Коловрат

Оксана поклала до рюкзака павербанк і закрила застібку. Вона замріяно подивилася у вікно, впевнилася, що Олексій чекає її біля будинку, потім поглянула на смартгодинник і пішла до виходу із квартири. Вони з Олексієм збиралися в одноденний похід на Лису гору. Взагалі-то їх друзі агітували поїхати на екскурсію "Містична десятка" з відвідуванням десяти містичних місць України, але Олексій умовив дівчину не їхати з друзями, а побути разом в ці вихідні. А щоб від вихідних була ще й користь, хлопець записався на екскурсію по Лисій горі.

Закінчувався другий місяць весни. В цьому році погода пестила людей своєю красою. Вітру не було, після недавнього теплого дощику зелена соковита трава прагнула підняти свої листочки ближче до лагідного сонечка. Дерева теж тягнули вже відпочилі від зимового холоду віти до тепла. І здавалося, що і трава і квітучі дерева та кущі от-от закружать у щасливому, радісному танку відродження. З таким мрійливим настроєм пара закоханих почали свій шлях назустріч містичним пригодам.

Вагон з Оксаною та Олексієм прибув на станцію метро Видубичі й група в складі одинадцяти чоловік, включаючи екскурсоводку Ольгу Віталіївну, розпочала похід на Лису гору. Ольга Віталіївна цікаво розповідала про це містичне місце. Про історію, про побудову форту, про страту політичних в’язнів. Показала туристам річище знаменитої річки Либідь. Вона була досвідченою екскурсоводкою і знаходила стежки, щоб переміщатися швидко, без лазіння по бурелому, без вивихнутих суглобів і побитих ніг. По боках стежок було багато гілок, поломаних вітром і людьми, а також часто траплялися невеликі байраки, закидані сміттям. Все це викликало неприємне відчуття покинутого місця. Оксана про себе лаяла недбалих туристів, які нічого не чули про культуру поведінки.

Нарешті група прийшла до язичницького капища Перуна. Дівчина роздивлялася все навкруг. Посередині стояв великий стовп з вирізаними обличчями з чотирьох сторін. Це і був ідол бога Перуна. Крім цього, тут були ще інші ідоли. За ними наглядали, але не можна сказати, що добре дбали. Навкруг на деревах було багато надписів. Ці знаки були схожі на руни, хоча Оксана погано розумілася на таких речах. Капищ тут було декілька. Ольга Віталіївна сказала, що сюди періодично приходять якісь люди, що поклоняються різним божествам. А ще – це місце сили, де можна загадувати бажання і воно обов’язково збудеться. Але Оксана чомусь відчувала якийсь неспокій, тривогу, важке передчуття неминучого. Вона поглянула на Олексія, а той стояв втупившись в Перуна і щось беззвучно шепотів. «Мабуть, загадує бажання» – подумала дівчина. Закривши очі вона теж спробувала перетворити на слова своє заповітне бажання. Вона дуже кохала Олексія і хотіла, щоб це кохання було взаємним.

– Ну що, ти загадала щось? – доторкнувшись до її щоки вустами тихо запитав Олексій

Оксана відкрила очі й мовчки кивнула, лагідно посміхаючись.

– Зараз ви можете перекусити, а через хвилин сорок ми ще пройдемо по тунелю у фортифікаційній споруді. І будемо повертатися додому. – оголосила Ольга Віталіївна.

Вона ще з пів години розповідала про будову форту, про велику кількість колодязів, що були важливими елементами в системі водовідведення. І, звичайно ж згадала про легенди цього містичного місця.

– А тут залишитися можна на ніч? – запитав хтось із групи

– Я вам не раджу. Сьогодні Вальпургієва ніч і це саме та ніч, коли відьми злітаються на свій шабаш – з іронічною посмішкою відповіла екскурсоводка.

– А тут були якісь страшні випадки? – тихо запитала молода дівчина

– Так, минулого року саме тридцятого квітня тут зникло троє молодих людей. Дві дівчини та хлопець. Шукати почали першого травня по заяві батьків однієї із дівчат. Але їх по цей час не знайшли.

Оксана поглянула на Олексія і злякано запитала:

– Що з тобою? Ти блідий, як смерть.

