирала одна одну, в марних спробах зігрітися.

Вона так сильно нагадувала звичайну людину... Мисливець голосно зітхнув. Це тільки ілюзія, адже її супутник точно проклятий, в цьому не було жодних сумнівів.

— Привіт, — привітався Маркус, стиснувши в кишені револьвер, готовий дістати зброю в потрібний момент. Стиснув щелепи, не розуміючи, чому вагається.

— Привіт, — трохи насторожено поглянувши на двері, відповіла дівчина. Вона поступалася йому в зрості, та і виглядала юнішою.

Маркус підійшов ближче. Може, даремно привітався? Потрібно було вистрілити здалеку та безодня з нею. Але ні, він хотів щось довести собі. Сам не до кінця розумів чого тягне час. Зазвичай подібні переслідування приносили хоч щось, схоже на насолоду. Та не сьогодні.

— Бачив, як ти вчора напіддала Джессу. Було круто. Ти дуже смілива.

Дівчина нервово усміхнулася. Наче не так вже й раділа що її впізнали, чи може, тому що відбулося того вечора.

— О-оо, ну з проклятими небезпечно мати справу, мені просто пощастило.

Вона, ніби схаменувшись, прикусила язик. Боги! Чи це означало, що вона... Вона ж мало не прямо сказала, що людина! Дівчина підняла на нього очі, в них ховалася тінь страху, брови мисливця поповзли вгору.

— Ти... Теж людина? — зніяковіло запитав він.

Теж. Невже?.. Дівчина здригнулася, на всі очі витріщаючись на незнайомця і не наважуючись поворухнутися. Було помітно, вона готова закричати щоб покликати на допомогу.

«Дурень, який сенс так казати проклятій? Вони ж вирішують усе по-іншому, та й пахне від мене, як від одного з них.» Дівчина невпевнено кивнула. Ніби вагалась. У цей момент вийшов той самий хлопець, що супроводжував її. Маркус без роздумів наставив на проклятого револьвер.

— Ні! Ні! Опусти! Альва зі мною. Тобі не варто боятися. — Дівчина затулила собою хлопця й змахнула руками. Йому знадобилася коротка мить, щоб второпати, що тут коїться.

— Мег, відійди, — тихо, але холодно попросив Альва.

— Ні, він теж людина, не треба турбуватися, — з безглуздою посмішкою промовила Мегумін. Вперше за довгий час їй вдалося зустріти такого ж, як вона. Та ще й де? У місті проклятих.

— Ти разом з ним? — похмуро поцікавився Маркус, і Мег кивнула, не до кінця розуміючи, до чого він хилить.

— Мег, стань позаду мене, — тихо прошепотів Альва, не відриваючи погляду від Маркуса, і повільно підійшов до Мегумін.

— Шкода, не думав, що мені доведеться вбивати людей...

Мег насупилася, не одразу усвідомивши сенс сказаного. Мисливець спустив курок. Звук пострілу луною відбився у вухах. Час на мить ніби зупинився. Мегумін не одразу зрозуміла, чому полетіла на землю. Куля зачепила Альву, на чоловічому плечі почала розповзатися кривава пляма. Але проклятий не видав і звуку. Одним різким ударом він вибив револьвер з рук людини й скривився від палаючого вогнем болю в плечі.

Мегумін схопилася на ноги.

— Альво, ніж! — схвильовано вигукнула Мег.

Але Альва й сам встиг помітити блискучу сталь. Швидко ухилився так, що лезо зачепило лише край одягу.

Маркус замахнувся для нового удару, але Альва перехопив його руку і міцно стиснув. Маркус, зашипівши з болю, випустив ніж, але не розгубився. Він другою рукою вдарив проклятого в щелепу. У роті Альви виник металевий присмак крові.

Хлопці обмінювалися ударами, але обидва залишалися напрочуд стійкими. Марк ударив Альву в поранене плече, і той тихо чи то загарчав, чи то зашипів від болю. Наступної секунди проклятий схопив супротивника за голову і жбурнув у стіну найближчого будинку. Мисливець втратив свідомість і впав на землю. Альва підняв ніж.

— Альво, ти як?

Все ще тримаючи в руках зброю, проклятий гнівно поглянув на дівчину.

— В порядку, а ось ти справжня ідіотка!

— Що?!

— Ти ж людина! Якого біса лізеш поперед батька в пекло?! Якого дідька ти стала переді мною? Мене не треба прикривати, я — проклятий, а ось ти — тендітна дівчина. Тебе вбити як з гори котитися! — схопивши за руку, прошипів Мегумін в обличчя Альва.

Мег завмерла, стиснувши зуби, але не відвела погляду від бурштинових очей. Альва завмер так близько, що можна було роздивитися всі дрібні деталі райдужної оболонки. Особливості обличчя. Гострі вилиці...

— Що ти збираєшся робити? — відволікаючись від власних несподіваних думок, запитала дівчина. Альва кинув погляд на хлопця, що все ще не прийшов до тями. Рука зручніше перехопила ніж.

— Альво... — насторожено повторила, відчуваючи як холод табуном мурах спускається по спині.

— Що? Він намагався вбити нас. Тебе. Навіть після того, як дізнався, що ти теж людина.

Мегумін насупилася. За мить знову заговорила:

— Може, це просто непорозуміння?

— О так, а ще ночами, коли місяць повний, по ньому танцюють єдинороги, разом випікаючи райдужні кексики.

Він закотив очі.

— Але... Альво. Ти ж не вб'єш його?

Хлопець багатозначно поглянув на Мегумін.

— Ти ж розумієш, що милосердя у цьому жорстокому світі може привести до загибелі?

Вона розуміла. Їй було це відомо не тільки з слів, а й досвіду. Проте...

— Альво... Прошу, не треба. — Мегумін торкнулася його долоні і легенько стиснула.

— Якщо залишимо його тут, він все рівно помре, — прошепотів Альва, впираючись чолом у тім'я Мег, і вдихнув її запах. Прикрив очі.

— Заберемо із собою? — з надією запропонувала дівчина.

— Мала, ти іноді поводишся, як справжня самогубця.

Мегумін просто міцно його обійняла. Альва зашипів від болю.

— Пробач... — пискнула, відскочивши подалі.

— Допоможеш мені тягнути його. Щоби не розслаблялася.

Мегумін кивнула.

— Спасибі.

Підкорившись пориву, дівчина цмокнула Альву в щоку. Усвідомивши, що зробила, вона одразу ж відвернулася, через що не встигла помітити його дивну усмішку.

— Думаю, ми про це ще пошкодуємо, — прошепотів Альва, допомагаючи Мег підійняти непритомного мисливця.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.