Василь Петворчий

—Хлопці, давайте ще раз заспіваємо і на сьогодні досить, – просив хлопців Василь Петрович. Йому було 17, він горів рок-музикою. Та взагалі, для маленької Липівки рок-гурт був чимось новим і надзвичайним, звісно ж, забороненим.

—Василь Петрович, заспокойся, годі вже. Дві пісні по колу ганяємо...

—Хлопці, інакше ніяк. Гребенщиков уже он який відомий, ми ж ніхто ще. Про нас навіть не вся Липівка знає, в Чорнобаї, мабуть, і не чули. Давайте ще раз зіграємо "В очереті крик" і "Дорослий рок-н-рол". Остання мені, хе-хе, дуже подобається. Я її написав! Хто крутий? Я крутий!

—Поїхали...

*******

Молодий липівський рок-гурт виник не так давно. Йому було може півтора року. Василь Петрович, його лідер, уже записав з хлопцями один альбом і ще один ось-ось буде готовий. За ними не слідкувало КГБ, і не бігала адміністрація маленької сільської школи. У них не було пісень про революцію і шльондр, все досить виховано, просто, «рок» не казали... Це був більше ВІА, а не рок-гурт. Хоча слово "рок" було важливим. В банді їх було троє. Бас, гітара та ударні. Інструменти старенькі, але робочі. Репетирували прямо в клубі, перед великою публікою не виступали. Сьогодні ж хлопці якраз готувалися до концерту в рідному селі. Вже завтра...

*******

Василь Петрович лежав на даху хати і смалив самокрутку. Там було трішки коноплі, він гигикав, але однак з творчою серйозністю підходив до справи. Шотував програму, впорядковував список пісень. У альбомі їх лише 7, а не 8-12, як завжди. Плюс зіграють нові. Спершу зіграють "Ми діти від Ілліча", потім "КудиГавкаєБульдог(КГБ)", потім "Син Сталіна, дочка Хрущова". Тоді й нові будуть: "В очереті крик" і "Дорослий рок-н-рок". Може добряче влетіти. Також Васько фантазував, як скаже на сцені слово "секс". Але боявся і, мабуть-таки, не скаже. Він знав, що його гурт готовий. І він, і Жуйка, і Дядя Сем. Цих прізвиськ вони ніколи не оголошували. Сам Василь Петрович мав прізвисько Лінза. Через свої окуляри з товстим склом. "Пора спати, завтра концерт",--подумав він і задрімав прямо на даху.

*******

Зранку рокери рвали вишні, поралися по господарству і на городі. О дев'ятій зустрілисьна вигоні, де череду пасуть. Дядя Сем спав, а Василь Петрович пояснював, хто що робитиме. Жуйка пропонував:

—Васю, ми виходимо і кричимо: "АГОВ! Дівчата тут є?" Всі кричать дівчата: "ЄЄ!". А ми такі: "А хлопці є??"...

—А тоді такі: "А бабки і дідки є?" Жуйко, це якийсь дитсадок.

—Тоді крикнемо: "Партія-дура!!!"

—А якщо крикнути: "Трахістан Алмаз 14"? – навертав на розумну думку товариша Василь Петрович.

—Та якось, наче ні... – Жуйка не розумів товаришевого незадоволення.

—Просто виходимо і кажемо: "Всім добрий вечір, ми прийшли заспівати вам. Хто хоче – допомагайте! Починаємо грати якусь "Вологду..." чи Магомаєва, а тоді

«БАХ!», і валимо "Ми діти від Ілліча!"

—О, Васю, клас! Мені теж подобається, – мовив Жуйка.

—Х-р-р-р, псс, хр-р-р-р! – прохропів Дядько Сем.

—І американцеві подобається, – засміявся Василь Петрович. – Ех, Жуйко… Ти розумієш, десь же люди живуть як хочуть! Хочуть – і не стрижуться, і грають, що хочуть, і балакають. І не йдуть у піонери й комсомол. Оце життя!!!

—Цить ти, баби вже он і від корів повідходили, здадуть!

*******

Концерт почнеться за декілька хвилин. Повен зал народу. Тут також гості з Ленінського, Бурімок навіть. Василь Петрович обливався потом. Його довге волосся було чисте, всі хлопці прийшли чистими і напудреними. От вони виходять, в шкірянках, в брезентових штанях, чоботах, як треба: концерт починається.

—А..Аггггов!...В-Ви...Чого тут? – пролепетав Василь Петрович. Хлопці дуже дивувалися з сміливого лідера, який так збентежився. А Василь Петрович справді нервував. Він із незвички злякався публіки, сцени, грати, а найперше – кричати "секс".

—О-Оттттж...же...Граємо, т-ттак?

