Сплата за смерть

– Руки! – Ірен жартівливо ляснула по нахабній Фредовій долоні. – Ти мені ніхто.

– Крихітка, я тобі хто, – посміхнувся той, однак руку з коліна забрав. Мусив, бо довелося перемикати швидкість. – Я тобі любчик і красунчик. Чи більше ні?

Фредерік, тепер вже колишній капітан шкільної команди, мав дійсно непересічну зовнішність, усвідомлював це і користувався на повну. Ірен була не першою, кого він причарував своїми блакитними очима й солом’яною чуприною, але єдиною на кого запав і сам.

Тим часом обабіч пробігали густі хащарі та сірі стовбури порослі мохом. Тривало це із годину й почало вже обридати.

– За чотириста ярдів поверніть праворуч, – сповістив навігатор. – Далі прямуйте дві милі. Ціль маршруту буде ліворуч.

– Та невже! – хлопець закотив очі. – А я тільки розігрівся.

– Нарешті, любчику-красуньчику! – вискнула дівчина, плескаючи в долоні. – Чудово, чудово, чудово-розчудово!

Підспівуючи, Ірен повернулася на сидінні й ставши навколішки, висунулася ледь не до поясу у вікно. Побачивши позаду машину із друзями, вона енергійно замахала.

У відповідь ті повиставляли руки, а Каланча Томас натис на клаксон.

Фред посигналив навзаєм, увімкнув поворот і став скидати швидкість.

З’їзд з хайвею, видався завузьким, і хоча й асфальтованим, геть у поганому стані. Тільки-но хлопець загадав аби нікого не трапилося назустріч, як побачив недбало припарковану поліційну машину. Роз’їхатися було складно, довелося зупинитись.

– Так-так! – суворий шериф років біля п’ятдесяти похитав стурбовано. – Леді, ви так мені раді? Зазвичай люди дуп… е… спиною до представників влади не обертаються. Це може бути небезпечним.

«Для кого?» – ледь не бовкнув хлопець, та подруга перебрала увагу на себе.

– Ой, – вона майже натурально злякалася. – Я вас не помітила, даруйте, офіцере.

– Тоді добре, що не ви за кермом, леді. І я шериф.

– Знов все переплутала, пробачте, – закліпала віями дівчина. – Ви так схожі на офіцера. Але шериф головніший, так?

– Ну… – зам’явся той. – У нас саме так, юна леді. Я дивлюся за округою й інших представників закону тут немає.

Позаду зупинилося велике Томасове Шевроле, і очі шерифа посуворішали:

– Той із дредами, ваш?

– Так, шерифе, – кивнув Фредерік.

– Всі повнолітні?

– Звісно, якраз старшу школу закінчили.

– Ми тут повнолітніми з двадцять одного року вважаємо.

– Ну… – знизав плечима хлопець. – У місті зазвичай…

– Які плани?

– Ой, шерифе, – затараторила Ірен. – Така чудова погода, вікенд, а у батьків Фредді тут будиночок, тобто у його дядьки, але він археолог і десь на розкопах, треба, щоб хтось дивився, а ще газон стригти, кущі, а батькам бракує часу…

– Стоп! – чоловік виставив долоні. – Ви вшістьох газон приїхали стригти?

Дівчина винувато розвела руками й шериф звернувся до хлопця:

– Йдеться про тебе? Ти Фредді?

– Так, шерифе, – кивнув той.

– І ти небіж Дивака Дрю?

– Мабуть, – хлопець знизав плечима. – Батько інколи називає так брата.

– Так ви зібралися рознести його халупу, як тільки вип’єте увесь алкоголь, що везете в багажнику і видуєте травку, що прихопив отой Боб Марлі?

– О, ні! – хлопець замотав злякано головою. – У нас тільки пара дюжин пива.

– Будете бешкетувати? – шериф нахилився до водійського вікна, нюхаючи чи не тхне перегаром.

– Ні!

– Поб’єтеся?

– Та ні ж бо, нащо то нам…

– Поб’єтеся, – ствердно кивнув шериф. – Добре, їдьте.

Він було рушив до машини, звільняти дорогу, та схаменувшись вернув:

– Ось мій телефон, – простягнув візитку. – Або на дев’ять-один-один дзвоніть. Зв’язок у низині поганий, як не вийде, підіймайтеся назад до хайвею, трохи далі заправка. І ще, – він помовчав задумливо. – Не ходіть до резервації. Там цікавого нема, самі неприємності.

– До резервації? – перепитав Фредерік.

– За річкою індіанські землі. Молодь роз’їхалась по містах, а старі нас не люблять. Не варто їх дратувати.

– І в думках не було. Та й взагалі, як би ви не сказали…

– От і добре, – кивнув шериф. – Веселого вікенду!

Містечко розкинулось вздовж шляху десь на милю. Будинків було десятки зо три, або й менш. Над деякими майоріли смугасто-зіркові прапори. Майже всі ділянки стояли окремо одна від одної з великими проміжками. Місцеві поважали особистий простір і самоту.

Дядькова халупа виявилася не такою вже й халупою. Старенький, однак міцний і досить просторий дім з великою мансардою і зеленим газоном, відповідав всім умовам молодіжного пікніка. Пластикові меблі й приладдя до барбекю додавалися в комплекті.

Сонце, літо, чисте повітря – складалося все якнайкраще. Тим більш, сусіди межували тільки з одного боку, та й те, за щільним семифутовим парканом.

Забравши ключа і дещо з речей дівчата побігли роздивлятися всередині, а хлопці, насилу впоравшись із ворітьми, позаганяли автівки у двір. Томас жартома зачіпав Фреда з Люком, а вони навзаєм висміювали його видатний зріст. Трохи нервували у незнайомому місці, тому розмовляли голосно, на загал.

– Так малята! – Томас взявся керувати. – Я беру обидві сумки, а ви оту що лишилася. Вдвох піднімете?

– Це, тому що ми білі? – Вдавано образився Фредерік.

