Родина Клишоногих

Тріщали кущі, здригалася земля, але птахи мовчали, хоча зазвичай саме пернаті першими сповіщають про будь-який переполох в лісі. Та цього разу в здійнятому гаморі не було нічого надзвичайного чи небезпечного. Просто сім’я ведмедів порядкувала в дикому малиннику, збираючи соковиті стиглі ягоди.

– Мишко! Ти не збираєш, а все до рота тягнеш! – обурилася донька Варя. – Скажи йому, мааамо!

– Нічого не все, – плямкаючи, заперечив її молодший брат, вимазаний червоним від округлих вух до клишоногих лап. – Ти й сама багато з’їла!

– А от і ні! – відказала сестра, швидко витираючи з писку липкий сок. – Я лише розчавлені їла! Лише розчавлені, мааамо!

– Годі вам, не сваріться, – звеліла мама-ведмедиця, підіймаючи дві великі, заповнені по вінця плетені корзини. – Малини вистачить і зараз поїсти, і на варення. Ходімо додому.

Вона рушила по витоптаній стежині, за нею прослідували діти зі своїми меншими корзинами. По дорозі Мишко спіткнувся й впав, просипавши половину ягід на землю.

– Обережніше не можеш? – розсердилася Варя. – Мааамо, Мишко ягоди розкидав!

– Я ж ненавмисно, – пробурчав ведмедик. Мамо ніжно поглянула на дітей і стомлено зітхнула.

Прийшовши додому, ведмедиця взялася перебирати малину. Ведмежата й тут не лишили неньку в спокої.

– Мамо, можна я тобі допомагатиму? – запропонувала донька.

– Я теж хочу, – втрутився син.

– Не треба! Ти тільки все зіпсуєш або з’їси! Правда ж, мааамо?

– Неправда! Ти й сама не краща!

Затиснувши лапами вуха, ведмедиця скрушно заревла, покинула ягоди і підбігла до полиць. Злякані діти не зводили з неї округлених очей.

– Мамо, з тобою все гаразд? – запитала Варя і, не чекаючи відповіді, визвірилася на брата: – Бачиш? Це ти її довів!

– А от і ні! – заперечив Мишко. – Ти сама завжди до неї лізеш!

Доки ведмежата сперечалися, їхня мама обережно пересунула банку з медом позад іншої консервації.

– Заспокойтеся, – сказала вона, розвертаючись. – В мене є для вас інше завдання. У нас мед закінчився. Тож, поки я готую варення, ходіть до вулика й принесіть новий. Впораєтеся?

– Аякже! – впевнено заявила донька. – Тільки я краще сама, без Мишка. Він тільки заважатиме.

– Неправда! – відказав син. – Це я сам мед принесу, без тебе!

– Малий ти ще сам по мед ходити!

– Ми ж двійнята!

– Йдіть обидва! – гримнула на них змучена мати. – Менше патякайте і більше робіть. Хто перший мед принесе, той і правий.

Почувши це, ведмежата миттю ринулися до виходу. На порозі Мишко спіткнувся, беркицнувшись через голову, тож трохи забарився, але одразу ж побіг за сестрою.

– Люблю вас, маленькі, – прошепотіла ведмедиця, повертаючись до малини. – Та іноді навіть мені треба від вас відпочити.

Відібравши найкращі ягоди, вона зоставила їх виділяти сік. Раптом хтось пошкрібся в двері.

– Можна? – всередину зазирнула сусідка-борсучиха з туго набитою торбиною. – Вітаю, сусідонько! Як ваші справи?

– Непогано, але клопотів вистачає, – поскаржилася ведмедиця. – Діти, заготівля, самі розумієте. Й коли його все встигнути? А ви як?

– Та майже так само, сусідонько, майже так само, – відповіла борсучиха. – Я ж чому до вас зайшла? Благовірний мій нині в людських садах промишляє, тож повсякчас звідти яблука тягає. У нас вже вся нора ними забита. Я стільки рум’яних з’їла, що й дивитися на них вже не можу. Візьміть кілька, га? І під «кілька» я маю на увазі кілька десятків. Погляньте, які стиглі й гарні!