– Все добре – хрипким голосом відповів Олексій

– А звідки Ви знаєте, що не знайшли? – це питання поставив хлопець, якого звали Сергій

Чомусь від його запитання в Оксани поповзли мурахи по спині. Він був єдиний в групі, чиє ім’я Оксана запам’ятала через його хворобливу зовнішність. Цей хлопець виглядав виснаженим і дуже худим. Впалі щоки, тонкі руки, сорочка бовтається, як на дрючку. Навіть не вірилося, що така худа людина може жити та, навіть ходити.

– Бо хлопець, який зник – це син моєї співробітниці. – дуже серйозно відповіла Ольга Віталіївна. – На цьому закінчуємо сумні розмови. Можете поїсти і йдемо далі.

Оксана з Олексієм відійшли від капища, знайшли повалене дерево, сіли на нього і почали жувати бутерброди, запиваючи кавою з термоса.

– Тобі не здається що Сергій якийсь дивний? – запитала Оксана

– Він, мабуть, хворий на анорексію – відповів Олексій

А потім він сказав таке, від чого в Оксани аж дихання сперло.

– Одна з тих дівчат, що пропали – це моя молодша сестра Мія. Взагалі-то її повне ім’я Марія, але мені подобалося називати її Мією. – при цих словах Олексій дивився прямо перед собою, кутики його губ були опущені й здавалося, що він зараз заплаче. Потім він повернувся до Оксани обличчям і сказав:

– Я дуже хочу знайти сестру і тих виродків, які причетні до зникнення. Отакі от справи.

Оксані здалося, що в його очах палахкотить вогонь посеред чорного кола зіниць. І там була не туга і сум, а страшенна ненависть, від якої дівчина інстинктивно зіщулилась. Вогники в очах хлопця швидко зникли.

– Ти замерзла? – здивовано запитав Олексій

– Та ні. Просто тут якось моторошно. А яке бажання ти загадав? – Оксана очікувально дивилася на Олексія

Хлопець подивився на неї довгим поглядом і сказав:

– Не можна озвучувати, бо не здійсниться. Пішли вже до групи.

– То ти через сестру умовив мене піти на екскурсію? – нарешті здогадалася Оксана

– Не знаю… Можливо.

– А на що ти сподіваєшся? Думаєш, що знайдеш її? Чому не сказав мені? – дівчину охопила злість. Але вона швидко опанувала себе.

– Пішли вже – не відповівши ні на одне її запитання сказав Олексій.

Вони піднялися і пішли ближче до капища. Більшість вже теж були готові йти в бік тунелю.

Група почала спускатися з пагорба і по дорозі Ольга Віталіївна розповіла легенду про те, що тунелі під Лисою горою доходять до Києво-Печерської лаври й поєднуються з тамтешніми численними тунелями та печерами. Але це всього лиш легенда, не підкріплена ніякими фактами.

Туристи побачили вхід в тунель, але екскурсоводка вела їх далі. Вона пояснила, що тут багато таких проходів, а в цьому дуже насмічено, бо скоріше за все там жили безхатченки. Нарешті група прийшла до бажаної цілі. Це було високе цегляне склепіння із залишками петель для воріт. На перший погляд, тунель був не довгий. Ясно проглядався вихід з нього. Тож нічого моторошного, начебто і не було, але Оксана весь час щулилася, наче від холоду. Начебто за комір їй закинули лід. Їй страшенно не хотілося заходити всередину.

– Може не будемо йти далі? – смикнувши за рукав Олексія, звернулася до нього пошепки

– Ти що?! Це найцікавіша частина екскурсії! – хлопець скрикнув так, що на них всі звернули увагу.

Екскурсоводка зайшла в прохід, а за нею потяглися всі інші. Оксана та Олексій йшли останніми. Тунель освітлювався сонцем тож не треба було, навіть ліхтарики включати. Десь на середині шляху в Олексія розв’язався шнурок на кросівках. Він зупинився, присів і почав зав’язувати. Оксана чекала його поряд. Раптом вони почули жіночий крик, який йшов з правого боку. Оглядівшись вони побачили хід вправо. Там було темно і не видно ніякого світла. Олексій кинувся в це відгалуження. Оксана спробувала його зупинити, але намарно. Хлопець крикнув, щоб вона йшла до групи й розповіла про пригоду, а сам пішов у темінь. Оксана вирішила, що не може залишити коханого і пішла вслід за Олексієм. Коли зайшла в бічний тунель і пройшла кроків десять, хотіла зателефонувати екскурсоводці, але не змогла включити мобільний. Він не працював. Смартгодинник теж не працював. Спробувала перезавантажити телефон, але результату не було. Розвернулася, хотіла повернути назад і вийти в основний тунель, але наштовхнулася на стіну.