– Ні, – відповів зі зловтіхою довгань. – Це тому, що футболісти мусять страждати.

– А баскетболісти?

– Баскетболісти це еліта, – Задравши носа, Томас з легкістю підхопив свою ношу.

– Фігасє, – Люк почервонів від натуги. – Що тут? Хапайся, Фреде, вона важча за мене.

– Там все, – відповів той. – Їжа та питво. Те, без чого нема в житті свята.

– А дівчата? – нещиро обурився Томас.

– Точно, – розсміявся Фредерік. – Але дівчата йдуть бонусом. Сьогодні ми в шоколаді, хлопці, і це джекпот!

Близько опівдня паті набрало обертів і народ став накачуватися пивом та коктейлями з банок. Настрій пішов вгору. Нарешті повіяло смаженим на вугіллі м’ясом. Соковиті стейки зняли з решітки й розклали по жерстяних тарілках, на їхнє місце накидали кукурудзи, томатів і солодких перців. Знайдений у домі допотопний програвач, витягли на вулицю й запустили стареньку платівку з енергійними рок-н-ролами. Чувся сміх та дівочий вереск, веселощі були у розпалі.

Темпераментний Люк та смаглявка Жасмін танцювали майже професійно, змагаючись одне з одним у вправності. Ноги їх здіймалися так високо, а тіла вигиналися під такими кутами, що дивно було як ніхто з них не гепає на дупу.

Флегматичний Томас, попри запальну музику, згріб пампушку Моллі й тупцював із нею імітуючи повільний танок, при цьому найнахабнішим чином розпускаючи руки. Сама Моллі, Зі шкірою, темною як ніч, ознак невдоволення не виказувала, навпаки, реготала вголос.

Невгамовна Ірен усілася на коліна Фреда й не давала йому спокою своїм щебетом, поперемінно то смикаючи за щоки, то куйовдячи волосся, а то й намагаючись нагодувати смачненьким. З виразу хлопця було видно, що це йому до вподоби.

Платівка дійшла кінця, і захекані пари потяглися до столу. Загомоніли, засовали стільцями й приладдям, запшикали банками з алкоголем.

– А круто тут, – висловив загальну думку Томас, пхаючи до рота добрячий шмат. – Паркан, і всім пофіг.

– Свобода, – підтвердив Люк між двома великими ковтками.

– Сам у захваті, – Фредерік схвально хитнув. – Чесно, я тут хіба пару разів був, у дитинстві. Все не таким видавалось.

– Ой, качани! – сплеснула хазяйновита Моллі.

Виклавши овочі на тацю, вона стала перед столиком у позі офіціантки, ладна ввернути дотепний жарт, однак здивовано завмерла.

– Що? – пошепки спитала вона у присутніх. – Зі мною щось не так?

Однак, друзі дивилися не на неї, а на те, що відбувалося за її спиною. І обличчя їх були вкрай переляканими.

Від жахливого передчуття у Моллі ворухнулося волосся. В повній тиші тремтячими руками вона опустила тацю і випроставшись, стала обертатися на слабких ногах. Позаду себе побачила вона… нічого. Нічого, крім паркана. Нічого, на що можна було б вирячитися усією довбанутою компанією.

Дівчина поривчасто крутнулася до друзів, розгублено відкриваючи рота, але ті вже наляканими не виглядали. Вони іржали, як коні.

Кров прилила до її щік. Зірвавши з плеча рушник дівчина кинулася лупцювати всіх без розбору, та ті закриваючись реготали ще голосніше. Визначивши Томаса як головного негідника, Моллі полишила рушник і вчепилася в мочалку на його голові. Не маючи змоги достатньо завдати болю, вона стала щипати, бити кулачками по спині й трусити його, хапаючи за шию. Хлопець ойкав і бідкався, однак не припиняв сміятися.

За галасом і метушнею іржава хвіртка при вході скрипнула ледь чутно. Не одразу, але потроху всі замовкли й обернули туди голови.

– Доброго дня, сусіди! – вимовив незнайомець, здіймаючи правицю. – Високого Сонця, смачної їжі й гарних свят. Я стукав, перепрошую.

Він точно був індіанцем. Про то казали засмагла шкіра, широке, трохи вилицювате обличчя та строкате перо, вплетене у чорне волосся. Вдягнений у світлі грубі штани й замшеву безрукавку на голе тіло, він виглядав доволі колоритно. М’язи його здавалися твердими, як камінь, а зріст лише трохи меншим від Томасового. Та й вік приблизно як у присутніх – не більше вісімнадцяти.

– Ой, це просто чудово, – підхопилася до нього Ірен. – Ти за оцим парканом мешкаєш?

– О, ні, – відповів він білозубою посмішкою. – Я мав на увазі «сусіди» в широкому сенсі. А мешкаю там, за рікою, – очі його посумнішали. – Мешкав. Тепер вже ні.

– То ти як і ми, ненадовго тут?

– Так, я був на похованні. Помер Великий Вождь, з’їхалося багато людей.

– Наші співчуття… – вираз Ірен посерйознішав. – Мабуть, тут занадто галасливо.

– Ні-ні, – він підняв долоні. – Нічого такого, навпаки, я не проти розвіятися.

– Не дуже любиш сумні заходи?

– Так і є, не виношу церемоній. Ну, ви розумієте, – знов посміхнувся хлопець. – Купа родичів, старовинні обряди, шаманські бубни, кістяні флейти й таке інше, – він знизав широкими плечима. – З одного боку всі давно хрещені, до церкви ходять, а з іншого не можна й звичаїв порушувати, – він нахилився до Ірен і голосно, щоб усі чули, прошепотів: – Чорний Бог може образитись.

Амулети на його шиї при цьому захиталися, як іграшки на новорічній ялинці.

Ірен пирснула прикриваючи рота.

– Як цікаво! – зробила вона великі очі. – Однак, ми ще не чули твого таємничого індіанського імені. Може ти і є той страшний бог?

