ПЛЕТИВО РЯДКІВ

Лапками перебирали, ходячи на рівні. Маленькі вертикальні частинки, їх не злічити: маса. Не розбігалися на світлі, пітьми не оминали, хоч розум прагнув звести їхню присутність до нуля, та нутро не провести.

Вона згадувала метро - найбездушніше місце у людському світі, що так і сичало з-під гарячих колій, вкладаючи в голову мерзенне відчуття глобального лицемірства. Тільки Римма піднімала погляд у спробі зазирнути під капелюхи, і якимсь дивовижним чином безліч павучих очиськ заплющувалися, тікали в протилежний бік вагона, спостерігаючи за будь-чим, аби лиш забути про неї. Кожен з них роками відшліфовував гримасу щільного бантику губ, кволого погляду і врешті дійшов досконалості, ртуть пробила градус вищих позначок байдужості. Чорні жучки цупко засіли у вухах дівчини, чотири хвилини й чотири секунди жалюгідно пародіюючи крики, що давно стали їй корком у горлі. Так вона могла ненадовго забутися, ожити, щоби знову померти.

Грудневий вітер наносив все більше білого пилку. Римма дивилася на велике місто, владно стежила за його кварталами, котрих розділяли відключення. Немов вона власноруч зафарбовувала вулиці на карті.

Дівчина звісила ноги: під нею - пусті квадрати незаселених квартир, у яких гуляв лишень густий морок і тоненькі протяги. Вона була не менш самотньою за цей будинок. Певно тому вони зійшлися..

Втім так було не завжди.

Пізні години вулиці звільняли.

Звивався й танув димок від недопалку у його руці, невдоволеним та все ж слабким шипінням надіявся на помилування від кремезного власника.

Попелом малюючи силуети на білому полотні цегли, чоловік промовляв чи то Риммі, чи то зовсім в опівнічне нікуди:

"Кожен впевнений у своїй особливості, змалечку всім так казали. Та зупинився ріст і обличчями заволоділи маски. Шкіряні чи дерев'яні, ні, у нас шкіряні".

Дівчина присіла поруч на край, притулилася до брата. Від них пахло гіркотою вина. Його слова нагадували тексти пісень, яких вона ненавиділа, але жити була не взмозі без їхньої правди.

Чоловік навіть не обернувся, тоді як Римма обійняла його.

"Чому ти так кажеш"? - запитала.

"З деревом лице забуває емоції. Міцні ґрати, вони завзято сковують тебе, перетворюють на мерця".

"А шкіряні приховують, та все одно наслідують"..?

"Ми все ще живі, сестро". - Коли брат повернувся до неї, в його погляді читався вічний спокій. І вкотре дівчина переконалася: життя їй ніколи не покаже щирішого лиця.

Чоловік продовжив, надалі споглядаючи, як через вулицю колихалися пухнасті сині сосни:

- "Люди - павуки нового виду. Вони плетуть між собою зв'язки, а несхожих - в кокон і поволі з'їдають. Ти можеш вірити їм, проте у жодному з очей не угледіти тобі їхньої справжньої душі".

Дихання прискорювалося. Облуплені хвилі сходів здіймалися дванадцятьма поверхами. Жучки горлали важким гроулінгом, якому жалісно відвивало гітарне соло. Викидаючи з думок непоправні кадри, скоро дівчина роздратовано полишила навушники в кишені.

Нарешті голий простір даху привітав її сильним вітряним поштовхом у спину: вона ніколи не була тут удень. Серце ще дужче забилося об стінки ребер, щойно отримало від мозку жахливий сигнал.

Римма знала, що таке можливо, проте ніколи б не здогадалася причини.

"Лишиш на мене цей безнадійний світ?!" - крикнув дівочий голос, обірвавшись. Вони могли б складати романси.

Немов гіпсова статуя чоловік закляк за крок від бажаного. Розпачу паморозь укрила його. В одну мить всі слова загрузли в тиші.

Дівчина рушила вперед. Тепер їхні розмови виринули їй цілковитою дурістю. Життя - така зневага? Народившись, вирости й благати смерті? Ховаючись від суспільного павучиння за музичними жучками, у власній брехні?..

Вірші пішли їй з язика, Римма стояла прямо позаду брата, вперше вона заговорила чистими шаблонами:

"Не роби того, про що пошкодуєш, прошу, поговори зі мною"!

Ніби здаля, чоловік хрипом обізвався:

"Ти мене зрозумієш.. я впевнений, ти мене пробачиш"...

Римма сиділа на краю, маленькі чорні букашки у вухах її були. Над головою - глибокий тьми океан із розсипаним сяйним пилом. Нижче землі вітрюган зимовий роздягав дерева, та нагорі панував затишок. Барабанам у такт вона ногами бовтала, прірву зубасту дражнячи.

Подерті коліна залиті багровою кров'ю, в одязі дірки замінили тканину, а поруч - дві дерев'яні маски. Дівчина придивилася і виявила, що нема для очей та роту отворів у них, лиш щоб дихати дірочки просвердлені. Біла фарба щільно укривала щоки, червоні губи бантиком надуті..

І знову метро: в напрямку одному чобіт стукотіння; посмішки зайві, аби не світитись; хижі очиська тікали по склу, нишпорячи всюди, втім, тільки їх ловиш - хвилина затишшя, а далі по колу.

"Все обмежується тим, що в них на думці" (Slipknot - ,,Spiders,,), - Римма хотіла процитувати пісню, що мудрість рядків її так похвалював брат, та цей вимір німо уста полоскотав, заглушивши навіть зітхання.

Погляд дівчини нижче опустився, на парапет із білої цегли, де вимазана з попелу застигла довгонога чорна вдова.

"Витончена істота напоготові до вбивства, очей скляних вісім і в кожному різне"..

Римма узяла з колін дещицю фінальної фарби й на черевце павучисі поставила хрестоподібне клеймо.

Свистом ображеним дім застогнав, лишився він сам у померлому світі, де маски для соціуму вирізали із дуба, а цілі міста тонули у павутинні в'язкому з обману, однакових слів і облич.

Будь-хто завважав би це повним безумством, але навіть сильних поглинає маса, тоді стають вони вертикально й частинками, плаваючи разом, несе їх течія із байдужих вічних гримас, без особливостей, на рівні.