– Льоша! – жалібно крикнула дівчина

Вона запанікувала, їй стало дуже страшно тож продовжувала кричати

– Льоша-а-а-а!

Чиясь рука доторкнулася до її плеча й Оксана заволала не своїм голосом

– А-а-а-а!!!

– Це я, Оксано. Не кричи! Все, все, заспокойся… – Олексій намагався привести її до тями

– Льоша, там стіна! Назад дороги немає!

– То підемо вперед. Кудись та вийдемо. В групі скоро побачать, що ми зникли й будуть нас шукати. Не хвилюйся ти так. Я ж просив тебе йти за підмогою, а ти не послухала.

– Я не могла тебе покинути. Хотіла зателефонувати, а мобільний не працює. – Оксана говорила схлипуючи.

– Добре, тримай мою руку і ми по стінці будемо йти вперед. Обов’язково кудись вийдемо.

Оксана міцно вчепилася в руку Олексія, а він другою рукою тримаючись за стіну потихеньку просувався вперед. Відчуття часу зникло. Оксана подумала, що треба рахувати кроки. Хоч якось могли б орієнтуватися, який шлях пройшли. Нарешті попереду з’явився ледь жевріючий промінець. Цей промінчик підняв настрій обох подорожніх і вони швидше покрокували до виходу. Коли пара вже знаходилася біля виходу, вони знову почули жіночий крик і пришвидшили кроки. Вийшовши із кам’яного проходу, Оксана й Олексій здивовано поглянули один на одного, бо навкруги все було залите світлом, але не від сонця, а від місяця.

Повний місяць освітлював все дуже добре. І перше, що впало у вічі – це нашестя чорних котів. Вони були на деревах і на землі. Їх було дуже багато, декілька десятків. Оксана з Олексієм вийшли з тунелю недалеко від ідола Перуна, хоча вдень тут не було ніякого тунелю. В центрі капища на землі лежала дівчина і навкруг неї було розставлено багато свічок. Біля ідола було видно якогось чоловіка у каптурі, який чи то молився, чи читав закляття незнайомою мовою. Біля дівчини на колінах стояв чоловік, який вустами припав до її руки. Скоріше за все саме ця дівчина і кричала. Оксана спочатку не зрозуміла, що він робить, а як второпала, то їй стало зле і вона втратила свідомість.

Коли Оксана відкрила очі, то першою, кого побачила, була Ольга Віталіївна. Вона водила біля носа дівчини ваткою змоченою нашатирним спиртом. Світило сонечко, Оксана лежала на траві біля входу у тунель і навкруг неї юрбилися туристи з їхньої групи. Оксана обвела поглядом всіх і не побачила Олексія.

– А де Льоша? – запитала вона

– Ми в тебе хотіли запитати – відповіла екскурсоводка.

– Ти лежала без свідомості в боковому відгалуженні тунелю. А Олексія з тобою не було. – продовжувала говорити вона

Далі Ольга Віталіївна назвала імена трьох туристів і попрохала їх піти з нею в той зловісний тунель. Але тільки вони підійшли до входу, з тунелю показалася постать Олексія. Весь його вигляд говорив про те, що хлопець попав в біду. Він важко дихав, рукав його куртки був розідраний, джинси забруднені. Сам він був дуже блідий. Оксана, хоч і відчувала ще слабкість, але встала і пішла назустріч хлопцю

– Де ти був? Що з тобою сталося? – з тривогою в голосі запитала вона

Олексій не відповів їй, а звернувся до Ольги Віталіївни

– Ольго Віталіївно, треба викликати поліцію. Я знаю, де ті троє молодих людей, що пропали минулої весни.