– Ну, це вже ні, – посмішка його лишалась такою ж білозубою, але додалися ще і ямочки на щоках. – Я людина. І звуть мене Одава. Таке собі, пересічне ім’я для Сіу. Можна просто Од, або й взагалі, Одді. Я до того звик.

– Я Ірен, – дівчина простягла руку для привітання. – Ми вдвох з отим красунчиком Фредеріком. А ще Томас з Моллі, Люк та Жасмін. Пікникуватимемо до понеділка. Якщо раніше не набридне, звісно.

– Щастить, – він неохоче пустив її руку. – А я мушу встигнути до ранку зі всіма справами. Завтра мене тут не буде.

– Так терміново?

– Якби то від мене залежало, – знизав він плечима.

Погода змінилася по-літньому раптово. Звідкись наповзла важенна хмара й сипонув рясний дощ. Всі попідхоплювалися, перевертаючи стільці, й з галасом та штовханиною кинулися до будинку. Ірен була передостанньою, бо тягла слідом індіанця.

– Їжа намокне, – зітхнув Томас, обтираючи голову рушником.

– Головне, пиво з нами, – заспокоїв себе Люк, перевіривши холодильник. – Від спраги не помремо.

– Може зіграємо у щось? – запропонувала Жасмін.

– А проведімо екскурсію по другому поверху? – у невгамовної Ірен засвітилися очі. – Там має бути цікаво... Це ж оселя справжнього археолога!

– Добре, тільки нічого цінного не чіпайте, – погодився Фредерік, обвівши суворим поглядом присутніх. – І зітхнувши, поточнив: – Або хоч кладіть на місце.

Діставши в’язку ключів він першим став підійматися по сходах. Решта потяглися за ним ледь не навшпиньки затамувавши подих в очікуванні дива.

Перші двері були незачинені, то виявився санвузол. Наступною була комора зі швабрами й домашнім інвентарем. Третю довелося відмикати, але дивитися там не було на що, бо вона виявилася гардеробом зі старим лахміттям. Далі трапилася нецікава холостяцька спальня з вузьким залізним ліжком, і нарешті… Кабінет!

Він був великим, десь на половину другого поверху. Заходили друзі туди боязко, як у музей. Музеєм він і виявився. А ще бібліотекою і навіть трохи лабораторією. Єдине вікно позаду масивного столу, напівприкрите вертикальними жалюзі, світла давало небагато, однак його вистачало, щоб розгледіти внутрішнє оздоблення. Вздовж однієї стіни тягнулися стелажі геть забиті товстими книжками, а друга була заставлена скляними вітринами та завішана полицями з купою побитих глечиків, старих ганчірок, іржавих безформних залізячок, і навіть уламків людських кісток.

Ніяких лицарських обладунків, шабель, мечів, пістолів чи хоч якогось зачуханого жертовного ножика Майя в очі не впадало. Друзі виглядали розчарованими.

Осмілівши, вони розійшлися по кімнаті, роздивляючись експонати ближче. Загомоніли впівголоса, хтось тихо засміявся і поступово розв’язна атмосфера свободи стала повертатися.

– Гей, казав не чіпати? – Фредерік гримнув на Моллі, що тягнулася за зеленою каменюкою.

– І не збиралася, – сховала вона долоні за спину.

– Заберіть руки всі, кажу! – хлопець вже нервував. – Ірен! Тебе не обходить?

– Це не я, – відсахнулася дівчина від надщербленого горщика. – Він і був таким.

Той хитнувся, ледь не зіслизнувши з полиці, але індіанець, що опинився поруч, миттєво підхопив і вирівняв експонат як треба. При цьому, все ж таки, ліктем щось зачепив. Воно два рази дзенькнуло і покрутившись зупинилося біля ніг дівчини.

– Ой, я знаю що це, – підхопила вона монетку. – Це ж півпенні! Ось, кораблик, а тут Георг якийсь-то там.

– Коштовна? – Фред простягнув руку. – Стерта вся, де ти що роздивилася?

– Ні, не коштовна, – підійшов Люк. – Мій батько нумізмат, я трохи розбираюся. Була б у гарному стані, можна баксів десять виручити, а за таку й долара не дадуть. Їх на руках тисячі.

– От і чудово! – ледь не силою Ірен вишкребла монетку назад. – Любчику, можна її собі лишити? Бачу, ти згоден – вона із виском повисла на Фредовій шиї. – Дякую, любчику-красунчику, я така рада!

Той розгублено кліпнув очима:

– Взагалі то ж не моє, дядькове…

– Та він давно забув про неї, – запевнила Ірен. – Там і видно її не було. Хіба що з драбини.

– Якось воно…

– Все, питання закрито, – дівчина знов полізла обійматися. – Тепер я ще більше тебе любитиму!

Дощу як і не бувало. Хоч сонце й котилося до обрію, вечір тільки починався. Дихалося легко, над головою кружляли ластівки, виспівували дрібні пташки на гілках, в траві цвірінчали коники.

Народ знов розсівся у дворі, тільки тепер всімох.

– Пропоную випити за справжнього індіанця! – підняла банку Ірен.

– Так, давайте, – всі схвально загомоніли, радо із нею стукаючись. Хіба що Фред промовчав.

– А сам? – Люк підняв брів.

– Не п’ю, – з якимось жалем посміхнувся Одава.

– Та він і не закусює, – прошамкав набитим ротом Томас. – Не захворів, бува?

– Поки не зголоднів. Може, пізніше…

– Знав, що так скажеш, – ввернув Фредерік. – Не до вподоби наша компанія?

– Так, хлопці, – змахнула руками Жасмін. – Ми сьогодні танцюємо, чи вже ні? Люку, зроби нам музику.

– Не зараз, – похитала Ірен заперечливо. – Давайте краще гостя послухаємо. Одді, розповіси, як у вас поховання проходить? Я люблю все таке, – вона покрутила долонею. – Ну, містичне, там, забобони, прикмети різні. Можна щось із жахів…

– Одді? – перепитав дівчину Фредерік. В голосі його чулися ревнощі. – Це ще не занадто?