На підтвердження своїх слів вона дістала з торби велике червонобоке яблучко. У ведмедиці аж слинка потекла.

– Щиро вам дякую! – господиня взяла торбину і протопала до полиць. – Але я теж вас без гостинця не відпущу. Шкода, що варення ще не готове. Тому візьміть оце.

Вона дістала з полиці сховану від дітей баночку меду і передала сусідці. Борсучиха вдячно вклонилася.

– Це єдиний частунок у світі, який не псується, – захоплено пояснила їй ведмедиця. – Можете зараз з’їсти, до зими зоставити чи навіть до наступного року – гіршим мед не стане. Насолоджуйтеся.

– Спасибі, – взявши баночку, борсучиха рушила до виходу. – Ще побачимося, сусідонько!

– Неодмінно.

***

Тим часом ведмежата йшли крізь ліс і, як завжди, сперечалися.

– Не ходи зі мною! – заявила сестра. Брат ображено гмикнув.

– Я і не йду з тобою, – відказав він. – Я йду до вулика.

– То йди до іншого! Я цей першим вибрала.

– А от і ні! Я його першим примітив.

– Неправда! Щойно ми перестали бігти, я сказала, що піду до вулика біля річки. Тому це я перша.

– Ні я! Бо я ще до цього хотів до нього піти, але тобі не сказав.

– Це не рахується!

– Рахується!

Ось так сварячись, вони потроху дійшли до вже згаданого вулика – невеличкого бджолиного кубла, яке манило до себе солодким медовим запахом. Господарів вулика ведмежата не бачили, але їхні чуткі вуха вловлювали діловитий робочий гул. До цього жоден з малих ніколи самотужки не збирав мед, тож вони нерішуче тупцювали, не наважуючись наблизитися.

– Підходь, – підштовхнув сестру Мишко.

– Ти ж першим хотів, – нагадала йому Варя.

– Ти також. І взагалі ти старша.

– Ми двійнята!

Так продовжувалося кілька хвилин. Врешті-решт, Мишко пішов на компроміс.

– Тоді треба піти разом, – запропонував він. – Мама ж нам обом сказала мед принести.

– Добре, – погодилася Варя. – Але не роби нічого без мого дозволу. Ходімо.

Потроху, затамувавши подих і припавши до землі, ведмежата підкрадалися до вулика. З кожним їхнім кроком гул робився дедалі гучнішим, а запах меду – сильнішим та солодшим. Цей п’янкий аромат забивав їм ніздрі і паморочив голови, заважаючи думати.

– Як смачно пахне, – прошепотів Мишко, підбираючись все ближче й ближче.

– Так, – погодилася Варя, відстаючи від брата десь на півкроку. – Але не роби дурниць.

– Ми так близько, – бурмотів зачарований ведмедик. – Вже можемо дістати…

– Не поспішай, – заперечила сестра. – Пам’ятай про бджіл.

Не слухаючи її, Мишко просунув лапу до вулика і миттю відсмикнув її, вжалений добрим десятком його крихітних господарів. Розлючено гудучи, смугасті охоронці чорною хмарою вилетіли назовні, ринувшись на бідолашних ведмежат.

– Біжи! – заволала Варя, закриваючи чутливий ніс і втікаючи якомога далі від вулика.

– Зачекай на мене! – скиглив Мишко, припадаючи на вжалену лапу. Він не міг бігти так швидко, як і сестра, тож і укусів йому дісталося значно більше.

***

Через якийсь час, вжалені та заплакані ведмежата сиділи під берегом, врятовані водою від кусючого рою. Бджоли давно повернулися до вулика, але малі клишоногі й досі не наважувалися вибратися з річки. Натомість вони рюмсали, потираючи вжалені місця і, як завше, сварилися.

– Це ти винна!

– Ні, ти! Нащо було лапу не подумавши сувати?

– А чому ти мене не попередила? Й кинула бджолам на поталу?

– Начебто ти б мене рятував? Я мамі поскаржуся!

– Ти тільки це й робиш!

Між тим, берегом простував великий бурий ведмідь з окунем у зубах. Озирнувшись і побачивши ведмежат у річці, він вражено вирячився на них.