Оксані здалося, що навіть пташки перестали співати після цих слів, так стало тихо. А через декілька секунд, трохи оговтавшись, екскурсоводка запитала:

– Ти впевнений?

– Так, я зараз звідти прийшов.

* * *

Поки чекали поліцію, сталася ще одна пригода. Пропав Сергій. Але його швидко знайшли, він зайшов далеченько в ліс і йому стало погано. Тож разом з поліцією викликали ще й швидку допомогу.

Цей день в Оксани став найжахливішим за все її життя. Вона ніколи не стикалася з розслідуванням поліції. Тож всі ці протоколи, запитання її дуже натомили. Але найжахливіше було, коли з того самого бічного тунелю почали виносити вбитих молодих людей. Працювали різні групи поліції. Поки слідчі опитували всіх, судмедексперти розбиралися з трупами. Потім всіх, крім Олексія, відпустили додому, а його забрали у відділок для подальшого з’ясування обставин. Вже десь близько десятої години вечора хлопець прийшов до Оксани додому і попрохав залишитися в неї на ніч. Оксана зраділа, бо після всього пережитого вона здригалася від кожного шереху.

Першим розмову почав Олексій. Він запитав, що сталося з Оксаною і чому вона втратила свідомість. Оксана розповіла про чорних котів, про чоловіка в каптурі, про дівчину, яка кричала і про те, що інший жахливий чоловік пив кров з розпанаханої руки незнайомки. Олексій уважно вислухав і потім почав свою оповідь.

За його словами він не повертався до Оксани, а йшов сам вперед і вийшов на галявину, освітлену місяцем. Чорні коти там справді були й чоловік біля ідола, і той що пив кров. А в незнайомці він впізнав сестру Мію і кинувся їй на допомогу. Але пройшовши три кроки, наштовхнувся на невидиму стіну і не міг йти далі. Він почав гукати сестру, але ні вона, ні невідомий злочинець не чули його. Потім з десяток котів з палаючими очима зістрибнули з дерев і пішли просто на Олексія. Один з них – скоріше за все їхній вожак – обійшов хлопця і граційно вихляючи хвостом зайшов у тунель. Інші ж підійшли до Олексія і почали його підштовхувати головами, направляючи за своїм головним котом. Олексію нічого не залишалося, як йти туди, куди його штовхали ці дивні істоти. Так вони й простували. Попереду, чимчикував головний кіт, за ним – Олексій, а позаду колона котів. Їхні очі світилися, як ліхтарики, тож легко можна було побачити обриси предметів. Раптом головний повернув вліво і …зник. Олексій обернувся і виявив, що інші коти теж зникли. Тоді він дістав смартфон і включив його.

В цьому місці Оксана перебила:

– То в тебе працював смартфон? А в мене все вимкнулося!

– Не перебивай – попрохав Олексій

І далі продовжив розповідати. Коли він посвітив на місце, куди повернув чорний кіт, то побачив якісь двері. Вони були замасковані під камінь і вели в ще одне відгалуження тунелю, але дуже низьке. Треба було нагинатися і йти скарлючившись. Але довго йти не прийшлось. Олексій наштовхнувся на мертвих молодих людей. Його охопив жах і він побіг, не в змозі зупинитися. Він на диво швидко вибіг із тунелю, а подальші події Оксана знала сама.

– Ну і що ти думаєш про все це? – запитала Оксана

– Я взагалі-то не вірю у всяку чортівню, але тут інакше як містикою не поясниш. Знаєш яке бажання я загадав?

– Скажи

– Я загадав, щоб знайти сестру, бо невідомість – це найстрашніше, що може бути. І, можливо Перун, чи інше божество, чи відьми в образі котів допомогли мені. Не скажу, що мені стало дуже легко, але це краще, ніж невідомість. – Олексій замовк і замислився.

– А чому тебе так довго тримали в поліції? – запитала Оксана

– Я в них – головний підозрюваний.

– Що-о-о? – скрикнула Оксана

– Сама подумай. Ти повірила б на місці правоохоронців у Перуна, котів і інше? Я цього нічого не розповідав, бо тоді мене точно в психлікарню відвезли б. Я сказав, що просто захотів подивитися, що там. Розумієш, минулого року тут шукали надзвичайники, поліція, волонтери й нічого не знайшли. А я – раз і побачив ті двері.