– Ні, любчику, звичайне спрощення від Одава, – Ірен була сама люб’язність. – Він так одразу запропонував.

Фред поривчасто підвівся, готовий сказати щось різке, образливе, однак зміг себе перебороти. Після секундного вагання, сунув руки в кишені, неквапом розвернувся й пішов до будинку:

– Освіжуся, – кинув хрипко не дивлячись.

– Іди, – майже байдуже кивнула Ірен і знову звернулася до індіанця: – Ну що, маєш для нас гарну історію?

– Навіть не знаю, – стенув кремезними плечима. – Можу просто описати як у нас все відбувається.

– Давай, – погодилася дівчина. – Слухаємо уважно.

– Ну… – Одава потер у задумі лоба. – По-перше, щоб почати когось ховати, той має стати мерцем.

– Ой! – схопилася за щоки Моллі. – Це обов’язково?

– Не бійся, – Жасмін поворушила зігнутими пальцями з гострим манікюром, – тебе, пампушко, ми живцем зариємо.

– Ні-ні, – здається дівчина не прикидалася. – Тільки не це, я боюся!

– Так, – грізно поглянув Томас. – Ніхто її заривати не буде. Моллі моя!

– Добре, – погодилася Ірен. – Можеш зробити це сам. Ніхто не проти?

На це Моллі зіщулилась, і жалісно пискнула обхопивши голову.

– До речі, – повів далі індіанець. – Своїх мерців ми в землі не ховаємо. Тільки воїнів загиблих в бою. Кладемо їм до рота шматок жиру і зариваємо обличчям униз. Так вони швидше потраплять на той світ.

– Боже, які страхіття, – здається подіяло і на Ірен. – А що із тими, хто помер від старості?

– Ти дійсно хочеш це знати? – зі зловісною посмішкою спитав хлопець. – Не страшно?

– Та кажи вже, не тягни.

– Ми їх взагалі не ховаємо. – Одава зробив багатозначну паузу. – Їх тіла розкладають по гілках спеціальних дерев. Дерев мерців,– він знов помовчав і заговорив якимось низьким вкрадливим голосом: – І знаєте що? Це дуже зручно. Завжди можна прийти до батька чи брата, поділитися з ними своїми негараздами, пожалітися на ворога чи кривдника… І хто знає, чим для того це обернеться.

У повній тиші друзі сиділи без руху, розгублені й трохи бліді. Моллі, здається, навіть не дихала. А тут ще й сонце заховалося і стало зовсім темно. Не виглядав переляканим тільки Фредерік, ледь помітний у темному отворі відчинених дверей. Дивився на індіанця він спідлоба, з помітною відразою, однак голосу не подавав.

– Але ж це не все? – з острахом спитала Ірен. – Маєш щось додати? Щось справді жахливе?

– Маю, – погодився Одава. – Та чи волієте це почути?

– Ні! – пискнула Моллі.

– Так! – кивнула ствердно Ірен. – Кажи.

– Добре, – тепер його усмішка лякала насправді. – Відкрию вам те, чого б не варто знати нікому, – й до того темні очі, у темряві здавалися чорними проваллями. – Нікому з тих, хто планує ще трохи пожити на цьому світі. Готові?

Ніхто й пари не випустив. Було видно, що хочуть того не всі, але й відмовитися не ладні.

– Так от, воїнів, що були найзавзятішими в бою, найжорстокішими до ворогів та невблаганними до їх родичів, чекає щось особливе, – він огледів присутніх чи то зі зловтіхою, чи то із жалем. – Вони йдуть під руку Чорного Бога, що мешкає у нетрях індіанських земель.

– Куди? – не зрозумів Томас.

– Униз, – вказав собі під ноги Одава. – Туди, де панує вічна темрява, де серед безмежної чорної прерії пасуться величезні чорні бізони та мчать кудись стада чорних мустангів, де немає милосердя і жалю, де йде нескінченна битва всіх проти кожного і кожного проти всіх. Там пекло для звичайних людей, і водночас рай для справжніх чоловіків. Там нема друзів, але також нема й ворогів. Хіба що… комусь із воїнів вдасться обзавестися жінкою. Такий воїн стане наймогутнішим, бо буде кому перев’язати його рани, нагодувати, обігріти й лягти з ним у ліжко.

– І як… – прошепотіла Ірен ледь чутно. – Як вони всі туди потрапляють?

– Крізь кам’яний колодязь, звичайно, – знизав плечима індіанець. – Як же ще?

– Покажеш? – Ірен виглядала переляканою, але й рішучою водночас.

– Що? – Здивовано перепитав Одава. – Ти серйозно?

– Цілком, – вона впевнено хитнула головою.

– Е… – хлопець трохи розгубився. – Взагалі, я міг би, але це таємниця нашого народу…

Спалахнуло яскраве освітлення двору і з дому неспішно вийшов Фредерік. Аплодуючи, він кілька разів плеснув у долоні глузливо посміхаючись:

– Що, червоношкірий, сів у калюжу? А моя дівчина виявилася не з лякливих, так? – він підморгнув Ірен, підіймаючи великий палець. – Ні, люба, це були побрехеньки для наївних діточок. Не існує ніякого колодязя. Я правий, казкарю?

– Слідкуй за словами, блідошкірий. Вороги Сіу втрачали скальпи й за менше.

Фредерік кинувся миттєво, без попередження. Схопивши індіанця за безрукавку й дивлячись у темні очі, спитав різко:

– Погрожуєш?

– Констатую, – відповів той майже спокійно. – А може й вирок виношу. Бійся, слимаче.

Невідомо що б на те втнув Фред, та Люк із Томасом підхопилися і взялися їх відтягувати одне від одного.

Дивлячись на штовханину, Жасмін нахилилася до вуха подруги:

– Запала на індіанця? Чи просто подобається коли за тебе б’ються?

– Ні, – хитнула Ірен непевно. – Не подобається.