– Тато! – вирвалося одразу в обох малих клишоногих.

– Мрхо ми мурм момхимре? – пробурмотів ведмідь, не розкриваючи пащі. Рибина посовалася, відчувши послаблення хватки, і з тугою поглянула на близькі хвилі.

– Що? – розгубилася Варя.

– Нас мама послала за медом, – пояснив більш здогадливий Мишко. – Та коли ми прийшли і спробували його взяти, бджоли нас покусали. Дуже боляче!

– Ма мам момхомомру, – заявив батько.

– Що? – цього разу жоден з ведмежат не розібрав його слів. Ведмідь набрав більше повітря в груди, збираючись повторити. Скориставшись цим, окунь ляснув його хвостом по морді, вирвався на волю і шубовснув прямісінько в річку.

– Я вам допоможу мед зібрати, – промовив ведмідь вже чітко, засмучено поглянувши вслід зниклому у водах втікачу.

***

Дочекавшись, щоб малина почала виділяти сік, ведмедиця злила його у велику каструлю і поставила її на вогонь. Згодом в отриманий сироп вона додала ще трохи ягід, перемішала і повернула варитися. Коли варення закипіло, господиня зняла пінку і варила його ще 15 хвилин.

Вона саме завершила приготування і розливала паруючу темно-рожеву смакоту по банкам, коли почула шурхіт під долівкою. Він наближався, аж доки з-під землі не вигулькнула круглощока бабачиха.

– Вітаю, сусідонько! – поздоровкалася гостя. – Як ся маєте?

– Непогано, – відповіла ведмедиця. – От саме варення готувати закінчила. Малинове. Не бажаєте спробувати?

– Із задоволенням, – сказала бабачиха. – Обожнюю солодке.

– Я дам вам баночку, – господиня простягнула їй банку завбільшки з саму гостю. – Воно всю зиму лежати може і не зіпсується. А ще дуже солодке.

– Дякую, – прийнявши подарунок, бабачиха не забарилася віддячити: – Мені теж є чим вас почастувати. Ось, тримайте. З наших запасів.

Не минуло й хвилини, як перед ведмедицею здіймалися дві гори: одна зерна, інша відбірних лісових горіхів. Стомлена від перетягування всього цього добра бабачиха важко дихала і, здається, навіть трохи схудла.

– Дуже вам вдячна, – ведмедиця вражено дивилася на отримані дари. – Але хіба тут не забагато? Вам й самим потрібно, бо ж родина велика.

– Та що ви! – відмахнулася гостя. – Нам вистачить сповна. Ви просто наших підземних комор не бачили. Там цього добра стільки, що й всім бабакам світу не з’їсти. Тож, щоб воно не пропало дарма, я краще з доброю звіриною поділюся. Пригощайтеся і пам’ятайте, що й від малих бабаків велика користь буває.

***

– Бджоли нападають на нас, бо знають, що ведмеді розоряють їхні вулики і крадуть мед, – повчав тато зацікавлених ведмежат, що й досі іноді зойкали від укусів. – Тому ми замаскуємося, підкрадемося до них непоміченими і заберемо солодкий скарб перш, ніж вони про щось здогадуються.

– Неймовірний план! Тато, ти дуже розумний, – вражено пробурмотів Мишко. – А в кого ми замаскуємося?

– В оленів, – заявив ведмідь, прикладаючи до голови дві розлогі сухі гілки. Донька недовірливо поглянула на нього.

– Може, в лосів? – запропонувала вона.

– Я ж не такий товстий! – ображено пробасив тато. – Будемо оленями, стрункими й тендітними. Нумо, ходімо.

Почепивши гілки, трійця клишоногих рушила до вулика. Ведмідь не поспішав і йшов окружним шляхом, аби приспати пильність й досі розлючених бджіл. Час від часу він спинявся і посмикував травичку, вдаючи, що їсть. Мишко, наслідуючи його, справді взявся жувати зелену поросль, після чого гидливо скривився і довго відпльовувався.

– Але ж у оленят рогів немає. Як і в олениць, – не вгавала Варя, плентаючись останньою. – Тату, це дурне маскування. Тааату!