* * *

– Оксано, Ви ж розумієте, що я не можу цю розповідь вставити в протокол? Тим більше, що тунель не веде нікуди, ні до якого капища. Він закінчується глухою стіною відразу за сумнозвісним входом, де знайшли тіла нещасних – слідчий Роман Васильович посміхався доброзичливо

– Я розумію, як це все звучить. Але може бути й логічне пояснення. Можливо, в тому тунелі якісь гриби, спори яких викликають галюцинації? – зробила припущення Оксана

– Добре, якщо Ви бачили чоловіка, що пив кров, то чи не було в нього якихось особливих прикмет? Ну хоча б щось, за що ми могли б ухопитися?

Оксана задумалася і раптом її пронизав спогад, і від того, що вона згадала, в неї миттєво похололи руки. Слідчий, в якого за плечима сім років роботи в кримінальному відділі, відразу зрозумів – вона щось згадала. А коли дівчина похитала головою і не стала нічого говорити, то Роман Васильович зробив висновок що це пов’язано з її коханим. Слідчий вирішив відпустити її й почекати.

Олексій після тих вихідних вже декілька днів ночував у Оксани.

– А що в тебе за татуха на шиї? – за вечерею запитала дівчина

– Це – руна. Називається «Коловрат». Я раніше захоплювався слов’янськими символами. Зараз я б її не набив. Але поки що нехай буде. Колись може видалю.

– А що вона означає? – дещо напружено запитала Оксана

– Сонце, життя, надає сили, захищає від зла – з якоюсь соромливою посмішкою відповідав Олексій.

Вранці, коли Оксана з Олексієм збиралися на роботу, прийшла поліція з ордером. Олексія забрали у відділок за підозрою у вбивстві трьох молодих людей. Коли хлопець виходив із квартири, він декілька разів повторив, що не винен

– Оксано, повір мені. Я – не винен. Я не міг цього зробити.

В його очах був такий розпач, що Оксана не могла не повірити. Але татуювання не виходило в неї з голови. Бо в того, хто пив кров було таке ж татуювання на шиї. Вона його дуже добре розгледіла.

– Я вірю тобі, я знаю, що це не ти – вона намагалася говорити твердим голосом, щоб не розплакатися. – Все буде добре. Я все з’ясую, а тебе нізащо не покину – вслід коханому проказала дівчина.

* * *

Оксана боязко ступала по тунелю. Вона взяла з собою великий ліхтар. Смартфон поки що теж працював. Але думка про те, що зовсім недавно тут недалечко лежали мертві тіла, приводила дівчину в панічний стан. Вона умовляла свій розум, щоб той мислив раціонально. Оксана до кінця не розуміла, для чого сюди прийшла. Їй треба було знайти реальні, не містичні докази невинності Олексія. Можливо вбивця залишив на місці злочину якийсь доказ своєї причетності. Якщо чесно, то Оксана сама не вірила в це, але в неї не було вибору. Коханому світило довічне ув’язнення за злочин, якого він не скоїв. А справжній злочинець ходить на волі та може знову вчинити таке ж саме.

Після того, як Олексія забрали у в’язницю, Оксана взяла відпустку на роботі й просиділа вдома цілий день намагаючись скласти головоломку з татуюванням докупи. Вона шукала раціональне пояснення. У того злочинця таке саме татуювання, але була якась деталь, яку Оксана не могла ніяк згадати. Щось їй муляло, якась думка кружляла поряд, але ніяк не приходила в голову. Так ні до чого не додумавшись дівчина лягла спати і їй приснилося це кляте татуювання, але воно все-таки відрізнялося від того, що було в Олексія. Вона проснулася о третій годині ночі знаючи відповідь, що не так з татухою. Щоб впевнитися у своїй здогадці, Оксана відкрила інтернет і почала шукати там все про руну «Коловрат». Виявляється є два види цієї руни. Одна називається «посолонь» або Колядник. В ній промінчики направлені вправо, за сонцем. Це те, що набито в Олексія. А є другий вид, де направлення променів вліво, проти сонця. Ця руна називається «протисолонь» або Ладинець. Саме таке тату було у вбивці.