– О-о! Бачу, ти осліпла, тому попереджу – цей хлопець небезпечний. Від нього за милю неприємностями тхне. Добре зваж як пірнатимеш у безодню.

– І в думках не було.

– От і добре, подруга. От і добре.

У крові Фредеріка ще кипів адреналін, а в голові шуміло від алкоголю. Він і досі не міг втямити як наважився сісти за руль у такому стані та куди вони серед ночі пхнуться всім кагалом. Праворуч на пасажирському місці сидів той недолугий індіанець, а на задньому незвично мовчазна Ірен. Слідом в Томасовій машині їхала решта компанії. При тому, що сам довгань, був не набагато тверезішим.

Фред вже жалкував, що взявся перевіряти індіанця на слабо і почав було вигадував привід повернути, коли той вказав кудись у темряву:

– Тут обережно, міст завузький, не скинь нас у річку.

– Навіть не сподівайся, – хлопець вклав у голос якнайбільше зневаги. – Ще не передумав?

Просто за містком фари вихопили з темряви якесь дерев’яне опудало при дорозі. Від людського у нього були хіба що булькаті очі й великі квадратні зуби.

Ірен позаду зойкнула.

Фред сіпнув машину від несподіванки:

– Що це за страхіття? – дивом утримав він кермо. – Ледь серце не стало.

– Тотем, – із пихою відповів індіанець. – Звідси починається земля мого племені. Ще з пів милі й дорога скінчиться. Підемо між дерев по стежині, – тепер його посмішка була майже доброю. – Вже лячно, білий друже?

– За собою дивись, – навзаєм вишкірився Фред. – Тільки штанці не намочи, сміливцю.

Ліхтарів було лише три, тому розібрали їх хлопці, щоб світити собі й дівчатам. Одаві, схоже, темрява не заважала. Він йшов попереду не швидко, однак впевнено. Місцевість йому точно була знайома.

Дерлися не довго, але такими вже нетрями, що навряд чи змогли б повернутися самі. Тому, коли вийшли на велику галявину, зітхнули з полегшенням.

Видовище відкрилося не те що дивне, а скоріш зловісне. Усюди було розкидане бите каміння, зламані блоки й навіть великі шмати повалених стін. По краю руїн стояли порослі омелою розлогі дерева. Листя їх було жовклим, а гілки покрученими.

Найдивнішим виявилося те, що дійсно, посеред цього бедламу стирчав кам’яний зруб старовинного колодязя. Не змовляючись, вся компанія зібралася навколо нього.

– Та ти диви, – Люк посвітив у темний провал і від несподіванки відсахнувся. – Там що, дна нема?

Тепер всі три ліхтарі намагалися висвітити кінець темного провалу, однак промені розсіювалися і губилися десь на півдорозі.

– Може, це якась шахта? – почухав Томас потилицю. – Таких криниць я ще не бачив.

– А шахт багато бачив? – заперечила Ірен. – Ні, це щось інше. Здається, я починаю вірити про портал у потойбіччя.

– Не портал і не криниця, – Одава дивився виключно на дівчину. – Це вхід. Просто вхід до темного світу.

– Нічого незвичного, – зазвичай метушлива Ірен була напрочуд спокійною, тільки в очах світилася хвороблива цікавість. – Можна просто увійти?

– Спробуєш?

– Що робити?

– Та старовинна монета. Полупенні. Поклади її до рота.

Ірен розкрила долоню з почорнілою від віку монетою. Обдивилася її нахиливши голову, неспішно узяла двома пальцями й наблизила до рота:

– Це ж ти її приніс до кабінету, так? На полиці було порожньо?

– Так, – згідно кивнув Індіанець. – Для тебе.

Десь позаду як щеня заскавчала Моллі, заламуючи руки.

Щось тихо забубонів Томас, намагаючись пригорнути її до себе.

– Ірен, – нарешті подав голос Фред. – Припини це негайно! Що відбувається?

– Ти був недостатньо любчиком, Фредді, – відповіла йому дівчина, не відриваючи очей від Одави. – Я кидаю тебе, красунчику, хіба не бачиш?

ЇЇ рот став повільно відкриватися, вона висолопила язика і поклала на нього монету. Майже поклала.

В останню мить Фредова рука перехопила темний кругляк. Не вагаючись і хвилі, хлопець розмахнувся й жбурнув прокляті півпенні у безодню кам’яного колодязя. Навіть дзвону не почулося.

– Що ти наробив, сволота, – кинувся на нього індіанець з кулаками. – Що ж ти наробив!

Знов Томас із Люком взялися його відтягувати, але тепер той бився як навіжений. В Одаву ніби злий дух вселилося. Встигаючи відбиватись один від трьох, він лаявся і сипав на всі боки прокльонами.

В якусь мить дикар так штовхонув Люка, що той не втримався на ногах і в падінні вдарився об кут кам’яного блоку. Хлопець намагався підвестися, але руки тремтіли, підламувалися і він знов падав. Обличчя його було геть залите кров’ю.

Дівчата від страху завищали й бійка сама собою припинилася.

Індіанець стояв мовчки зі зжатими кулаками ще якийсь час, а тоді не кажучи й слова зник у темряві.

Хлопці кинулися до Люка.

– Як ти, друже? – Фредерік торкнувся його плеча. – Голова болить?

– Болить, – простогнав той. – Та ребра більше. Здається, парочку зламав, нема чим дихати. Підійміть, бо сам я не ладен.

Здоровань Томас підхопив його ззаду під руки й самотужки поставив на ноги:

– Тримаєшся?

– Норм, – хитнув він непевно, кривлячись від болю. – Крові забагато, мозку не видно?

Діставши хустку, Жасмін взялася замотувати йому голову:

– Нема там ніякого мозку, не переймайся. Ти його до того десь загубив. Та стій же ж ти!

Люк самостійно стояти не хотів, метеляючись зі сторони в сторону, і Фредерік прийняв рішення:

– Так, Томасе, тримаймо його з боків і потроху сунемо до машин. Дівчата, світіть. Хтось напрямок пам’ятає?