Зал аплодував гурту "Пітон Каа», від старого й до малого. Їм подобалася назва, подобався їх постер, на якому товста змія люто на всіх дивилася. І після першої пісні народ зовсім ожив. Після другої оголосили перерву і пішли за куліси, всі були на куражі.

—Дядько Сем, давай, – мовив Жуйка.

Дядько Сем витяг зі шкірянки півлітрову баночку чогось...

—Самогон? – ситав лідер.

—Самогон-самогон, – відповів Сем. Ковть!Ковть!Ковть!

Дядько Сем хлестав ковток за ковтком. Він грав на бас-гітарі і мав право напитися. Жуйка зробив два маленькі ковточки і його очі посоловіли. Василь Петрович забрав банку і відклав подалі. Він сам не хотів, адже на ньому гітара і вокал. Часто думав додати ще й сопілку в деяких піснях, але не знав, хто на ній гратиме.

Наступні пісні також сподобались усім. Тут Василь Петрович став на коліна і тремтячим голосом крикнув:

—СЕК!

Бабусі в перших рядах перехрестилися, діти і дядьки напідпитку, що сиділи подалі почали сміятися. Подобалося, що витворяв молодий рок-музикант.

—А зараз ми проспіваємо пісню "Де беруться діти?" – оголосив Василько.

Всі принишкли. Одні раділи, інші боялися, старі були майже без свідомості. Василь Петрович думав, що про секс тут знав лише він. Аж ось на другому куплеті Жуйка побачив сіру форму в дверях. Четверо міліціонерів стояли і спостерігали за хлопцями. Видно було, що пісня їм подобається, але вони були не в захваті від усього, що відбувається. Це насторожило Василя Петровича. Він кивнув хлопцям, «мов, збавляємо». Вася потягнувся в кишеню, витяг силітрову димову шашку, підпалив і кинув на сцені. Всі з криком почали ро-

збігатися.

—АНІ РУШ, КОНТРА! – кричав товстий і великий міліціонер, –АНІ РУШ, ВИРОДКИМАЛІ!.. – він мав смішний писклявий голосок.

Хлопці вибігли задніми дверима і розбіглися по домах. Ніхто не подумав, що це не Київ, не Черкаси і навіть не Чорнобай, а маленька Липівка. Уже через двадцять

хвилин з усіма говорили у Василя Петровича в світлиці. Бесіди торкалися виховання, партійної роботи, комсомолу. Матері плакали і просилися, бунтівники сиділи, розуміли, що це все. Вони в одну мить запалили, і швидко перегоріли. Їм запропонували умову, аби не сісти до в’язниці: обстригтися і більше ніколи не проводити агітаційної роботи, відмінно вчитися, потім працювати на заводі чи будівництві або щось подібне до цього.

Стригли хлопців на місці, нещадно відтинали довгі шевелюри іржавими ножицями. Одному за одним. Василь Петрович бачив усе в сірому кольорі, разом із першим пучком волосся на долівку впала кришталева сльоза.

—А класно було, Жуйко? – прошептав Василь Петрович, еге?

—Еге! – голосно відповів Жуйка.

—Щось хочеш сказати, шкідник? – просичав міліціонер.

—Рок гівно!

—Молодець! Оце наш комсомолець, оце наш маленький гвинтик, що найголовніше, як усі! Хвалю!

Міліціонери згодом пішли. Гурт розформували просто в селянській хатині. Відтепер його не існувало наіть в анналах історії. Наступного ранку Василь Петрович пригнічений вештався дворищем. Сумно дивилася мати йому в очі, іноді схлипуючи.

—Васю, поїж, – благала вона.

—Ехх...Та ні..., може завтра, а може більше й не їстиму. МАМО! А ДЕ МІЙ БАЯН? Який я купив у п'ятому класі.

—Васюю!!! Та вчора ж тільки...

—Ні, мамо, – перебив її Василь Петрович. Я гарне гратиму. Для шкіл пісні писатиму. Про буквар, уроки...

Василь Петрович дуже сумував через це. Він не хотів писати такого. Юний дух хотів свободи. Але залізні руки не дали вирватися молодій силі. Освоював усі музичні інструменти самостійно, ніде цьому не вчився. Все своїми руками, своїми силами. Аж поки не почав працювати в школі, до самісінької старості, де йому часто задавав питаня хтось із семикласників – Тара або Діма:

—Василь Петрович, а розкажіть, що було в молодості у вас?

Він зітхав, потім робив паузу і говорив:

—Ходив у школу, купив у п'ятому класі баян із квітками зелений, почав учитися грати і всяке різне.

Він часто говорив про риболовлю, про сопілку, баян, класичну музику, витівки

тогочасних хуліганів, але ми нічого ніколи не чули, як і всі інші, про крутий, хоч і малий та нетривалий Липівський рок-гурт "Пітон Каа" і Жуйку з Дядь-

ком Семом.