– Годі тобі, – обернувся до сестри Мишко. – Завжди тобі все не подобається. Ти тут не найрозумніша.

– Розумніша від тебе так точно!

– А от і ні!

– А от і так!

– Тихше, – гримнув на них тато, наближаючись до вулика. – Зараз найважче почнеться.

Ведмежата примовкли, затамувавши подих. Ведмідь рухався обережно, уважно дослухаючись до басовитого гулу бджіл. Ніщо не видавало їхньої стурбованості, тож він наважився і сунув морду у вулик. Йому навіть вдалося торкнутися солодкого меду, коли десятки жал водночас вп’ялися в його губи і ніс. Страшно заволавши, тато відсахнувся, відмахуючись передніми лапами від рою бджіл.

– Тікайте! – гукнув він зляканим ведмежатам, клишоногим галопом помчавши до річки. Дітей не довелося просити двічі.

***

Ведмедиця саме завершила розливати приготоване варення, коли у двері наполегливо постукали.

– Заходьте, – сказала вона. До хати вскочила зайчиха з повною торбою, із якої визирали зелені коси морквин.

– Здоровенькібули, – випалила гостя, скидаючи свою поклажу. – А я до вас у гості зайшла. З гостинцями. Ось, тримайте! Відбірна морква, щойно з сільських городів.

– Ой, дякую! – ведмедиця приклала лапи до грудей. – Маю дати вам щось натомість. Чого хочете, меду чи варення?

– Знаєте, я не люблю солодке, – зізналася зайчиха. – Зробимо інакше. Ніхто у всьому лісі краще вас не закриває консервацію, тож законсервуйте мені моркву. Взимку з їжею сутужно, а я, на відміну від вас, в сплячку не впадаю. Тому буде гарно мати баночку у надійному сховку.

– Гаразд, – погодилася господиня. – Я не так вправна у консервації овочів, але спробую. Допоможете мені? Так ми швидше впораємося і наступного разу вам моя поміч не знадобиться.

Вони помили, почистили і нарізали моркву кружальцями. Потім опустили їх у киплячу воду. В літрові банки налили оцет та олію, поклали туди моркву і часник, залили гарячим маринадом, простерилізували та закатали.

– От і готово, – заявила ведмедиця, вручаючи гості ще теплі банки. – Згадуйте про мене взимку.

– Неодмінно, – пообіцяла зайчиха, поспішаючи до виходу. – Щепобачимося.

***

Тим часом троє ведмедів сиділи на березі річки, вжалені, пригнічені і без меду. Ведмежата тихо схлипували, татко ж намагався не падати духом.

– Чому носи повісили? – запитав він їх, награно посміхаючись. – Невдачі лише загартовують нас. Маскування не спрацювало, але є й інші способи бджіл перехитрувати. Їх можна викурити димом. Ходімо до річки, я покажу як саме.

Зібравши трохи сухих гілок, ведмідь вибив кігтем з каменю іскру і запалив їх. Додавши до невеликого багаття вогке листя, звір досягнув того, що вогонь у ньому ледь тлів, проте диму здійнялася ціла хмара. Підхоплена вітром вона потягнулася до вулика, застилаючи все навкруг. Проте бджоли чомусь не поспішали покидати домівку.

– Певно, одного вогнища не досить, щоб їх вигнати, – припустив тато. – Я піду розпалю ще кілька, а ви тим часом приглядайте, аби не згаснуло. І не сваріться.

Він рушив геть і невдовзі зникнув серед дерев. Ведмежата сиділи мовчки, зачаровано стежачи за вогнем. Через деякий час дим почав світлішати і розсіюватися. Варя нахилилася і почала дмухати на багаття.

– Що ти робиш? – здивовано спитав Мишко. – Ти його загасиш!

– Нічого подібного, – відказала сестра. – Я роздмухую його, щоб краще горіло.

І дійсно, невдовзі дим повалив з новою силою, а на висушеному листі затанцював невеликий грайливий вогник.

– Оце так! – вражено вигукнув ведмедик. – А мені можна?

– Ні, – заперечила Варя. – Ти знову все зіпсуєш.