– Ніби туди, – вказала у темряву Жасмін. Вклавши в одну руку онімілої від жаху Моллі ліхтар, схопила її за іншу і потягла за собою. – Не гальмуй, мала, переставляй хутчіше ноги!

Позаду всіх мляво чимчикувала Ірен чи то у задумі, чи в якійсь дивній прострації.

Це здавалося неймовірним, але Жасмін безпомилково вивела всю компанію до машин. При тому, навіть швидше ніж вони йшли до колодязя. Здається, Одава навмисно всіх плутав, водячи якимись манівцями.

Люка не вдавалося покласти на заднє сидіння – то ноги не вміщалися, то впиралася голова, і Жасмін усілася поруч, обіперши його на себе.

Молі забилася на місце біля водія бліда й налякана.

– Не бійся, крихітко, – провів по її волоссю Томас. – Все нормально, вже їдемо.

Він закрив пасажирські дверцята, обійшов на свою сторону і крикнув Фредові:

– Рушай, ми за тобою.

– Щось не так, – виліз той з машини. – Мотор не заводиться. Ірен, присвіти мені!

Заглянувши під капот, він підняв кришку й чортихнувся.

– Що там, друже? – наблизився Томас. – Все нормально?

– Ні. Нема дротів запалювання, – він обернувся до Ірен. – Де другий ключ від автівки? Він був у тебе!

– Немає, – вона непевно розвела руками.

– Як це? – здивувався Фредерік. – Ти що, віддала його індіанцю?

– Він помінявся зі мною.

Хлопець кліпнув невіряче. Він вже нічого не розумів. Ірен була явно не в собі.

– Помінявся?

– Ось, на це, – вона витягла з-за пазухи амулет, що висів на її шиї.

– Дай сюди!

Він ухопився за шкіряний мішечок, але Ірен раптово стала пручатися, і йому довелося застосувати силу. Від різкого руху шнурок обірвався, мішечок розв’язався і з нього висипався темний порошок. Дівчина зі сльозами впала навколішки, намагаючись щось із цим зробити, та у темряві ніц не виходило.

– Слухай, Фреде, – подав голос Томас. – Незручно вам заважати, але мушу – у Люка макітра пробита. А може й легені. Йому треба до лікарні, вирішуй хутчіше. Є чим зачепитися? Спробую тебе відбуксувати.

– Ні, нема. Та й місток слабкенький, ще не витримає... Краще їдь, а я поки шерифа наберу.

Витягши телефон, він став нишпорити по кишенях у пошуках візитки, та чортихнувся, дивлячись на екран:

– Гаплик, зв’язку нема. На, – протяг він другові папірець. – Підніметесь нагору, подзвони йому, не забудь. Добре?

– Гаразд, – Томас хлопнув друга по плечу. – Обов’язково подзвоню. І ви тут гав не ловіть, слідкуйте, щоб той довбанутий ззаду не підкрався. А краще візьми до рук щось важке. Бий не шкодуй, воно дурнувате. Ну все, ми помчали.

Фредерік нишпорив по кущах шукаючи дроти від свічок. Промінь його ліхтаря сіпався по сторонах, вихоплюючи якісь чудернацькі коріння, що нагадували товстих чорних змій. З іншого боку машини те саме робила Ірен.

– Слухай, Фредді, я зовсім заплуталась, – тихо вимовила дівчина. – Нічого не розумію.

– Я теж, – погодився хлопець. – Ти сказала, що лишаєш мене. Як, вважаєш, маю себе почувати?

– Пробач.

– Що?

– Я винувата. Мені шкода.

– Так просто?

– Я вибачилася.

– Ні, вибачень я не почув, – похитав він головою. – Ти просто констатуєш свій жаль. Тобі шкода.

– Чесно кажу, я не в собі була, – в голосі її чулося каяття. – Може то справа в амулеті? У будь-якому разі, пробач мені, любчику, будь ласка. Я наробила біди і мені страшенно соромно.

– Добре. Але цього замало, – тон його значно потеплішав. – Вимагаю справжніх вибачень. У більш інтимних обставинах, якщо ти розумієш про що йдеться, – він майже не сердився, і навіть почав посміхатися. – Не чую твоєї позитивної відповіді. Агов! – він завмер прислухаючись. – Люба?

Освітивши простір навколо, дівчини він не побачив.

– Ірен! – Фредерік почав нервувати. – Не час пустувати, дівчинко, виходь, будь ласка! Я тут, біля машини!

Відповіді не було. Ставши спиною до відкритого капоту, він тицяв дрижачим променем на всі боки, але це ніяк не допомагало. Дівчина ніби розчинилася в темряві.

Фредерік був не з лякливих, але не в цьому випадку. Страх почав проникати в його душу. Насилу утримавшись від паніки, він обернувся до машини і освітив салон крізь замацане скло. Ні, в середині її не було. Відкрив багажник – порожньо. Знов підійшов до капота. Нахилився роздивляючись… і вражено вкляк. Дроти лежали на моторі. Лишилося їх приєднати й можна їхати.

Хлопець метушливо копирсався у гарячковому збудженні. Гримнувши капотом, вскочив на водійське сидіння, крутнув ключа і почувши мірне гудіння, завмер з руками на кермі. За кілька секунд роздумів, рішуче заглушив машину і вийшов на вулицю.

– Клятий індіанцю, ти мене не тримаєш? – запитав він голосно. – Дозволяєш їхати? Тачка мені – Ірен тобі? Думаєш так це працює? – Він із силою стис кулаки й викрикнув щосили, зриваючи голос: – Не ховайся, мразота, виходь! Я тебе, вилупку, на клапті порву!

Раптово, десь у глибині лісу почувся дівочий скрик. Потім знову, але вже задушений, ледь чутний. Не вагаючись і миті Фредерік кинувся навздогін не обираючи дороги:

– Стій, сволота, стій! Облиш негайно мою дівчину!