Оксана, знайшовши виправдання коханому, вирішила ще поспати, але була занадто збуджена і не могла себе примусити розслабитися. Тож вона рано встала, зібрала рюкзак для подорожі й поїхала на Лису гору. І ось вона вже зайшла в тунель і шукає вхід до тієї печери, де знайшли трупи.

Раптом позаду себе почула якийсь шурхіт, різко повернулася, направила ліхтар і… нічого не побачила. Мозок пронизала думка, що це щурі, але переборовши бажання втекти звідси, пішла далі. Ось вже з правого боку вона побачила якесь заглиблення в стіні, підійшла ближче, і тут із заглиблення вигулькнула чиясь постать. Оксана направила світло на обличчя людини й скрикнула:

– Сергій!!! Чому ти тут? – а в голові дівчини вже почала формуватися якась думка, але ще не зовсім ясна

– Хі-хі-хі… Я знав, що ти прийдеш сюди. Все так, як сказав мій Наставник.

У наляканої Оксани від голосу цього чоловіка знову по шкірі забігали мурашки

– Чому ви говорили про мене? – але здогад вже сформувався і мозок почав гарячково шукати вихід з жахливої ситуації.

– Мені потрібна дівчина. Було б ідеально, якби сьогодні була Вальпургієва ніч, і якби ти була незайманою і чистою, але Наставник дозволив скористатися тобою. І можна провести обряд упродовж двадцяти восьми днів від Вальпургієвої ночі. Це місячний цикл. Так сказав мій Наставник. – Сергій розтягнув вуста в божевільній посмішці.

Оксана почала задкувати, потім різко розвернулася і … наштовхнулася на якогось чоловіка. Його обличчя закривав каптур.

Оксана хотіла закричати, але незнайомець однією рукою обхопив тендітну дівчину, а другою притулив вологу ганчірку до її обличчя й Оксана поринула в темінь.

Дівчина прийшла до тями, відкрила очі й нічого не побачила. Їй було дуже холодно, її били дрижаки, вона руками спробувала визначити, де знаходиться. Вияснила, що лежить на землі в якійсь чи то кам’яній, чи то бетонній печері з нерівними стінами. Стеля була дуже низько і навіть сісти, піднявши голову було неможливо. Необхідно було нахиляти голову. Вона обмацала весь простір, до якого могла дотягтися, перевірила свої кишені, але ні смартфона, ні ліхтаря, ні рюкзака не знайшла. Зрозумівши, що попала в пастку, спробувала визначити в якій стороні вихід і потихеньку поповзла в той бік. Очі трішки призвичаїлися до темноти та стали розрізняти контури стін. Добравшись таким чином до дверей, Оксана спробувала їх штовхнути, але вони не відкривалися. Потім вона подумала, що ці двері відкриваються всередину і почала гадати, чим можна їх потягти до себе, бо ручки не було.

Оксана намагалася думати позитивно. «По-перше» – думала вона – «Я зігрілася, по-друге, біля виходу печера вища. Тут можна стояти трішки зігнувшись. Не знаю, що це мені дає, але я завжди любила, щоб було побільше простору.»

– Ти жива там? – почула Оксана улесливий і такий жахливий голос

– Потерпи ще трішки. Ще годинки чотири і я тебе заберу звідси – продовжував говорити Сергій

– Чому ти сюди прийшов? Я ж тобі сказав чекати біля капища! – сердито заговорив незнайомий голос

– Там страшенно нудно. Та й почуваю я себе там погано. А тут, біля неї мені краще – заскиглив, як маленький Сергій

– Стій! – це вже третій голос вклинився в розмову

Оксана почула якийсь шум, незрозумілі викрики, несподівано відкрилися двері та в очі Оксани ударило світло від ліхтаря. Оксана відсахнулася і закрила очі рукою.

– Не світіть, будь ласка, в очі – благальним тоном проказала дівчина, не розуміючи, хто перед нею

– Виходьте, не бійтеся. Вже все позаду. Ми їх взяли. Ви ж Оксана? – говорив до неї кремезний чоловік у формі поліції

Оксана, ще не розуміючи до кінця, якої участі уникла пригинаючись вийшла з печери й пішла за поліціянтом.