Не послухавшись її, Мишко дмухнув, та так, що вогонь перекинувся на найближче дерево. Стара суха липа, що вже кілька років стояла безлистою, вмить спалахнула, мов сірник. З неї полум’я перекинулося на довколишні кущі та траву. Набравши силу, вогонь одразу перестав здаватися таким вразливим і тендітним. Він більше не потріскував, а ревів, обпікаючи ведмежат так, що від жару у них сльозилися очі і чорніло хутро, скрючуючись наче всохлі травинки.

– Тікай! – гукнула Варя, вкотре за сьогодні кидаючись до рятівної річки. Брат прослідував за нею, але спіткнувся, беркицнувся через голову, а коли підвівся, його вже оточив вогонь. Страшне полум’я наступало на бідолашного ведмедика звідусіль, змушуючи відсмикувати обпечені лапи. Йому зробилося дуже лячно і захотілося опинитися вдома, подалі від цього жахливого та безжального вогню.

– Допоможіть, – жалісно скиглив Мишко. Він хотів кричати, але дим дер йому горло і звідти виривався лише ледь чутний, жалісний схлип: – Рятуйте. Тато!

Перед очима все розпливалося, та раптом на нього плеснули холодною водою. Полум’я відступило, обурено сичачи. Хтось схопив ведмежа за загривок і потягнув, чіпляючи за кущі та кожний, навіть найменший горбок. Дотягнувши до річки, рятівник жбурнув Мишка у воду. Відпльовуючись та протираючи очі, врятований вибрався на берег. Ошелешений ведмедик побачив перед собою захекану та схвильовану Варю.

– Це ти мене врятувала? – вражено спитав він. – Дякую!

– З тобою все гаразд? Я так злякалася за тебе! – сестра міцно обійняла його. – Мені не варто було тікати самою!

– Та ні, я сам винен, – заперечив ведмедик. – Ти ж мене попереджала, щоб я не дмухав на полум’я.

– А перед цим сама показала, як це робиться, – відказала Варя. – Я мала бути розумнішою, бо все ж старша.

– Але ж ми двійнята!

Ведмежата ще якийсь час сперечалися, та згодом знову обійнялися, щасливі, що їм вдалося врятуватися від такої страшної почвари як неконтрольований вогонь. За цим їх і застав тато. Закопчений і змучений ведмідь вийшов на берег і втомлено поглянув на дітей.

– Радий, що ви помирилися, – промовив він. – Це буде всім нам наукою. Вогонь дуже небезпечна штука і з ним варто поводитися обачно. Мені вдалося загасити полум’я, тож ліс у безпеці. Ходімо, покажу, що я знайшов.

Ведмежата прослідували за батьком, сторожко озираючись навкруг. На місці, де вогонь вирвався на волю зосталася велика випалена пляма, наче дірка у яскраво-зеленому трав’яному килимі. Лісові знадобиться чимало часу, щоб залікувати цю рану, викликану секундною необачністю. Та найбільше дісталося липі, яка перетворилася в обгорілий до чорноти потрісканий кістяк. Нехай дерево вже давно всохло, ведмежатам все одно було його шкода і їхні очі змокріли від почуття провини.

– Так, велику шкоду ми накоїли, – пробурмотів тато, розділяючи з ними вину. – Мамі про це краще не розказувати. Але навіть в найбільшій біді завжди знайдеться свій світлий бік.

Підчепивши липову кору, він дістав з-під неї старий вулик. Покинутий мешканцями і без меду, але по зав’язку повний бджолиного воску.

***

Троє ведмедів підійшли до вулика, навколо якого чорною хмарою роїлися бджоли, розлючені постійними нападами на їхню оселю. Тато йшов попереду, тримаючи в зубах свою знахідку, діти позаду, ладні накивати п’ятами при першому натяку на загрозу. Помітивши непроханих гостей, бджоли погрозливо загули і посунули на них.

– Пробачте наше невігластво, – промовив ведмідь, поклавши старий вулик на траву. – І приміть цей віск в якості вибачення. А також, якщо на те буде ваша ласка, дозвольте взяти трохи вашого меду. Обіцяю, ми нічого не ламатимемо і більше вас не турбуватимемо.