Через хрип і хекання, а може через те, що індіанець затулив дівчині рота, Фред її більше не чув, однак тріск гілок попереду чітко вказував напрям втікача. Коли нарешті відкрилася та сама галявина з колодязем, хлопець навіть не здивувався.

Лють кипіла, додаючи наснаги, та здається, він запізнився. Від розпачу стисло серце.

Ні, він не зупинився, не завмер, а й далі біг щосили, однак до кам’яного зрубу лишалося кілька ярдів, а викрадач вже був там і перекидав Ірен у темінь безодні. Паралізована відчаєм жертва майже не пручалася, тільки очі її дивилися на Фреда з безнадійним благанням.

Остання мить все не закінчувалась, кохана ніяк не провалювалась у жахливий отвір, а індіанець досі не забрав від неї рук. Здавалося, час майже зупинився, даючи шанс все виправити. І от, подолавши ту кляту відстань, Фред на всій швидкості врізався плечем у лиходія.

Від удару той незграбно покотився і застиг між кам’яних брил без руху. Добре було б, най він зламав би собі щось, чи й навіть вбився.

Фредерік, страхаючись побачити невиправне, боязко розвернувся на місці й завмер. Ірен і досі якимось дивом висіла над безоднею і не падала. Тіло її повільно оберталося в повітрі ні на що не спираючись.

Навіть не намагаючись усвідомити що діється, хлопець майже крадькома, затамувавши подих, зробив крок, перехилився вперед і впіймавши її зап’ястки потягнув на себе. Дівчина з легкістю сковзнула до нього, ніби з’їхавши з льодянки.

Ледь втримавшись на ногах вони міцно обхопили один одного, чи то обійнявшись, чи вчепившись як у рятівне коло. Вона тихенько рюмсала йому на вухо, а він гладив її спину заспокійливо бурмочучи:

– Тихо, тихо, кохана. Тепер все добре. Він більше не скривдить тебе.

Однак, все було не добре. Завовтузившись, індіанець став підійматися. У гострому світлі забутого між камінням ліхтаря, фігура його здавалася потойбічною марою. А коли під промінь потрапило чорне від люті обличчя, стало взагалі не до жартів. Роздерта у кількох місцях шкіра висіла клаптями оголюючи кістки черепа. Нещодавно виразні очі, тепер здавалися старечими більмами. Волосся на голові посивіло й частково повилазило нерівними пасмами. Складалося враження, що то старезний мрець підвівся із домовини.

– Чом ти не поїхав, блідошкірий хробаче? – голос його вібрував як у хворого діда. – Я дав тобі шанс лишитися живим. Не ціниш добра?

– Ірен я тобі не віддам, – Фред ступив поперед коханої, закриваючи собою. – Де ти хробака побачив, дохле ти лайно?

– Не віддаси? – рот його перекосило в жахливому вищирі, що лише віддалено нагадував гірку посмішку. – Та я ж твого дозволу й не питав. Тебе взагалі не було в моїх планах. Однак… – пика його лишалася так само скривленою. – Ти все зіпсував, телепню.

– Буває, – Фредерік награно розвів руками. – Вибачай, що завадив вкинути свою дівчину до колодязя.

– Бачу, ти не зрозумів… – індіанець осудливо похитав головою. – Добре, спробую пояснити для недолугих. По-перше, це не колодязь, а брама у світ Чорного Бога. По-друге, за прохід треба платити, і монета призначалася дівчині. Вона мала піти зі мною, однак брама її за так не пускає. Третє й останнє, монету кинув ти, тобто заплатив за свій прохід у потойбіччя. Все, роби висновок.

– І що? – Фредерік знизав плечима. – Я нікуди не збираюсь. А от тобі пора, вилупку. Маєш поганий вигляд, у дзеркало дивився?

– Помиляєшся, – індіанець вищирив рідкі жовті зуби. – За все треба відповідати. Я заберу тебе в якості раба і змушу вічно собі прислужувати. Той день, що ти став мені на заваді, лишиться найжахливішим у твоїй пам’яті.

– А впораєшся? – хлопець почувався все краще. Дихання вирівнялося, ноги вже не гули від бігу, а м’язи бриніли як перед грою. При тому, що страховисько, ще кілька годин тому схоже на бодибілдера зі спортивного журналу, на очах хиріло, гнулося до землі й от-от мало почати розвалюватися.

– Чом ні? Я ж не сам, – індіанець стягнув із шиї якийсь зі шнурків і відв’язавши, приставив до рота маленьку флейту. Видавши кілька тужливих звуків, він обвів рукою краї галявини: – Дивись скільки помічників навкруги!

– Не цікавить, – Фредерік взяв Ірен за руку і повів за собою. – Ми й так затримались, бувай, невдахо.

Однак, навколо стало відбуватися щось недобре і від того лячне. Хворі пожухлі дерева, що з усіх боків нависали над галявиною, заворушилися. Кострубаті гілки затріщали, стали хилитися до землі, з них посипалося листя і якесь сміття. Та не тільки. Те що у темряві здавалося кущами омели, виявилося драними мішками… ні, не мішками, то були всохлі мерці у напівзітлілому вбранні.

І їх виявилося багато. Десятки, як не сотні.

– Давай, пожартуй тепер, – хрипко засміялося чудовисько. – Де подівся твій гумор?

Видовисько було не для слабаків. Більшість трупів знаходились у жахливому стані, а у деяких взагалі відпадали кінцівки або й голова. Однак траплялися і відносно цілі. Такі поступово наближалися, обступали Фреда з дівчиною, змушуючи їх задкувати до колодязя.

От, відступати вже стало нікуди, і хлопець вдарив найближчого мерця ногою. Не вдарив навіть, а пнув у живіт, надіючись відштовхнути від себе. Кросівка, майже не стрічаючи протидії, провалилася в гнилу плоть. Від того стало ще гірше, бо довелося стрибати на одній нозі, відбиваючись від кривих попухлих пальців з довгими пазурами.

