тринадцятипелюсткова ромашка

Кожного дня вона проходила повз гарного кольору неба с пухнастими хмарами, захоплюючого заходу сонця, мальовничих будівель, які вона бачить кожен день, або квітів. Не отримуючи їх кожного дня, вона купається в кольорах дзвіночків, незабудок за сезоном і ромашок. Вони такі яскраві і відтіняють усі кольори цього світу. Який різний білий у цих (один-два-три) тринадцяти пелюстках.

⠀

Ранок сіпнувся від лоскоту сонця і посунувся післяобідньому “бажанню” щось робити. Голос Двадцятирічної помірно лунав, потонувши у глибокій висоті. Задумайся, глибока висота – це як високо потрібно стрибати. Ця квітка вища за мене.

⠀

Вона не пам’ятає дати і не хоче собі про них нагадувати. Скоріше за все, це було літо, після пар чи до роботи. А ще їй боліла рука. Її думки гралися з ракурсами і були зайняті положенням сонця, яке гралося з нею в хованки.

⠀

Чим далі тижні, місяці і роки, тим густіший туман. Тим складніше яскраво розфарбувати часи у past. З ромашкою такого не буває – там два кольори, білий і жовтий. Центр – сонце. Кожен третій пелюсток пахне літом. “Любить-не любить” не грає ролі вже у майже двадцять один.

⠀

Вона йшла за сонцем, яке супроводжує її досі. «Я випадково знайшла роботу, намагаюся зайнятися усім, за що можна вхопитися. Взимку без сонця важко, але ромашка мій провідник енергіями.»

⠀

Двадцятирічна крокує по сонцю, перестрибуючи пелюстки. На кожній тринадцятій вона спотикається. Коли галасують діти, навалюється навчання, особисті фронти палають, ти відпускаєш сонце.

⠀

Нехай Двадацятирічна буде асоціацією до сонячних реалій.

⠀

На фото – тринадцятипелюсткова ромашка.