Бджоли закружляли навкруг них, а потім склали своїми тілами напис у повітрі: «3 хв». Ведмедів не довелося просити двічі і, доки смугасті перетаскували віск, вони взялися заповняти заздалегідь прихоплені банки та горщики.

***

«Чомусь довго діти не повертаються, – подумала ведмедиця, визираючи назовні. – Аби нічого не трапилося».

– Мамо! Мамо! – раптом почула вона. Стежкою їй назустріч бігли двоє ведмежат. Діставшись до матері, малі одразу кинулися їй на шию. Доки вони обіймалися і борюкалися, підійшов ведмідь, несучи зібраний мед.

– То це ти їм допоміг? – спитала дружина, забираючи у нього ношу.

– Трішки, – відповів бурий, не вдаючись у подробиці.

– А як твоя риболовля? – поцікавилася ведмедиця, помітивши відсутність риби.

– Про це я не хочу говорити, – подумки ведмідь пообіцяв неодмінно поквитатися з окунем-втікачем. – То що, будемо вечеряти?

Родина облаштувалася на галявині перед домом, дивлячись як опускається за обрій розжарене помаранчеве сонце. Вони хрумкали морквою, хрустіли яблуками і розколювали горіхи. А на десерт, звісна річ, було смачне малинове варення та мед, який ніколи не псується. Наминаючи останній, ведмедиця не змогла оминути увагою дивну поведінку дітей.

– Вас підмінили чи що? – запитала вона, пильно поглянувши на двійнят.

– Тобто? – розгубилася Варя.

– Мої діти не можуть стільки часу не сваритися між собою, – пояснила мати. – Ви точно якісь перевертні.

– Зовсім ні, – заперечила донька. – Просто Мишко нарешті зрозумів, що я розумніша і перестав виставляти себе дурнем.

– А от і ні! – обурився ведмедик. – Дурною себе завжди тільки ти виставляєш, бо повсякчас ніс задираєш.

– Маю право! Я старша і розумніша.

– Неправда!

– Оце зовсім інша справа, – розсміявся батько, підморгуючи дружині.

Вони саме закінчували їсти, коли в розфарбованому багрянцем небі з’явилася велика тінь. Вона накрила собою галявину, зануривши її в затінок, немов ніч, що втомилася чекати свого часу. Задерши голову, ведмеді пильно вдивлялися вгору.

– Це птах? – запитав Мишко. Варя зневажливо гмикнула:

–Який птах? Просто хмара.

– Чомусь я сумніваюся, – пробурмотів тато. Тим часом невідоме створіння почало знижуватися і від його гучного реву у клишоногих заклало вуха. Ось воно вже приземлилося на галявину, виявившись старим іржавим біпланом, який ледь тримався купи. Розриваючи колесами землю, літак проїхав галявиною, дивом спинившись перед самісінькими деревами. Дверцята зі скрипом відчинилися і з нього вибрався небачений до цього в лісі звір. Завбільшки з ведмедя, він мав дуже коротке чорне хутро, безволосу морду і передні кінцівки втричі довші від задніх. А також жодного натяку на хвіст, навіть такий куций як заячий чи ведмежий. На голові невідомий здоровань носив старовинний шкіряний льотний шолом.

– Даруйте за таку несподівану появу, – сказав він, коли гвинт літака припинив обертатися і змовкну рокіт старого двигуна. – Я горила і живу дуже далеко звідси. Перелітні птахи розповіли, що тут мешкає вправна господиня, консервація якої немає рівних у цілому світі. Мені та моїм рідним дуже кортить скуштувати цю знамениту смакоту.

– О, це велика честь для мене! – зашарілася ведмедиця. – Не думала, що я настільки відома. Ох вже ці пернаті пліткарі! Чого саме бажаєте, варення чи меду? Знаєте, мед це єдиний наїдок у світі, який ніколи не псується.

– Ви мене не зрозуміли, – усміхнувся гість з далеких земель. – Ми хочемо, щоб ви приготували для нас наші улюблені фрукти. Інакше кажучи, запрошую вас в гості до спекотної Африки. Летимо прямо зараз, якщо ви не проти.