Ірен вчасно прийшла на поміч, і вдвох вони позбулися нападника, однак на його місці вже з’явився другий, третій, четвертий… Вони гарчали, булькали, хрускали кістьми й страшенно смерділи. Їх напіврозкладені, зі сповзаючими шматками плоті руки, чіплялися за одяг, і здавалося що це вже кінець, порятунку не буде.

Осторонь спостерігав за цим високий мрець у вишитому вбранні та вінці з довгого білого пір’я. Дивився він мовчки склавши руки й здавалося, побачене йому не подобалось. Вирішивши нарешті втрутитися, він підняв долоні та голосно чи то проспівав, чи продекламував кілька слів гортанною мовою.

І все разом скінчилося. Ходячі трупи завмерли нерухомо, а потім і зовсім полишили своїх жертв. Неквапом, шкутильгаючи й човгаючи, вони стали розходитися до темних дерев, дряпатися на гілки й умощуватися на звичних місцях.

– Що? – скинувся розлючений індіанець. – Не лізь у мої справи, старий, бо пожалкуєш!

– Ні, злочинцю, – голос Вождя був спокійним, але й міцним водночас. – Це ти мусиш зупинитися, бо зайшов надто далеко. Мертві не можуть забирати життя. Облиш свої підлі плани.

– Які ще плани, – індіанець розвів руками. – Що ти верзеш? Я просто закохався, і хотів взяти з собою цю дівчину. Як би не вліз отой йолоп, все було б чудово.

– Забрати з собою? – Вождь був здивованим. – Як це?

– Тебе це не обходить.

– Що він тобі розказав, дівчинко?

– Що там дуже круто, – Ірен виглядала спантеличеною. – Я не все пам’ятаю, він повісив на мою шию мішечок з якимось порошком. Від того розум мені затьмарився.

– Це все?

– Ні, – вона потерла лоба згадуючи. – Я мусила покласти до рота старовинну монету і стрибнути в безодню.

– Де та монета?

– Я відібрав її, – подав голос Фредерік. – І жбурнув у колодязь.

Вождь прикрив очі та деякий час стояв мовчки. Потім звернувся до Одави:

– Ти намагався обдурити Чорного Бога? То була твоя монета?

Індіанець виглядав жалюгідно. Мало того, що на ньому було видно всі ознаки розкладення, але й сама фігура його, якось зменшилася, скоцюрбилась й здавалася слабкою і кволою.

– Гаразд, – Вождь обвів присутніх поглядом. – Тоді я розповім як усе є насправді. Вигадки цього покидька суцільна брехня. Колодязь не дорога у потойбіччя, а величезна, майже бездонна яма, в яку ми скидаємо злочинців після страти. Для того, щоб ані їх душі, ані тіла не видерлися нагору, ми кладемо кожному до рота монету. Це плата Чорному Богу за охорону. Зазвичай, він добре пильнує за покараними, але є невеличке виключення. У найдовший день року, коли Сонце у своєму танку по небосхилу робить найвищий стрибок, світло пронизує колодязь до самої нетрі, і темрява втрачає міць. Інколи комусь із приречених вдається цим скористатися.

Вождь помовчав збираючись з думками:

– Це нікчемне створіння, – його палець вказав на Одаву, – спробувало надурити богів. Він вирішив, що зможе замінити себе кимось іншим. Маячня. Ніколи до колодязя не потрапить людина зі світлою душею. Ані жива, ані мертва. Це просто неможливо. І немає значення чия рука кинула монету, господар безодні знає для кого вона призначалась.

– І що тепер? – запитав Фредерік.

У цей час земля під ногами відчутно здригнулася і з колодязя почувся віддалений низький рик.

– Нічого доброго для втікача, – Вождь знизав плечима. – Але я того волів би не бачити. І вам не раджу, – він приклав кулака до грудей. – Бувайте, юні блідошкірі друзі. І добре зважуйте з ким заводити дружбу, а тим більш, кого пускати до свого серця.

– А я? – прохрипіло чудовисько, безсило впавши на коліна. – Я не хочу назад до ями!

Вождь мовчки повернувся і пішов до лісу. На тлі вранішнього неба його висока фігура здавалася примарною.

Раптово звідкись подув вітер. За мить він перетворився на вихор і став закручуватися навколо кам’яного зрубу. Індіанець кинувся було навтьоки, та міцніючий кожної миті потік підхопив його й відірвав від поверхні.

– Ні! – волало чудовисько бовтаючи в повітрі кінцівками. – Не хочу! Це він, він заплатив, не я!

Відчувши як посилюється тиск, Фредерік міцно схопив Ірен за руку й вони разом стали прориватися до дерев. Нахиляючись ледь не до землі, хлопець з усієї сили намагався дотягтися до найближчої гілки, і ніяк не міг того зробити. Ще трохи… ще… Міцна рука з’явилася між листям і вхопила його за передпліччя.

– Дякуємо, Шерифе. Як би не ви, нам гаплик.

Усі троє стояли захекані, тримаючись за крайні стовбури й у світлі рожевого сонця, дивилися на колодязь. Над темним проваллям кружляло зламане безформне тіло. Крізь гул вітру доносився надлюдський крик болю, бо від нього щомиті відривалися шматки й падали в безодню.

– Халепа, – здригнувся Шериф, коли все скінчилося. – А я вас попереджав.

Він боязко став наближатися до місця страти, коли щось тріснуло й з колодязя вилетіла монета. Задзвенівши, вона підстрибнула кілька разів і завмерла біля ніг чоловіка.

– Ні, не чіпайте, то гроші мертвих злочинців.

Але шериф вже випростався, тримаючи темний круглячок на долоні.

– Киньте, то не можна брати до рук!

З переляку чоловік розмахнувся і зажбурнув монету назад до кам’яного колодязя.

– Ні! О боже! – заволали на перебій Ірен з Фредом.

– Що я зробив?

– Не знаю, – із сумом відповіла дівчина. – Може й нічого, а може щось дуже кепське. У вас душа яка, шерифе? Темна, чи світла?