* * *

Оксана, Олексій і Роман Васильович сиділи на кухні у квартирі Оксани. На столі стояла надпита пляшка коньяку, три фужери та фруктова тарілка з апельсинами, дольками лимона, яблуками.

– Ви обіцяли все розповісти про цю справу – сказала Оксана, звертаючись до Романа Васильовича

– Так, я розповім, а ви розкажете що це за містична історія з Перуном, відьмами й так далі. Але попереджую, що я не вірю у всю цю дурню, але цікаво буде послухати – з глузливою посмішкою сказав слідчий

– Добре – погодилася дівчина

– Оксано, Ви повинні подякувати Олексію. Якби не він, то не пили б ми зараз тут коньяку, а їли б пиріжки на ваших поминках. – з властивою його професії грубуватістю сказав Роман Васильович

Далі він повідав таку історію. Наступного ранку після затримання Олексія, хлопець почав просити слідчого, щоб той перевірив, чи з Оксаною все добре. Звичайно слідчий відмовив йому. Тоді Олексій зробив заяву, що Оксана його спільниця і пішла на Лису гору прибирати докази його вини. У Романа Васильовича не було вибору і він був змушений відправити оперативників перевірити цю інформацію. Поки оперативники шукали Оксану вдома, на роботі, а потім і на Лисій горі час спливав і лише ввечері вони зайшли у тунель, де знаходилася Оксана. Там і спіймали злочинців. Сергій Коваленко виявився чоловіком з багатою спадщиною і з психічним відхиленням. А от другий злочинець – це цікава особистість. Психіатр Дмитро Лешків, який шукав одиноких і багатих психічно хворих людей, переконував їх що являється наставником і видурював у них гроші, а також вони переписували своє майно на нього. Слідчий точно знає про одного такого чоловіка, який загинув при невідомих обставинах, і який перерахував перед смертю кругленьку суму грошей цьому Лешківу. Сергій Коваленко рік назад був кремезним чоловіком. Слідчий показав Оксані й Олексію світлину Сергія, яку спеціально взяв зі справи.

– Так, цей чоловік більше схожий на того… біля капища. А наш Сергій зовсім не такий. Він виснажений і хворий – сказав Олексій

– Так. Лешків «лікував» його чимось, поки той захворів на анорексію.

Скоріше за все психіатр сказав Сергію, що всі його хвороби пройдуть, якщо провести обряд і він у Вальпургієву ніч вип’є кров незайманої дівчини. Вибачте, це для Вас не дуже приємна розмова. – звернувся слідчий до Олексія.

– Розповідайте – глухим голосом попрохав хлопець

– Для чого психіатру були ці всі обряди, ми з’ясовуємо. Скоріше за все він сам був повернутий на них. А, можливо, він насолоджувався своєю владою над душевнохворими.

– А інші хлопець і дівчина? – запитала Оксана

– Думаю вони стали свідками. Їх приспали ефіром і потім вбили.

* * *

Коли Олексій і Оксана залишилися одні, хлопець обійняв кохану і сказав:

– Я ледве не збожеволів, коли зрозумів, що з тобою може статися щось страшне, а я ніяк не можу цьому зарадити

– А чому ти так вважав, звідки ти знав, що я поїду на Лису гору?

– За пів року нашого знайомства, я вивчив тебе і добре знаю, що ти як причинна несешся назустріч небезпеці, якщо це стосується твоїх близьких людей. А я ж тобі найближча людина? Так?

– Не скажу – глузливим тоном відповіла Оксана

– Оксано, я в тебе закоханий до нестями – серйозним голосом промовив Олексій

– Я не приготувався до освідчення. В мене немає навіть обручки для тебе. Але я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною. – видно було, що хлопець страшенно хвилюється

– Ти станеш мені за дружину, ти згодна бути моєю половинкою і в горі й в радості?

Оксана не очікувала на пропозицію, тому дівчина завмерла на декілька секунд.

– Скажи хоч щось – нервово проковтнувши слину попрохав Олексій

Вуста Оксани розтяглися в радісній посмішці й вона промовила:

– Так, звичайно.

Пізніше, коли вони обоє лежали в ліжку розніжені та спокійні, Олексій сказав:

– Нам треба ще раз поїхати на Лису гору

– Так, нам треба подякувати Перунові за виконані бажання – відповіла Оксана.