Живий привид

Був теплий осінній день в місті Генуя, що на півночі Італії.

Вітер з Пеннінських гір наповнював повітря міста легкістю, а з Лігурійського моря навіювала загадковість, що зазирала усюди, де знаходила відкриті двері: музеї, звичайні будинки та величні палаци. Особливо загадковим був палац, який місцеві люди охрестили ім‘ям Сіленціозо Палаццо (1), тобто Мовчазний Палац.

Сіленціозо Кастелло спорожнів ще з часів Першої світової війни, на реставрацію не бралась ані знать, ані прості люди. Ще й місце палацу було не дуже зручне: складалось враження, ніби будували палац на землі, з якої потім виросла гора і підняла з собою всю будівлю. Тож, палац так і стояв днями й ночами ніким непомічений. Аж поки одного сонячного дня коло палацу не прошепотів чийсь голос:

— Ідеальне місце.

Джиневра, а саме таким було ім‘я синьйорини, була досі безпритульним привидом. Джиневра підняла угору свої маленькі долоні та злетіла так високо, що змогла розгледіти скульптури та колони Мовчазного Палацу. Дівчина пройшла повз величні важкі двері та опинились у пітьмі.

Облаштувала все тут Джиневра, затишним став її будинок. Проте й дівчина теж змінилась: на її блідому обличчі з‘явилась пов‘язка. Звичайний шматок білої марлевої тканини прикривав її ротика. Джиневра й не пам'ятала вже, звідки в неї ця пов'язка, чому вона не знімається та чому змушує цілими днями мовчати?

Джиневрі це не подобалось і синьйорина щодня знімала з себе цю пов'язку, а потім - викидала, розрізала на шматочки або спалювала в каміні. Проте на ранок на своєму обличчі дівчина знаходила таку ж білу, як її волосся, пов'язку.

Впала Джиневра у відчай та покинула палац; зупинилась примара лише в місті, коло натовпу. Лише один з них говорив зрозумілою Джиневрі мовою.

— Даруйте, синьйоре... – звернулась до нього дівчина та приклала руку до свого рота. Пов'язки не було, хоч дівчина її не зривала.

— Де моя пов'язка?! – злякалась Джиневра.

— Скузі?(2) – запитав у неї чоловік. Поки дівчина проводила руками по обличчю в пошуках шматка тканини, чоловік встиг її оглянути з ніг до голови.

— Синьйорина бажає приєднатись до екскурсії, яку власною персоною проводить Фелікс Парлаччі (3)? – заговорив він до незнайомки у білій сукні.

— Ні, дякую Вам, – прощебетала злякана Джиневра та додала, поки екскурсовод не пішов:

— Скажіть, що це за місто?

Зустрівшись з чорними очима Джиневри, Парлаччі запитав у відповідь:

— Ви тут проїздом, так? Чи як ще пояснити, що ви, синьйорино, не знаєте назву цього прекрасного міста?! – він звернувся до туристів, які досі йшли за ним:

— До міста, де промайнуло моє дитинство та юність, місто, яке Господь нагородив розташуванням на "Лігурійській Рив'єрі". До міста... – він зробив паузу, перш ніж сказати назву міста:

— Генуя.

Джиневрі все менше подобалась ця розмова. Щось почало сковувати її зсередини.

— Так, я справді немісцева, – вичавила з себе дівчина.

— Що це в Вас? – запитав Парлаччі в неї.

Джиневра прикрила рота і відчула знайому на дотик тканину. Дівчина не змогла говорити, і люди вже не бачили її.

— Що ж, синьйори та синьйорини, – звернувся екскурсовод до туристів:

— Фелікс пропонує продовжити нашу прогулянку цим прекрасним містом!

І вся компанія попрямувала далі, залишивши невидиму Джиневру наодинці з самою собою.